Говорячи про вбивства на Майдані, мусим розповісти про силовиків, — Станко

Анастасія Багаліка: Ваш цикл буде налічувати певну кількість фільмів. Ви знаєте, скільки їх буде остаточно?

Анастасія Станко: Спочатку планувалося 5 фільмів, але за підсумками монтажу кількість буде інакшою. Зараз ми підготували три фільми. Перший з них вийде 18 лютого як на «Громадському телебаченні», так і на телеканалі «UA: Перший» о 20:30.

Є певні речі, з одного боку, ексклюзивні, а з іншого боку — дуже складні для суспільства. Ми зрозуміли, що не можемо розповісти, як відбувалися вбивства, без історії того, хто вбивав працівників правоохоронних органів. Їх теж було вбито.

Ми поставили собі за мету поговорити з представниками внутрішніх військ, з представниками «Беркуту» — не з тими, хто стріляв, не зі спецротою: ми знаємо, що п’ятеро з них затримані, інші перебувають в розшуку. Ми зіткнулися з тим, що люди не готові, не хочуть говорити, що вони бачили, що відбувалося. І дуже часто ми чули питання: «А ви хочете знати, як було вбито представника спецроти «Беркуту» Симисюка Миколу — нікому ж це не цікаво?». Але, коли ми почали про це дізнаватися, від багатьох людей ми чули, що всю історію розповідати не на часі. І ми знаємо, що з точки зору влади не всі моменти видаються на часі.

Не готові говорити й ті, хто умовно не вчиняв злочинів. Ми знаємо, що є потерпілі з боку «Беркуту», які отримали вогнепальні поранення, і зараз встановлено, що ці вогнепальні поранення були з боку Майдану — навіть вони не кажуть, як їх саме було поранено. Не тільки у розмовах із журналістами, але навіть у своїх свідченнях. Навіть коли з’являються фото, де вони несуть іншого пораненого.

З одного боку, це виглядає як кругова порука. З іншого боку, є велика образа, що суспільство вважає тільки одних правими, інших ні. А ще є побоювання, що цю людину можуть заарештувати чи щось з нею зробити.

Ми три місяці пробули в прокуратурі, багато матеріалу було вивчено навіть до зйомок. І ми зараз говоримо про відставку Шокіна, але є люди в Управлінні спецрозслідувань генпрокуратури, які справді дуже добре працюють.

Євгенія Гончарук: Так, після того, як управління очолив Сергій Горбатюк, кажуть, зрушило слідство.

Анастасія Станко: Так, Горбатюк набрав туди людей, які дійсно почали працювати. Є різні провадження, є багато людей, які втекли або не свідчать або є знищені докази, але мені здається, що управління зробило дуже багато речей, які навіть є неможливими. Наприклад, вже можна сказати, з чийого конкретно автомату були зроблені постріли в конкретних людей. Я не буду називати прізвища, але ті затримані, щодо яких справи є в суді — кулі з їхніх автоматів є в тілах загиблих на Інститутських. Це досить серйозний доказ обвинувачення. Так само знайдені кулі з автомату командира спецроти, який втік.

Анастасія Багаліка: Про що будуть інші фільми?

Анастасія Станко: Планується також фільм про «Беркут». Це швидше не розслідування, це намагання зрозуміти, що зараз відбувається з цим розформованим спецпідрозділом через два роки. Ніхто не спілкується з цим підрозділом з журналістів, ніхто не знає, куди далі вони йдуть, частина піде у новий підрозділ, КОРД. Це швидше намагання зрозуміти, хто з людей, які були гвинтиками старої системи, йдуть у нову систему.

Третій фільм стосується харківського з’їзду 22 лютого, коли на нього мав приїхати Янукович, потім Азаров. Це була спроба створення «Новоросії» умовної ще тоді.

Також ми працюємо над історією «тітушок» — де вони, що зараз роблять і так далі. І найважча історія — це «антитерористична операція» 18 лютого. Чому вона не зроблена зараз — дуже багато стосується тодішньої Служби безпеки, частина з них під слідством, говорити з ними найважче.

Анастасія Багаліка: Чи розраховуєте ви, що люди будуть ставитися до вашого фільму без емоцій?

Анастасія Станко: Ніхто не буде ставитися без емоцій. Але ми відволікаємося на дуже багато тимчасових подій: можлива відставка уряду, відставка генпрокурора. Але тут річ у встановленні істини, фактів. Важливо не забувати речі, які нас змінили або не змінили. Це як у книжці «Переведи мене через Майдан» — ми себе самі не можемо перевести досі, і це буде тривати досить довго. Ми намагалися подивитися, як це відбувалися, з холодною головою, але, спілкуючись з різними учасниками подій, зрозуміли, що це досі дуже важко.

Ми багато читали, наприклад, про події «Кривавої неділі» в Ірландії 1972 року, де армія теж розстріляла людей. Документальні фільми, які дали зрозуміти, як це сталося, з розбором, адекватною оцінкою, були зроблені лише через років 20-30.