Інтимне життя Києва понад 100 років тому

Гостя ефіру — історик, екскурсовод Тетяна Адамус.

Тетяна Трощинська: Якщо ми кажемо «старий Київ», то говоримо переважно про середину і кінець XIX століття?

Тетяна Адамус: Саме так. Дуже часто українську культуру уявляють як щось ідилічне: «садок вишневий коло хати», вишиванки, віночки, а дітей приносив лелека. Насправді це було не так. Київ тут мав свої нюанси. Я більше стикаюся з маргінальною інтимною культурою. Досі ця тема не досліджувалася, хоча це дуже важливий зріз української історії. Це також гендерна історія, якщо говорити про права жінок. Київ в другій половині XIX століття — на початку XX не був таким цнотливим і патріархальним. Звичайно, були дівчата, які виходили заміж цнотливими, були хорошими домогосподарками, дружинами і матерями, але також Київ на початку XX століття називали не тільки містом церков, а містом церков і борделів. У 1843 році в Російській імперії проституція була оголошена терпимою, ніби незаконною, але терпимою в межах окремих борделів.

Тетяна Трощинська: Тобто секс-працівниць не переслідували?

Тетяна Адамус: Не переслідували тих, хто був під контролем, але нелегальних будинків було приблизно стільки ж, як і легальних.

Тетяна Трощинська: Важливо розуміти, що це не така романтична професія, як може здаватися. Зараз сучасний кінематограф і література, історичні, гендерні дослідження дають можливість глянути на картинку багатогранніше і зрозуміти, що для частини жінок в цій ситуації особливо не було життєвого вибору, щоб у якийсь спосіб прогодувати себе, своїх дітей, родини. Київ того часу — це вже індустріалізоване місто?

Тетяна Адамус: Так, після скасування кріпацтва з 1861 року Київ починає дуже розростатися, тому що він стає важливим транспортним центром, цукровою столицею Російської імперії, через Київ проходить залізниця. Дніпро — важливий транспортний шлях. Київ дуже активно починає забудовуватися. Багато працівників приїжджають на заводи, будівництва, транспорт. З’являється дуже великий попит на «куплене кохання». Активно починають з’являтися «будинки терпимості». Вони були дуже різних категорій. Зазвичай жінки, які туди потрапляли, не мали вибору.

Були нелегальні публічні будинки, куди дівчата приходили з власної волі. Це, як правило, були красиві, здорові, освічені дівчата. Їхніми клієнтами були дуже високопоставлені особи. Звичайно, таких було дуже мало, послуги таких борделів були дуже дорогі.

На київських вулицях було багато звичайних дівчат, які чіплялися до клієнтів, які намагалися видурити в них щось, вони просто гуляли в парках на вулицях. Варто зауважити, що це не стрімко з’являється. Якщо в 40-х роках Київ був порівняно патріархальним, є тільки окремі «злачні» райони, то на початок XX століття майже весь Київ забудований борделями.

 Якщо в 40-х роках Київ був порівняно патріархальним, є тільки окремі «злачні» райони, то на початок XX століття майже весь Київ забудований борделями

Тетяна Трощинська: Чи можемо ми говорити про те, що залежно від категорії були місця, де проводилися мінімальні медичні огляди?

Тетяна Адамус: Медичний огляд вважався обов’язковим. Це і було причиною цієї, умовно кажучи, легалізації. Венеричні захворювання були дуже поширені, це був спосіб боротися з епідеміями. Правила прописували щотижневий огляд, але далеко не всі дівчата цей огляд проходили.

В Російській імперії такі легальні будинки ділилися на три категорії. У кращих були більш здорові дівчата, більш дорогі послуги, кращий побут. Якщо ми говоримо про будинки вищої категорії, то це гарні дорогі меблі, величезні дзеркала в позолочених рамах, дівчата в костюмах гімназисток, жокеїв, принцес. Якщо говорити про будинки найнижчої категорії, «рубльові» або навіть такі, де послуга коштувала 5 копійок, то там дівчата були переважно хворими. Лікарям платилися хабарі. На початку XX століття перші опитування показали, що приблизно 60% дівчат були хворими. Їхня кар’єра була не дуже довготривалою. На щось краще могли розраховувати дівчата, які нелегально цим займалися і мали багатих покровителів. Їх тоді називали кокотками чи напівшовковими дівчатами. Їм не потрібен був імідж повії, у них були шанси вийти заміж або стати утриманкою. Це найкраща кар’єра, на яку вони могли сподіватися.

Купрін у повісті «Яма» згадує велике південне місто. Для всіх було зрозуміло, що описують саме борделі на вулиці Ямській. Вони туди потрапили не одразу, спочатку вони були локалізовані в районі, що розташовувався недалеко від Києво-Печерської лаври. Там часто відбувалися погроми борделів. Клієнти могли прийти, перебити дівчат, спалити цей будинок і втекти до приїзду поліції. Пізніше їх перенесли на Андріївський узвіз, який став однією з перших вулиць червоних ліхтарів у Києві. Після того вони перебралися на Поділ за так звану канаву, «Латинський квартал» (біля сучасного університету Шевченка) і в район вулиці Еспланадної і Льва Толстого, Шота Руставелі.

Клієнти могли прийти, перебити дівчат, спалити цей будинок і втекти до приїзду поліції

Пізніше, коли на Еспланадній стався великий скандал, коли цивільний губернатор Києва помер в одному з борделів, їх було вирішено перевезти на окраїну міста. Коли самі жителі вулиці Ямської заявили, що це дасть їм певні прибутки від здачі в оренду своїх будинків, борделі перенесли на вулицю Ямську. Вулиця дуже розвинулася. Після революції 1905 року знялися багато обмежень на локалізацію борделів, вони перебралися в центр. На Ямській вони просто занепали, не витримавши конкуренції з багатими борделями центру.

Тетяна Трощинська: Що можна сказати про власниць цих публічних місць?

Тетяна Адамус: За законами це мала би бути жінка від 30 до 60 років. Вона могла бути директрисою або власницею. Залежно від категорії борделю ці люди також відрізнялися. Були досить заможні пані, які мали доступ до вищого суспільства Києва. Саме такі вдавалися до найхитріших засобів, щоб задовольнити будь-які примхи клієнтів. Їх у Києві називали «бандершами», хоча вони мали іменуватися «мамашами». Були і бандерші, пов’язані з кримінальним світом.

Тетяна Трощинська: Це був небезпечний світ, якщо говорити про права дівчат?

Тетяна Адамус: У мене склалося враження, що вони ніяк не були захищені. За законом вони мали отримувати ¼ від прибутків. Це не так вже й мало. Але найчастіше вони потрапляли в боргову кабалу від хазяйки і ставали по суті рабинями. Навіть на початку XX століття дівчат намагалися вирвати з їхнього середовища, перевезти в інше місто, продавали з одного борделю в інший, з кращого в гірший. На початку XX століття бордельне ремесло надзвичайно розвинулося, воно було дуже вигідним для власників.

Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.