Каска убитого майдановца Виктора Чмиленко стала оберегом для военного в АТО

Наталья Соколенко: Каска Віктора Чмиленко продовжила його життя…

Алексей Цокалов: Ця каска була з логотипом Євросоюзу і смайликом. Вона загубилася. Тиждень чи два назад дзвінок. Мої знайомі знайшли цю каску.

Наталья Соколенко: Вона виявилася в Олексія Пацюка, воїна АТО, який до нас приїхав у відпустку з Краматорська. Як каска у вас опинилася?

Алексей Пацюк: История началась с Майдана. 18 февраля, когда бойня началась, взял рюкзак и уехал на Майдан. До этих пор я был начальником Автомайдана в Берегово на Закарпатье. Мы ехали поездом. Двое суток добирались до Киева, потому что нас остановили сначала в Воловце. Из-за 17 активистов высадили весь поезд с детьми и женщинами, под проливным дождем стояли. Якобы поезд был заминирован. По счастливой случайности начальник милицейского конвоя – мой бывший сослуживец. Он меня узнал, нас отпустили. В Здолбунове нас остановили второй раз. Мотивировали тем, что размыты пути.

Дмитрий Тузов: Кто руководил тогда процессами?

Алексей Пацюк: Шел прямой указ от верхнего эшелона власти. Из Киева. Потому что начальник станции, которому мы выломали дверь в Здолбунове кричал, что ему позвонили из Киева и он не может нас пустить. Там увидели нас активисты с Ровенского штаба, автобусами переправили в Киев. Пока я ехал в Киев, под Житомиром нашел самодельную дубинку. С ней я приехал в Киев.

Когда я приехал в Киев, увидел знакомую девушку. Она спросила: «Каска есть?». А я с одной дубинкой. И она говорит: «Слушай, если ты не суеверный, сегодня убили моего хорошего друга, может быть, каска тебе спасет жизнь». Мотивируя тем, что снаряд дважды в одну воронку не попадет, я взял каску и вступил в бой. После окончания Майдана, 23 февраля, когда Янукович покинул страну, меня вызвали домой. Я уехал с этой каской. И мой след потерялся. Случайно на 2 год войны я попал в Кировоград служить, увидел фотографию Виктора Чмиленко. Я начал у всех спрашивать, кто он, где он проживает. Буквально две недели назад это произошло.

Дмитрий Тузов: Вы служите. Каска попала и на фронт?

Алексей Пацюк: Нет, она не защищает ни от чего. Это более декоративное. Я ее оставил дома, в память о Майдане.

Наталья Соколенко: С нами на связи человек, которому Виктор Чмиленко спас жизнь, фактически пожертвовав собой, Иван Раповый. Що відбулося 20 лютого?

Иван Раповый:  Ми почали виносити хлопців. Винесли трьох. Я підіймався догори за четвертим і побачив, що лежить ще один, ми хотіли його забрати, в той момент я отримав вогнепальне поранення. Біля мене двох вбили. Так сталося, що дуже довго не могли мене винести. До мене біг Чміленко. Він поставив біля мене ноші санітарні. І я побачив, що його вбили. Снайпер. На моїх очах.

Дмитро Тузов: Пане Іване, як склалося ваше життя після Майдану? Чим ви займаєтесь?

Иван Раповый: Маю інвалідність, працюю на охороні. Їжджу трошки на Схід. Я лікувався в Польщі, там дуже велика діаспора наша українська. Після того, як пролікувався, я приїжджав до них, брав багато речей, що вони давали, і віз до Львова, Києва або на Схід.

Наталья Соколенко: Олексій Цокалов для того, щоб історія Героя України Віктора Чміленко не була ніколи забута, організовує зйомки фільму про нього. Розкажіть про це. Хто вам допомагає?

Алексей Цокалов: Багато подій, які були до Революції гідності, є багато того, що зафільмовано. Я чекав, коли знайдуться люди, які погодяться зробити. Наш обов’язок це розповісти людям. Це вже історія. Є герої України. Це поряд з нами люди.