Климчук: Психологічна підтримка потрібна всім, хто працює з потерпілими від конфлікту

Ні лікарів, ні інших фахівців ніхто не вчив, що робити зі своїми почуттями. Вони потребують психологічної допомоги і профілактики. Так вважає доктор психологічних наук

Ведучі

Лариса Денисенко

Гостi

Віталій Климчук

https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2016/12/hr_kyivdonbass-16-12-01_klimchuk.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2016/12/hr_kyivdonbass-16-12-01_klimchuk.mp3
Климчук: Психологічна підтримка потрібна всім, хто працює з потерпілими від конфлікту
0:00
/
0:00

Директор Центру психічного здоров’я та травмотерапії «Простір надії», доктор психологічних наук Віталій Климчук розповідає про психологічну підтримку потерпілих від конфлікту на Донбасі.

Лариса Денисенко: Розкажіть детальніше про вашу роботу.

Віталій Климчук: Ми працюємо з усіма людьми, які постраждали внаслідок війни на території України. Це учасники бойових дій, їх родини, внутрішньо переміщені особи. Ми фокусуємося також на тих, хто працює з цими людьми. Це волонтери, лікарі, журналісти.

Лариса Денисенко: За якими методиками ви працюєте?

Віталій Климчук: Основний метод, який ми використовуємо, — це когнітивно-поведінкова терапія. З різними групами ми працюємо трохи по-різному. Волонтери дуже часто самі до нас звертаються. Більшість із них розуміють, коли вони потребують допомоги.

Якщо говорити про тих, хто професійно залучений до допомоги (лікарі, журналісти), то для них ми робимо просвітницькі заходи про травму і її наслідки та групові активності щодо подолання емоційного вигоряння. Ми розповідаємо, в яких випадках потрібно звертатися за допомогою. Ми пропонуємо їм бути нашими агентами, скеровувати до нас людей, які до них звертаються.

Лариса Денисенко: Журналісти та лікарі потребують фахової допомоги та профілактики?

Віталій Климчук: Так. Вони потребують допомоги і профілактики. Ні лікарів, ні інших фахівців ніхто не вчив, як бути зі своїми почуттями. Їх вчать фаху. Що робити з собою, коли помічаєш, що ти вже в жовтій чи червоній зоні? Більшість цих людей вимушені самі знаходити способи з цим впоратися. Одним із них є емоційне оніміння. Цей спосіб працює певний час, але потім він стає частиною людини.

Лариса Денисенко: Чи звертаються до вас учителі, які працюють з дітьми війни і їх батьками?

Віталій Климчук: Звертаються більше за фаховою підтримкою. У Львові ми навчаємо шкільних психологів працювати з травмою, проводимо групи підтримки учнів, які зазнали травм. Це підтримує психологів і вчителів.

Лариса Денисенко: Що потрібно знати шкільним психологам у зв’язку з тим, що до шкіл приходять діти, які знають, що таке військовий конфлікт?

Віталій Климчук: Події відкрили той пласт проблем, про які ми раніше не знали. 80% дітей, з якими ми зараз працюємо, пережили не травму війни, а домашнє насильство і насилля на вулиці. Ми про це просто не знали. Ми опитали близько 1 000 дітей. Близько 30% з них мають симптоматику посттравматичного стресового розладу. Це значить, що 90% з них пережили травмуючу подію. Мова йде про підлітків.

Лариса Денисенко: Що може бути травмуючою подією?

Віталій Климчук: Це може бути системне цькування у школі (булінг). Часто його джерелом є навіть вчителі. Інше — це те, що трапляється з дітьми на вулиці або в школі, коли когось б’ють, коли вони переживають фізичні травми через власну необережність («тарзанки», стрибки), медичні операції, хвороби. Також мова іде про насильство в родині.

Дослідження було проведено в 10 школах у Львові.

Лариса Денисенко: На що потрібно звернути увагу шкільним психологам?

Віталій Климчук: Дуже цінно, коли психолог співпрацює з колективом, з вчителями. Якщо викладачі помітили, що поведінка дитини змінилися, вони мають про це сказати психологу. Діти можуть ставати надміру тихими чи збудливими, може падати їхня успішність. Батьки мають дати згоду на обстеження.

Лариса Денисенко: Наскільки різниться допомога внутрішньо переміщеним особам і учасникам бойових дій?

Віталій Климчук: Є нюанси. У військових частіше трапляється посттравматичний стресовий розлад, але таких випадків не так багато. Переважно мова йде про депресію, розлади адаптації. Коли людина повертається до цивільного життя, їй потрібен додатковий поштовх, щоб адаптуватися.

Лариса Денисенко: З якими проблемами люди приходять найчастіше?

Віталій Климчук: Якщо вдома сприятлива атмосфера, є великі шанси, що людина самостійно впорається з легким ступенем посттравматичного стресового розладу. Але у більшості випадків цього немає через багато факторів.

В частині випадків ми намагаємося допомогти всій родині. Якщо говорити про дослідні дані, то тільки 30% людей в Україні переживали травматичну подію. Класичні випадки важкого посттравматичного стресового розладу одиничні.

Лариса Денисенко: Військові більш готові до критичної ситуації, ніж цивільні?

Віталій Климчук: Ніхто не готовий. Військові, з якими ми працюємо, говорять, що не були готові до того, з чим стикнулися.

Якщо  готувати людей психологічно, розповідати про симптоматику посттравматичного стресового розладу, є шанс, що людина сприйматиме свої почуття і переживання більш конструктивно. Проблема в тому, що ми маємо дуже обмежене коло фахівців, які можуть це донести. Складність полягає у тому, щоб напрацювати систему.

Коментарi до запису