Кого називали «українським Леніним»?

У 2017 році минає 100 років з дня старту революції 1917. «Громадське радіо» присвятить цій темі ще чимало ефірів, але починаємо з короткого огляду того, як працювали та на що були схожі ліві партії в Україні того часу. У нашій студії старший викладач магістерської програми з юдаїки в НаУКМА Сергій Гірік.

Ірина Славінська: Чи існували в Україні ліві партії перед революцією 1917 року?

Сергій Гірік: Починати треба з того, як зароджувались ліві рухи і партії, бо це різні речі. Якщо говорити про лівий рух, він зароджувався двома течіями — марксистською і народницькою. Вони одночасно з’явилися на території України: перші представники марксистської традиції — у 70-х роках 19 століття, тоді ж і перші народницькі організації.

Першою людиною, яка представляла марксистську течію у соціалістичному русі на території України, був Сергій Подолинський. Це людина, яка була близькою до Михайла Драгоманова, була знайома і з Марксом, і з Енгельсом, листувалася з ними. Подолинський власне був представником народницької течії, який потрапив під вплив марксизму.

Лариса Денисенко: Яка різниця між марксистською і народницькою течіями?

Сергій Гірік: Народницька течія передусім зосереджувалася на тому, що основним революційним класом має бути селянство, а не робітництво. І що на території Російської імперії можливий перехід до майбутнього соціалістичного ладу без стадії розвиненого капіталізму, тобто свого роду третій шлях.

Ірина Славінська: А що можна сказати про роль у становленні лівої ідеї в Україні класика української літератури і філософської думки Івана Франка? Наскільки це важливе ім’я?

Сергій Гірік: Франко потрапив під сильний вплив Драгоманова вже у 70-ті роки 19 століття, і продовжував їх на собі відчувати у 80-х роках. Франко передусім цікавий тим, що разом з Михайлом Павликом поширював соціалістичні ідеї Драгоманова, які свого роду були міксом народницьких і марксистських течій. Пізніше Франко був одним з ініціаторів створення Української радикальної партії, з якої, після розколу в ній у 1899 році, на території сучасної України утворилася перша власне марксистська Українська соціал-демократична партія.

Ірина Славінська: Українські соціалісти і національне питання — чи було це проблемою, як її вирішували?

Сергій Гірік: Однозначно було проблемою. Але тут ми бачимо два різні підходи: ситуація у Галичині, де ми бачимо один підхід до соціалізму — виключно марксистський, і ситуація на Наддніпрянщині, на підросійській Україні, де ми бачимо протистояння, з одного боку, між народниками і марксистами та, з іншого боку, українськими і російськими марксистами на території України.

Ірина Славінська: Навколо чого ламались списи — українська мова, наявність українського питання в цілому?

Сергій Гірік: На ранньому етапі — після революції 1905 року, коли свою роботу розгорнула «Українська соціал-демократична “Спілка”» і далі УСДРП, їхнє протистояння з РСДРП ґрунтувалося на різному ставленні до національного питання, до того, яким має бути майбутнє українських земель і чи, взагалі, слід якимось чином порушувати національне питання.

Конкретно у конфлікті між різними гілками власне українського соціалістичного руху — це питання не відігравало особливої ролі, тому що вони, в принципі, погоджувалися між собою у тому, що ці землі мають отримати якусь автономію. Між ними конфлікт полягав у тому, який саме клас має бути головним у революції.

Лариса Денисенко: Перед стартом революції 1917 року на кого з українських партій ставили у Росії?

Головний ідеолог цієї партії — Андрій Річицький, його ще називали «українським Леніним»

Сергій Гірік: Тут знову ж виникають різні течії. УСДРП розкололася на праве і ліве крило. Оскільки праве крило входило до уряду УНР, воно пішло на еміграцію. Ліве крило, яке отримало назву УСДРП незалежників, ставило на співпрацю з більшовиками. Але вони працювали в опозиції до більшовиків, хоч і легально. Головний ідеолог цієї партії — Андрій Річицький, його ще називали «українським Леніним».

Інша течія, яка відкололася уже від УПСР — це боротьбисти, набагато лояльніше ставилися до радянської влади і ґрунтовніше намагалися співпрацювати з більшовиками. І цим намагалися домогтися від більшовиків поступок в українському питанні.

Лариса Денисенко: Наскільки Леніну було цікаво говорити з провідними лівими лідерами України? Він був близько з кимось знайомий?

Сергій Гірік: Він був близько знайомий зі Скрипником. Але Скрипник був більшовиком, тому не був представником українського руху як такого. Якщо говорити про ставлення Леніна до лівих крил українських партій, то про УКПістів (колишнє ліве крило УСДРП) він взагалі не говорив. Про боротьбистів він говорить приблизно у десятці документів. Він говорить про те, що необхідно йти на поступки з боротьбистами для того, щоб заручитися їхньою лояльністю, бо вони мають вплив на українське селянство. І у критиці їхньої політики необхідно наголошувати на тому, що вони є контрреволюціонерами, а не тому, що вони є «націоналістами».

Ірина Славінська: Тобто єдиної, спільної, лівої ідеї на теренах України не існувало, були окремі парії, кожна з яких інтерпретувала якісь потрібні для себе речі так чи інакше?

Сергій Гірік: Так, безумовно.

Ірина Славінська: Якщо подивитись на 1917 рік — наскільки українські соціалісти були готові до революції?

Сергій Гірік: Вони, в принципі, до цього готувались, але були позбавлені можливості легально працювати з 1914 року, з початку Першої світової війни. По суті, вони діяли у підпіллі, це були законспіровані організації. Вони мали свої організації на місцях, але не мали широкої діяльності, не були представлені в органах влади. Вони були готові починати революцію і брати в ній участь, але не були готові до того, щоб брати владу і керувати.