Кримінальний Кодекс не містить чіткого визначення воєнних злочинів, — професорка

16 червня 1918 року Наркомюст РРФСР надав право на розстріл трибуналам — на власний розсуд застосовувати смертну кару. Про те, які трансформації пройшов цей вид покарання, говоримо з професоркою міжнародного права та докторкою юридичних наук Ольгою Буткевич.

Лариса Денисенко: Як розглядає таке покарання, як смертна кара, з огляду на право на життя міжнародне право?

Ольга Буткевич: З 18-го року пройшло декілька етапів у становленні смертної кари, її скасуванні. У 18-му році смертну кару було впроваджено, але Всеросійським з’їздом Рад. У той же час в переддень повалення ЦР в Україні було ухвалено проект Конституції УНР, яким смертна кара скасовувалась. Через декілька місяців Українська Держава гетьмана Скоропадського в відповідному проекті конституції смертну кару і тілесні покарання поновили. І опозиційні до гетьмана сили також розробили свій проект, де смертна кара теж була поновлена.

Наступного року проект Конституції УНР (вже Директорії), автором якої був юрист-міжнародник Отто Ейхельман, скасовує смертну кару, тілесні покарання і містить суттєвий блок права людини.

Лариса Денисенко: Наскільки тоді смертна кара була в юридичній традиції?

Ольга Буткевич: Абсолютно не в юридичній традиції. Це не було характерним для європейських конституцій тогочасних держав. Безумовно, на ці проекти мало вплив те, що автором був юрист-міжнародник. Права людини, їх захист, в тому числі скасування смертної кари, має свою ґенезу з міжнародного права, а не з національного.

І в Радянському Союзі були зміни ставлення до смертної кари. 22-й рік — заборонено засуджувати до смертної кари жінок і неповнолітніх. 35-й рік — неповнолітніх можна засуджувати до смертної кари. В 1947-му році смертну кару в Радянському Союзі було скасовано. Це мало вплив навіть на формування Загальної декларації прав людини. Тоді представник Союзу, український професор Корецький, запропонував наслідувати Радянський Союз на робочій групі по підготовці Декларації. Його підтримав представник Великої Британії, сказавши, що Загальна декларація прав людини ООН не може санкціонувати смертну кару. Але, як ми знаємо, Загальна декларація прав людини містить положення і забороняє лише свавільне позбавлення життя, але не скасовує смертну кару.

На сьогоднішній день наступним документом був Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (стаття 6 проголошує право на життя, але не скасовує смертну кару). Більш-менш про скасування смертної кари можемо говорити у 89-му році, коли був прийнятий Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, який скасовує смертну кару. Але не в ситуаціях воєнного стану, війни і не в ситуаціях загрози для суспільства.

Питання смертної кари і права людини на життя в історії пройшло три етапи. Починаємо їх саме з міжнародного захисту. Перший етап був найтривалішим: від заборони вбивати певні категорії населення під час війни до початку ХХ століття — до проголошення права людини на життя у міжнародних універсальних документах. Наступний етап — коли право людини на життя було проголошено, але не як абсолютне. Третій етап — частково з другого Факультативного протоколу до пакту про громадянські і політичні права. І, безумовно, це 13-й протокол до Європейської конвенції з прав людини, який забороняє смертну кару в цілому.

Ольга Веснянка: Як суспільства у державах ставилися до цієї теми?

Ольга Буткевич: Коли скасували смертну кару в Україні, говорять, 90% були за її збереження. На сьогоднішній день вирівнюється ставлення. Думаю, приходить розуміння неможливості смертної кари.

Ольга Веснянка: Як нині право на життя обмежується/забезпечується в українських юридичних документах?

Ольга Буткевич: Якщо говоримо про ситуацію збройного конфлікту, то, на жаль, вона не розглядається як така, що порушує право людини на життя.

Право на життя, свавільне його позбавлення — норма міжнародного захисту прав людини.

Коли говоримо про період збройного конфлікту, включаються норми міжнародного гуманітарного права. Найважливішим є розрізнення між тими людьми, які беруть участь у збройних діях (комбатанти) і цивільним населенням (некомбатанти). Для гуманітарного права є два принципи: вилучення цивільного населення зі збройних дій, непоширення таких дій на цивільні об’єкти, цивільне населення. Другий принцип застосовується стосовно військових. Це принцип пропорційності і виключної воєнної необхідності. Принцип пропорційності — міжнародне гуманітарне право розроблялося, щоб мінімізувати збройний конфлікт, жертви. Йдеться про перевагу виведення з ладу противника, а не позбавлення його життя. Суб’єкти права на життя і суб’єкти захисту серед військових — це особи, до яких не може бути застосовано зброї — полонені, поранені, хворі. Це ті, які не можуть чинити опір, виведені з ладу, здалися.

Лариса Денисенко: Чи можна говорити про вагому кількість заяв стосовно порушення статті 2 Європейської конвенції з прав людини в теперішній ситуації з огляду на Європейського суду з прав людини?

Ольга Буткевич: Виникає ситуація, що коли починається конфлікт — починають діяти норми міжнародного гуманітарного права. Хоча фактично всі міжнародні суди визнають, що норми з прав людини продовжують діяти. Є держави, які категорично не визнають цього (Ізраїль, США).

Виникає ситуація, що людина може подати в міжнародний суд, створений не за нормами міжнародними гуманітарного права, а за нормами права прав людини. Він має керуватися своєю галуззю права, своїми нормами. А норми прав людини були розроблені для мирного періоду.

Ольга Веснянка: Наскільки українські судді користуються нормами міжнародного гуманітарного права? І де ними мають користуватись?

Ольга Буткевич: Ці питання розглядаються за ККУ, який потребує вдосконалення, адаптації до загальновизнаних норм міжнародного гуманітарного права. Він не містить чітко визначених воєнних злочинів. Дуже часто у нас це плутають і говорять «військові злочини». Військові злочини — це правопорушення у сфері проходження військової служби. Це дезертирство, порушення статуту. Судді повинні користуватися як нормами прав людини, так і нормами міжнародного гуманітарного права.

Лариса Денисенко: Наскільки існують дискусії серед правників і громад щодо повної заборони смертної кари або навпаки, введення?

Ольга Буткевич: Якщо говорити, наприклад, про США, це специфічна держава, де смертна кара є досить поширеною і застосовується за дуже велике коло злочинів. В купі з тим, що там досить ліберальне законодавство стосовно володіння зброєю, можна сказати, що це призводить до нівелювання цінності людського життя. Скасування смертної кари підштовхнуло б суспільство до розуміння цінності життя.

Стосовно скасування в Україні і у державах-членах РЄ, то воно є безповоротним.

Ольга Веснянка: Чи є перспективи у Білорусі скасувати смертну кару? Адже і українці бувають там та можуть бути засуджені?

Ольга Буткевич: Тут вступає в дію держава Україна. Українці, які є під юрисдикцією своєї держави, не можуть бути засуджені до смертної кари у такому випадку. Думаю, Білорусь піде шляхом реформування законодавства в галузі прав людини, що дозволить їй вступити до РЄ.

Ольга Веснянка: Чи бачите ви перспективи, що ККУ буде адаптовано під норми міжнародного гуманітарного права?

Ольга Буткевич: Це буде зроблено. Тим більше, коли Україна ратифікує Римський статут міжнародного кримінального суду.