«Громадське радіо»
Марія Стус: Я б сама і не насмілилась просити квартиру. Але друзі переконали. Вперше ми звернулись до мера Кличка, коли було відкриття алеї Василя Стуса, але він тоді сказав, що державного житла нема. Тоді підійшов депутат Ар’єв і сказав, що пошукають варіанти.
Запропонували мені місце у будинку пристарілих або хату в селі, але ж я не одна, і з нами також маленькі діти. Потім справа набула розголосу, дуже багато людей відгукнулись і допомогли. І брати Клички подарували нам квартиру.
Тетяна Трощинська: Як зараз загалом почуває себе ваша сім’я, ваші діти?
Марія Стус: Ми всі дуже задоволені. Будемо жити разом.
Тетяна Трощинська: Чи надходять вам якісь звістки з ваших рідних місць?
Марія Стус: Моя хата пустує. А чотири вулиці від моєї хати живе донька з чоловіком. Вони не змогли виїхати, бо було страшно залишати хати. Кожного дня з нею говоримо — легше там не стає. Буває часом тихше і не стріляють, але от п’ять днів назад, кажуть, стріляли так, що в хаті трусилось все.
Тетяна Трощинська: Внучки вже тут планують будувати майбутнє?
Марія Стус: Так, поки повертатись нема куди. Та і виховувати дітей в Києві набагато краще.
Тетяна Трощинська: Чи є щось, що залишилось там і про що шкодуєте?
Марія Стус: Там я жила сама, а тут всі разом. Мені тут веселіше. Сумую за хаткою в селі, нашою дачею. Там був город, хазяйство. Вона на українській території, але приїхати туди важко.
Тетяна Трощинська: Що каже донька, яка там залишилась? Що вони чекають, що думають?
Марія Стус: Каже, що зараз люди стараються не говорити. Їм навіяли, що стріляє, б’є Україна і тому там багато людей налаштовані проти України. Тому вона ні з ким не дискутує.
Тетяна Трощинська: Ви ж були там під час боїв в аеропорті?
Марія Стус: Нам спочатку трохи було легше, бо ми на два місяці виїжджали в село. А в селі трохи раніше це все було. А потім як повернулись було важко дуже — стріляли постійно.
Тетяна Трощинська: Чи є у вас улюблений вірш чи рядок Василя Стуса? Яким ви його пам’ятаєте?
Марія Стус: Я тільки недавно перестала плакати, коли читаю його. Бо кожен вірш нагадує щось про Василя — «Як добре те, що смерті не боюсь я». Коли ми були маленькі, нас забрали в село родичі, нам було десь дев’ять-десять років. Пам’ятаю ми приїхали ввечері, а нам кажуть, що там є блудне місце, якого всі боялися. І ми ранесенько встали, пішли дивитися. Перший раз, коли ми вирвалися з батьківського гнізда. І в нього є про це вірш «Рахнівка».
Коли читаю, я все уявляю. Ми з ним були дуже рідні, дуже близькі, ми завжди були разом.