Мечты и любовь воинов АТО в проекте «Фронтмен»

Татьяна Курманова: Расскажите о вашем проекте?

Лилия Лылык: Проект «Фронтмен» з’явився дуже спонтанно — вранці почала читати фейсбук, але хороший фейсбук закінчився, а став потік негативу. Я зробила перший сюжет з десантником Валєрою про його мрію, то вже за кілька годин дзвонили люди і пропонували професійну техніку, монтаж. Але я нікому не довірю.

Телебачення майбутнього — це пряма мова людей, а ти вже вирішуєш як до цього ставитись. І неважливо, що зняте на телефон.

Татьяна Курманова: Вы были с ним знакомы?

Лилия Лылык: Ми познайомились лиш недавно. Він родом зі Сходу. В Києві був у госпіталі. Простий молодий хлопчина, 22 роки. Ще кращий, ніж в сюжеті.

Виктория Ермолаева: Сколько сейчас сюжетов уже снято?

Лилия Лылык: Я вже не пам’ятаю. Деякі сюжети переглядаю по тисячі разів. Останнім часом рідко їжджу на передову, а тут писати, вважаю, не чесно.

Виктория Ермолаева: Какие вопросы вы ставите бойцам?

Лилия Лылык: Я питаю те, що мене цікавить — про любов, про мрії, про життя. На передовій можливість є лише на короткі бесіди, там вихоплювала когось на «хто? що? чому? як?» Саме ці люди завжди говорили якісь хороші цікаві речі, я не питала.

Татьяна Курманова: Где писался этот сюжет?

Лилия Лылык: В Києві, на Подолі. Льоша — це чоловік моєї подружки. Він реально герой.

Татьяна Курманова: У вас есть и «фронтвумен» истории?

Лилия Лылык: Історій могло б бути набагато більше, та дівчата на передовій або дуже зайняті або соромляться.

Виктория Ермолаева: Есть история, которая больше всего запомнилась?

Лилия Лылык: Всі історії для мене рідні.

Виктория Ермолаева: Вы не пытались монетизировать проект?

Лилия Лылык: Це як душу монетизувати. Я тому і відмовилась від сторонньої професійної допомоги, щоб ні від кого не залежати.