Ми хочемо розповідати про історію України доступно, — Василь Карп'юк

На завершення другої години програми в традиційні рубриці «Киев-Донбасс» «Что почитать?» говоримо про книги, присвячені воїнам УПА та історії переселенців, котрі у студії «Громадського радіо» представляє книговидавець Василь Карп’юк.

Наталя Соколенко: Давайте почнемо з книжки “Лісові хлопці”. Розкажіть про неї.

Василь Карп’юк: “Лісові хлопці”: чому така назва, очевидно не важко здогадатись, бо йдеться про УПА. Наше видавництво літературна агенція Discursus ще у 2013 році провела конкурс прози про УПА. Адже ми хочемо розповідати про історію України доступно. Попит на книги зростає, я можу судити як видавець. Цікавляться нашою історією, темою України тощо.

Наталя Соколенко: Хто переміг у цьому конкурсі на написання кращих творів про УПА?

Василь Карп’юк: Ми визначили трьох переможців. Це були Володимир Тимчук, Мар’яна Задорожна і Зіновій Федорук. Твір Мар’яни Задорожної не увійшов до цієї книжки, оскільки це цілий роман і ми плануємо його видати окремо. “Лісові хлопці” — це понад 300 сторінок художньої прози. До речі до журі конкурсу входили Володимир В’ятрович, директор Інституту національної пам’яті, письменник Василь Портяк, який так само активно займається дослідженням УПА, його дядько і батько були воїнами УПА. Завтра в Києві відбудеться презентація цієї книги.

Дмитро Тузов: Який наклад книги?

Василь Карп’юк: 2 тисячі примірників. Книжка могла б вийти раніше. Але саме тому, що ми піклувалися про поліграфічну якість, естетичний вигляд, тому все трохи затягнулося. Крім того наше видавництво невелике і існує всього 3 роки.

Наталя Соколенко: В якому жанрі написані оповідання?

Василь Карп’юк: Книжка поділена на розділи. Перший розділ сприймається як бойовик, там найбільше відбувається боїв. Інший розділ — це тема кохання. Є й такі історії як зв’язкові УПА закохувалися в радянських солдатів.

Наталя Соколенко: Наступна книжка у нас “Переселенці — люди, які не загубили себе”. Розкажіть про історію створення книги.

Василь Карп’юк: В Івано-Франківську є інтернет портал Ufra, вони започаткували цикл таких історій про переселенців, які переїхали зі Сходу нашої країни та Криму до Івано-Франківська. І не просто переїхали, а активно влилися в громадське життя. Наприклад, один мешканець Севастополя, який в Криму був ресторатором, переїхав до Франківська і продовжує свою діяльність там. Кожен з цих героїв себе не загубив.

А на новому місці інколи себе навіть по-новому проявили. Я подумав, що ці історії були  б корисними і мотивуючими, адже не всі переселенці, які покинули свої рідні міста, змогли так вдало реалізувати себе. Звичайно, для успішної справи потрібні свої ресурси. Але ті, кому вдалося щось зробити, вони часто беруть до себе на роботу людей із схожими долями. Я запропонував редактору сайту Світлані Ословській сформувати книгу. Вона вирішила не обмежуватися лише Івано-Франківськом. Тож книгу склали історії переселенців зі Львова, Києва та Івано-Франківська.

Наталя Соколенко: А зараз прозвучить уривок з розповіді  отця Тихона з Донецька, де він розповідає момент його викрадення.

Василь Карп’юк: “Автівку отця Тихона розмалювали свастикою і написали на ній червоною фарбою “Смерть бандерам”. Священик каже: вже тоді вони розуміли, що проукраїнські мітинги матимуть свою ціну. Одного дня він заїхав у супермаркет по продукти. А коли вийшов — побачив: за ним стежать:

— Це було 4 липня. Люди в камуфляжі посадили мене в мою автівку, зав’язали очі, ганчірку з ефіром дали і все… Я опинився в якійсь кімнатці на долівці… Напевно, то була їхня база. Був сам, приміщення нагадувало старий піонерський табір. Вони приходили, стукали в двері: це означало, що я мав зав’язати очі. Якщо треба було в туалет, то проходив ту саму процедуру: заплющені очі, стукіт, туалет… Коли питав їх, чому я тут, мені відповідали: “Представте себе, что в 1942 году кто-нибудь в центре Берлина вышел и начал молитву за победу советской армии. Ви делали тоже самое. Вы в центре Новороссии молились за Украину”.

Отець Тихон – хворий на цукровий діабет. Коли його взяли в полон, попросив узяти з собою аптечку. Дозволили. Однак, коли священика почали шукати друзі, в мережі з’явилась інформація про його важку хворобу:

— Перші три дні мені давали кашу з м’ясом, а коли дізналися, що я діабетик, забрали аптечку з інсуліном і почали годувати лише свіжим хлібом. А це дуже небезпечно: почалося загострення і пішли камені з нирок… Це ж треба бігати в туалет… Води слід пити багато. А вони не давали, бо “ось ми принесли, більше носити не будем”. 

Монахові доводилося пити воду спершу з умивальника в туалеті, а коли охоронці з “ДНР” це помітили, то мусив рятуватися рідиною з бачка унітаза. Але й на цьому психологічні знущання не завершилися. Бойовики тричі імітували розстріл отця:

— На четвертий, п’ятий і шостий дні мене виводили на подвір’я. Першого разу вивели, я чув шум листя і вдихав запах лісу. Аж зрадів. Раптом мене штовхнули в плечі, я вперся в стіну. Мене притисли всім тілом. Крикнули: “Молись!”. Почав про себе. “Громко!” Вголос почав читати “Отче наш”… І тут кулеметна черга! Від несподіванки я втратив свідомість. Було таке враження, що навіть вухо обпекло вібрацією куль. Шматки цегли посипались на голову…»

Дмитро Тузов: Дуже добре, що такі історії документуються. Ви кажете, що люди стали більше читати такі книжки.

Василь Карп’юк: Так. Змінилися дещо читацькі тенденції. Зараз дуже багато читають мотиваційної літератури. Складається враження, що люди реально взялися за самовдосконалення. Так само попит на перекладну світову прозу.

Дмитро Тузов: Пане Василю, у зв’язку з тим, що зараз відбувається в Україні, безліч драматичних історій і сюжетних ліній, – якраз все те, про що пишуть письменники. Як ви вважаєте чи з’явиться покоління українських письменників, які стануть відомими в усьому світі.

Василь Карп’юк: Думаю, що так. І зараз є українські письменники, яких в Європі читають. Наприклад один з героїв цієї книжки Олексій Чупа, він з Макіївки Донецької області, спочатку він видавався у Харкові, потім  його книжка “Бомжі Донбасу” виходила у нашому видавництві, а згодом у видавництві “Віват”.

Дмитро Тузов: На скільки активно перекладають наших творців за кордоном?

Василь Карп’юк: Знаю, що перекладали за кордоном Андрія Куркова, Максима Кідрука (книжка “Не братні”).

Дмитро Тузов:А які кроки мають бути з нашого боку, щоб закордонні видавництва підписували угоди з нашими письменниками і перекладали їх?

Василь Карп’юк: Прості кроки. Було б добре, якби іноземне видавництво бачило б письменника, і бралося за видання. Але є ризик, що книжка може не піти. І тут держава має фінансувати цей ризик, хоча б частково, тоді видавництва охочіше бралися б за видання. Тому і виходить, що багато видавництв краще співпрацюватимуть з іншими країнами, де є можливості спільного фінансування.

Дмитро Тузов: А де ви брали кошти на видання своїх книжок?

Василь Карп’юк: Книжки видані коштом видавництва.