Ми не хочемо нікого примиряти, театр не може змінити життя, — С. Жирков

Вистава «Слава героям» за п’єсою Павла Ар’є вперше буде показана 22 січня в Києві. Це спільний проект театру «Золоті ворота» та Івано-Франківського театру драматичного театру, тож виставу гратимуть і в Києві, і в Івано-Франківську. Ініціатором проекту є Ірма Вітовська, Станіслав Жирков і Ростислав Держипільський. Ірма Вітовська говорить, що ідея поставити цю п’єсу виникла ще 2015 року, у рік 70-річчя завершення Другої світової війни.

Прем’єра відбудеться 22 січня 2016 року — в День Соборності. «Я тішуся, коли люди примирюються, хоча це не примирення, а діалог. Це головне, що треба донести в цій історії. Ідеться про те, щоби зрозуміти іншу точку зору — нехай не прийняти, але зрозуміти», — говорить Ірма Вітовська. «Ми намагаємося зіткнути цих двох дідів, вони в нас то молоді, то старі. Онуки цих дідів також не можуть дійти згоди. Роз’єднує промивання мізків. Коли люди починають нормально розмовляти одне з одним, вони усвідомлюють один одного як людей. В якийсь момент вони навіть стають друзями», — говорить режисер вистави Станіслав Жирков.

Ірина Славінська: Про що п’єса «Слава героям»?

Станіслав Жирков: Про те, як в одній палаті опинилися ветеран радянської армії і ветеран УПА. Ми так пофантазували, що може статися з палатою і всією лікарнею. Як це часто буває у моїх виставах: і посміємося, і поплачемо. Ідея в тому, що цих ветеранів грають молоді актори, це спільний проект театру «Золоті ворота» та Івано-Франківського театру.

Ініціатором проекту є Ірма Вітовська і Ростислав Держипільський. Актори — киянин Дмитро Рибалєвський і Олексій Гнатковський з Івано-Франківська. Вони не змінюються, а всі інші актори в кожному місті будуть свої.

Тетяна Трощинська: Уже було попереднє читання п’єси?

Станіслав Жирков: Воно було у Львові, але ніякого відношення ми до цього не маємо. Це була просто презентація п’єси Павла Ар’є.

Тетяна Трощинська: А як щодо перевірки на реалістичність? Одна справа, це гра на сцені, інша — життєві реалії.

Станіслав Жирков: Ми не хочемо нікого примирювати, такого завдання немає. Театр не може змінити життя. Але театр може дати якусь емоцію чи можливість щось згадати. Ми хотіли поставити саме так питання, бо це важка тема для нашої країни. Питання примирення: чи важливе воно, чи не важливе? Чи, може, існують питання нагальніші? Тому ми і зіштовхнули лобами цих двох дідів.

Ірина Славінська: У п’єсі є цікава сюжетна лінія дітей, нащадків ветеранів. Наскільки актуальним є питання поколінь?

Станіслав Жирков: Ці діти — це наше покоління, покоління людей, які роблять виставу. Завдяки роботі над постановкою вони знайшли якусь спільну мову. Також ми торкаємось теми сьогодення про промивання мізків. Коли люди починають один із одним нормально розмовляти, то вони починають дещо усвідомлювати, хоча постійно повертаються до думок, які їм нав’язало суспільство. На цьому акцентуємо. Проблема неможливості відкинути власні стереотипи.

Тетяна Трощинська: Ваша п’єса закінчується, як в житті?

Станіслав Жирков: Так, звичайно. Кожен вважає, що він все може змінити. Але існує якась третя сила, яка впливає на життя.

Ірина Славінська: Чи такі непримиримі світи ветерана УПА і ветерана радянської армії?

Ірма Вітовська: Я тішуся, коли люди примирюються, хоча це не примирення, а діалог. Це головне, що треба донести в цій історії. Ідеться про те, щоби зрозуміти іншу точку зору — нехай не прийняти, але зрозуміти.