Ми виконуємо функції влади, а просимо лише приміщення, — Левицька

«Будинок вільних людей» — хаб для допомоги переселенцям, опинився під загрозою закриття. Чому держава відсторонюється від вирішення проблеми?

Ведучi

Тетяна Курманова,

Лариса Денисенко

Гостi

Оксана Левицька

Ми виконуємо функції влади, а просимо лише приміщення, — Левицька
https://static.hromadske.radio/2016/09/hr_kyivdonbass-16-09-20_levitskaja.mp3
https://static.hromadske.radio/2016/09/hr_kyivdonbass-16-09-20_levitskaja.mp3
Ми виконуємо функції влади, а просимо лише приміщення, — Левицька
0:00
/
0:00

У студії «Громадського радіо» — керівник «Будинку вільних людей» Оксана Левицька.

Тетяна Курманова: Які громадські організації входять до «Будинку вільних людей»?

Оксана Левицька: Нашому «Будинку вільних людей» 18 серпня виповнився рік. Це 4 громадські організації — «Крим-SOS», «Схід-SOS», Центр зайнятості вільних людей і «Новий Донбас». 1,5 роки назад виникла ідея створення центру, що допомагав би переселенцям за принципом вільного вікна. Півроку пішло на втілення цієї ідеї.

Лариса Денисенко: Скільки людей з того часу почали займатись проблемами переселенців? Що насправді трапилося з приміщенням?

Оксана Левицька: Одразу після виникнення ідеї ми почали звертатися до органів влади з тим, щоб нам надали приміщення. На жаль, тоді це не вдалось зробити, тому ми звернулись до міжнародних організацій. Нас підтримало Агентство США з міжнародного розвитку. На півроку вони профінансували нам приміщення, 1 місяць використання якого коштує 60 000 гривень. Півроку пройшло дуже швидко. Побачивши результат нашої роботи, Агентство США з міжнародного розвитку вирішило ще на півроку продовжити фінансування. Таким чином оренда була оплачена до середини серпня. Весною ми почали ще активніше займатися пошуком приміщення. Нами було відправлено близько 10 офіційних листів. Це і Мінрегіобуд, і Фонд державного майна, і КМДА, і 3 районних ради. Ми отримували лише формальні відписки. Більш того, ми звертались до президента і голови Верховної Ради, а також писали Кличку. На листи щодо зустрічі нам не відповіли.

На перформанс під стінами КМДА відгукнулись лише ЗМІ. Навіть зустрітися і поспілкуватися з нами не захотіли.

Нам просто потрібне приміщення. Ми не просимо грошей, хоча зараз ми, фактично, виконуємо функції влади.

Лариса Денисенко: Чи намагались ви піти суто офіційним шляхом?

Оксана Левицька: Намагались. Можливо, ми не все довели до кінця. В нас дуже мало людей, але дуже великий обсяг роботи. Коли стає питання про те, присвятити час роботі чи пошуку приміщення, доводиться розставляти пріоритети.

Нам дали 6 відповідей. 4 з них — відписки. Фонд держмайна і Мінрегіобуд запропонували нам кілька варіантів. По-перше, всі ці приміщення вже були подані у оформлення. В одному з приміщень зараз планують облаштувати популярний в Україні кондитерський магазин. Часто ці приміщення потребуються капітального ремонту. Звичайно, ми не маємо коштів на це.

Ще один момент — ми не знаємо ціни оренди. Ми подаємо документи і, якщо перемагаємо в конкурсі, маємо самостійно зробити оцінку майна. Вартість оренди складатиме від 4 до 7% в рік, а це близько 100 000 гривень. Це не ефективно.

Поки що ми своїми силами знайшли комерційне приміщення, яке коштує 30 000 гривень. Воно потребує ремонту і зараз ми ведемо переговори з кількома донорами, аби вони нам з цим допомогли.

Тетяна Курманова: Ви продовжуватимете стукати у двері КМДА?

Оксана Левицька: Так, адже це приміщення нам поки що готові виділити тільки на рік. Наша мета в тому, щоб усі ці проблеми зникли. Але навіть в цьому випадку залишиться потреба у соціальній адаптації переселенців.

Лариса Денисенко: Наскільки переїзд ускладнить вашу роботу?

Оксана Левицька: Переїзд — це завжди фінансові і емоційні ресурси. Якийсь період ми не зможемо повноцінно працювати. Крім того, змінювати адресу після того, як до нашого розташування звикли, некомфортно. Разом з тим, ми взяли на себе відповідальність і дбаємо перш за все про людей.

Ми співпрацюємо з владними органами, проте я не думаю, що ми маємо виконувати їхні функції. Ми можемо тільки підсилювати їх роботу.

Тетяна Курманова: Ви досі видаєте гуманітарну допомогу?

Оксана Левицька: Так, але зараз це відбувається в іншому форматі. Ми свідомо пішли на те, що не закрили склад. Деяка частина людей приходить на склад за речами, а потім питає, що в нас ще є. Деякі люди стають волонтерами. Невеликий відсоток людей потребує екстреної допомоги.

На заходи ми запрошуємо і місцевих мешканців, в нас немає обмежень. Так ми спостерігаємо, як зароджується дружба і згуртованість.

Тетяна Курманова: Скільком особам ви встигли допомогти?

Оксана Левицька: За рік роботи в нас було близько 10 000 відвідувачів. Хтось отримав психологічну чи юридичну допомогу, а хтось відвідав заходи. Якщо брати більш глобально, то за цей час ми отримали близько 30 000 звернень.

Лариса Денисенко: Можна говорити про те, що деякі проблеми вже залишись в минулому році?

Оксана Левицька: Зараз немає характерного для того часу великого напливу людей і екстрених ситуацій. Проблема з житлом ще залишається, але тепер вона не настільки глобальна. Більшість людей шукає роботу для того, щоб оплачувати житло. Зараз збільшилась кількість людей, що хочуть чомусь навчитися, тоді як раніше людей цікавила переважно допомога з житлом і роботою.