«Громадське радіо»
Олена Бадюк: Ми знаємо, що 15 січня у Національному військово-історичному музеї відбувся захід, присвячений пам’яті захисників Донецького аеропорту. Ви були організатором цього заходу. Чому ви вирішили це зробити власними силами? Хто вам допомагав?
Ірина Зубкова: Іван Зубков був людиною, готовою допомогти всім і віддати останнє. Він передав мені естафету, на жаль, трагічно загинувши з хлопцями. В мене не було вибору. Тому я вже другий рік очолюю пам’ятні заходи, присвячені всім загиблим «кіборгам» за 242 дні оборони Донецького аеропорту. Насправді, не тільки я є ініціатором цього заходу. Хочу подякувати людям, без яких цей захід не відбувся б. Це дружина друга мого брата Світлана Стасюк і Ігор Громов. Також хочу подякувати українським артистам, які за моїм проханням приїхали і віддали шану «кіборгам».
«Кіборги» — це звичайні хлопці. Але «кіборгами» їх назвали не в народі. Так їх назвали сепаратисти, які заздрили їхній силі духу. Сепаратисти говорили так: «Я не знаю, кто защищает Донецкий аэропорт, но мы их 3 месяца выбить не можем. Пробовали штурмовать в лоб, нам таких вломили, мы отошли. Начали накрывать «Градами» — они ныряют в подземный коллектор канализации. Я не знаю, кто там сидит, но это не люди, это — настоящие «Киборги». Так прості хлопці з різних куточків України стали «кіборгами». «Кіборги» були горді, що їх так назвали. Я пишаюсь ними. Вони йшли в бій з українськими стрічками, хрестами, тризубами, з фотографіями своїх родин. Для мене не тільки мій брат є Героєм України, для мене всі «кіборги» є Героями України. Незважаючи на страшні бої, жахливі умови і дорогу в один кінець вони все ж відстояли нашу землю. Я вважаю, що вони не здали аеропорт. Сепаратисти дали коридор для того, щоб забрати загиблих воїнів. Наші хлопці пішли на цю домовленість і в цей час сепаратисти підірвали Донецький аеропорт. Тому аеропорт не взятий і ніколи не був би взятий. Весь світ і українська громада цінує цих хлопців.
Тетяна Трощинська: Як наразі живе ваша родина? Як живуть діти Івана?
Ірина Зубкова: Практично у всіх «кіборгів» було по 2-3 дитини. Всі вони залишали свої домівки добровільно. Це хлопці, які мали і машини, і квартири, і по 2 вищі освіти. Приїжджали люди з-закордону. Після цих трагічних подій я познайомилась з багатьма родинами загиблих. Їм дуже важко. Користуючись нагодою, хочу сказати: не забувайте батьків «кіборгів». Коли з-закордону їм пишуть листи про подвиги їхніх дітей, для них це як бальзам на серце. Про них забули. Але ж це вони виховали таких патріотів. Підтримуйте їх, запрошуйте їх на заходи, телефонуйте.
Я знаю, що хлопцям, яким вдалося вижити, зараз дуже важко. Їм потрібна реабілітація. Але, хлопці, ви — воїни, ви «кіборги». Ваша задача — підтримувати ці сім’ї, проводити вечори пам’яті, спілкуватися. Тому що ваших побратимів більше немає, а ви є.
Олена Бадюк: Більше того, деякі захисники Донецького аеропорту досі знаходяться у полоні.
Ірина Зубкова: Є 4 родини, які досі чекають на повернення бійців. Я мрію про те, аби вони дочекалися їх додому живими. Вже 2 роки немає жодної звістки про них. У батьків не витримує серце. Деякі батьки вже не встигли дочекатися своїх синів.
Олена Бадюк: Розкажіть про Івана. Яким було його життя до війни?
Ірина Зубкова: Всі, хто його чув, думали, що це такий кремезний велетень. Коли вони його бачили, в багатьох людей був шок, тому що перед ними стояв маленького зросту чоловік, вагою до 50 кілограмів. Люди дивувалися, як такий хлопець може гуртувати людей. Я пишаюсь, що зростала з ним поряд. З дитинства він був неординарним хлопчиком. В нього була тяга до всього. Він чудово володів зброєю, розбирався а машинах, був дуже начитаним, досвідченим і щедрим. Він міг об’єднувати в собі все. Іван зростав у дуже патріотичній родині. Наші діди пройшли Велику Вітчизняну війну. Іван закінчив Київське вище військово-морське політичне училище. Тому його позивний — «краб». Він проживав у Хмельницькій області. Коли він потрапив на Майдан, другій його дитині було 1,5 роки. Після Майдану я знала, що Іван добровільно піде на війну. Він потрапив на Житомирський полігон і став заступником командира роти. Коли я його відвідала вперше, я зрозуміла, що він точно піде на війну і буде тільки там, де страшно. 1 листопада 2014 року він поїхав зі своїми хлопцями в Костянтинівку.
Тетяна Трощинська: 90 окремий аеромобільний батальйон 81-ї аеромобільної бригади носить ім’я Івана Зубкова. Ви підтримуєте з ними контакт?
Ірина Зубкова: Звичайно. Вони сказали мені, що це для них велика честь і гордість.