Опозиційний блок в пошуках політичного адюльтеру, — Гладких

Гість студії — політичний експерт Валентин Гладких.

Тетяна Трощинська: Є якісь рухи нині в Опозиційному блоці?

Валентин Гладких: Це залежить від того, що ми розуміємо під Опозиційним блоком, яка наразі природа цієї політичної сили, якою є природа всіх політичних сил в Україні. Насправді в Україні сформувався певний панівний клас. Його домінування, його панівний статус визначається тим, що він домінує економічно. Економічне домінування виявляється у тому, що вони в процесі перерозподілу спадщини Радянського Союзу значну частину майна привласнили собі, вони привласнили собі державні посади і збагачувалися. Невеличка складова цього класу — це люди, які обслуговують. В умовах представницької демократії нам дуже важко зрозуміти, чиї інтереси представляють ці люди.

У нас з часів незалежності завжди формувалася пропрезидентська більшість. Це призвело до того, що значна частина людей, яку мало цікавить ідеологія, була приречена постійно гнутися. Така була природа Партії регіонів.

Коли стрижень розсипався, розсипалася й партія, як це сталося з Комуністичною партією. Деякі комуняки дуже швидко і легко перефарбувалися в національно свідомих патріотів. Частина Партії регіонів побігла в інші політичні сили, де їх зустріли з величезною радістю. Давайте не будемо забувати, що сьогодні у Верховній Раді України сидить 64 людини, які голосували за закони 16 січня. Далеко не всі з них сидять у лавах Опозиційного блоку.

Я ніколи не був симпатиком Партії регіонів, але зрадники мені симпатичні ще менше.

Люди-флюгери — вся сутність української політичної еліти.

Ситуація з Опозиційним блоком нічим не відрізняється від інших. Наша організація «Слово і діло» готувала інфографіку про те, хто провів найбільше «тушок» у Верховну Раду. Це Юлія Володимирівна Тимошенко, хоча формально найбільше «тушок» провела Партія регіонів, тому що вони всі перетворилися на «тушок» після втечі Януковича.

В опозиції в Україні некомфортно всім, тому завжди виникає намагання колаборації, тобто декларувати свою опозиційність, але погоджуватися на легкий політичний адюльтер, що і демонструє нинішня Верховна Рада України, де існує коаліція, якій бракує голосів, інші голоси дають ті сили, які є в опозиції.

Що це означає? Що ті депутати, які знаходяться в опозиції, не хочуть брати відповідальність за ті політичні рішення, які приймає коаліція, але на певних умовах готові підігрувати владі.

Після голосування за бюджет ті політичні сили, які підтримали його, втратили право називатися опозицією. В лавах Опозиційного блоку є люди, які б з радістю займалися політичним адюльтером.

Є інша група людей, яка менш схильна до компромісів. Мене цікавить, чому Єфремова притягають до відповідальності, а людей, які були в Донецьку, — ні. Це свідчить про те, що певна група більш схильна бути лояльною, а інша — менш схильна.

Анастасія Багаліка: Те, що ця інформація потрапила у ЗМІ, може означати, що розкол може не відбутися?

Валентин Гладких: Це залежить від того, який смисл ми вкладаємо в слово «розкол». Коли з’явилася ця політична сила, вони себе з самого початку позиціонували як опозицію. На виборах 2014 року вперше в Україні була така ситуація, коли основна боротьба розгорталася не між владою та опозицією, а у лавах проєвропейського провладного табору. Люди, які не встигли або не хотіли перевзуватися біжучи, назвали себе опозицією, щоб показати, що вони є тією політичною силою, яка не підтримувала Революцію Гідності, виступала проти подій на Майдані.

Тетяна Трощинська: Але різниця починає стиратися за рахунок невиконаних обіцянок.

Валентин Гладких: Так. Коли дивлюся на коаліцію однодумців, я завжди згадую «Ферму тварин» Орвелла: в присмеркових променях сонця важко було розрізнити чи люди схожі на тварин, чи тварини схожі на людей.

Доки буде діяти ця Верховна Рада, розкол нічим не завершиться, не фіналізується в оформленні іншої фракції. Це заборонено і Конституцією, і логікою політичного процесу. На сьогоднішній день помітно, як у всіх політичних партіях, представлених в парламенті, відбуваються процеси фрагментації.

До 2014 року в Україні була проста і зрозуміла біполярна система, яка складалася з влади та опозиції. Після 2014 року все змінилося. Український виборець став більш специфікованим. На сьогоднішній день я не бачу жодної відверто проросійської сили. Вони втратили платформу. Події на Сході і в Криму стали своєрідним щепленням.

За 25 років не було жодної серйозної проросійської сили, були тільки сили, які спекулювали на цій темі.

Місцеві еліти зовсім не змінюються, тільки «перевдягаються».

Сьогодні людина може бути проєвропейською, але виступати за російську мову та індустріалізацію. Людина може бути україномовною, але може не виступати за Євросоюз. На риториці «за російську мову» не назбираєш стільки виборців. Цю риторику можуть використовувати партії ліберального спрямування.

Анастасія Багаліка: Чи можливі дострокові вибори?

Валентин Гладких: Така можливість завжди є реальною, а міра цієї реальності визначається кількома факторами. Найбільш вірогідними дострокові парламентські вибори можуть стати у двох випадках:

• за різкого погіршення соціально-економічної ситуації;
• за продовження Мінського процесу з тиском на Україну виконати політичну складову Мінських угод.

Треба зважати, що є певні фактори, які сприяють тому, щоб вибори не відбулися. Це самозбереження.