Паша не виокремлював тему толерантності, він так жив — Галина Титиш

У студії Громадського радіо журналістки Галина Титиш та Ірина Славінська. Продовжуємо марафон пам’яті журналіста Павла Шеремета, якого було вбито рік тому.

Лариса Денисенко: Насправді я знаю і думаю, що ми можемо поділитися із слухачами, що ти прийшла до нас у студію лише завдяки Павлу. З чим пов’язана ця історія?

Галина Титиш: Справа в тому, що я усіляко уникаю ефірів. Але Пал Героїч – так ми його називали і називаємо у редакції – завжди казав мені : «Галю, якщо ти щось знаєш, то йди і розказуй і ділися цим». Я завжди відповідала, що це не моє, але у цьому випадку вирішила, що це буде винятком, і я прийду в пам’ять про нього.

Лариса Денисенко: І ти, мабуть, одразу почула його голос. Для мене Павло завжди був голосом, попри те, що він його завжди змінював, грався ним, але був доволі впізнаваним. Не дарма він працював на радіо, яке ти не любиш. Сьогодні була акція, про яку ми з Катею побіжно згадували. Чи могла б ти розповісти, як це відбувалося?

Галина Титиш: Це було дуже душевно: багато знайомих, друзів. Так, ніби ти знову опинився серед своїх, які розуміють, як це сумно і боляче. Я не можу оцінювати, скільки людей прийшло. Я роздавала листівочки: «Хто вбив Павла». І всі їх брали, ніхто не відмовлявся. І в цьому була наша єдність: ніхто з нас не знав відповіді на це питання. І коли ми підходили, і журналісти питали нас, чому ми тут, я, уникаючи відповіді, казала: «А як ви думаєте? Ми тут, бо пройшов рік, а ми так і не знаємо, хто це зробив».

Лариса Денисенко: Так, є різні версії, але не підтверджені, які розчиняються у повітрі як мильні кульки. І ми нічого не знаємо. Я бачила сьогодні в медіа, що на акції представники МВС казали про таємницю слідства. І це така стандартна відповідь, тому що я як адвокатка знаю про таємницю слідства. Але менше з тим, по таких резонансних справах – цей випадок важливий і для свободи слова і для цінності життя – треба давати відповідь. Я би хотіла повернутися до особистості: ти могла би пригадати якісь подробиці про нього, які були важливими для вашої редакції, бо він часто вас трусив, наскільки я знаю.

Галина Титиш: І заряджав. Він постійно приходив з якимись тістечками чи солодощами, ніколи не забував про чиїсь дні народження чи події. Коли він приходив – було свято. Але він не виключався із робочого процесу. Він моментально перемикався, якщо були якісь важливі події. Я нещодавно перебрала свою бібліотеку – треба було знайти книжки для буккросингу сервісних центрів МВС – і я знайшла, яку підписала Павлу Світлана Алексієвич. Книжка про Чорнобиль – і на форзаці: «З вірою у слово, хоча деколи слова бувають безсилими». Я пам’ятаю, що коли Алексієвич була в Києві, я була в Америці, і він мені сфотографував, як він підписав книжки для мене, хоча я його не просила. У цьому був весь Павло – він завжди пам’ятав і знав, що нам буде добре.

Лариса Денисенко: Коли говорять про харизматичних людей, часто йдеться про егоцентризм. А у ньому поєднувалися комунікативні навички, які живили його професію, і увага до дрібниць, якими можна порадувати інших. Це такий дар: природний або набутий. Як ти вважаєш, це була його природна потреба чи виховання?

Галина Титиш: Мені здається, це природна потреба, здатність людини ділитися. Він не тільки збирав людей і інформацію, він нею ділився і не лінувався. Я пригадую ще одну історію: у мене є скріншот привітання Павла до дня народження, яке він написав у нашій закритій групі. Це, мабуть, дивно, коли людина скріншотить собі привітання?

Лариса Денисенко: Ні, не дивно. Це ж те, про що писала Алексієвич. На мій погляд, слова дуже посилюють людину, особливо у моменти страждання.

Галина Титиш: Але що особливо – це привітання не було банальним: радості, любові…Там було ціле невеличке оповідання. Він написав розповідь про те, як ми обоє у прес-турах зустрілися у Швеції, і він сміявся, бо я там слухала про сталий розвиток і переробку сміття, а він – про цифрові технології. І він каже: І от, я зустрічаю Галю, яка ходить по смітниках… І от в такому жартівливому ключі, в якому міг написати лише він, він описав нашу зустріч. І хоча він проводив нас на метро, у тому привітанні написав: «І поки Галя не провела мене на метро і не переконалася, що все буде в порядку – не пішла»… Для мене завжди було так дивно, бо в нього завжди була купа роботи, і можна було тішитися, що він просто не забув про твій день народження, але він цілу історію написав. І я зберегла його скріншотом.

Лариса Денисенко: Павло говорить про не толерантну поведінку і насильство. Наскільки він був чутливий до питання толерантності?

Галина Титиш: Він був дуже толерантний. Ми часто їх обговорювали, але не виділяли окремим блоком, вони, ніби, вже були очевидними.

Лариса Денисенко: Ми вітаємо ще одну нашу колегу – Ірину Славінську, вона сьогодні теж була на акції. Що ти там побачила, що для тебе було важливим?

Ірина Славніська: Сьогодні ми з моїм чоловіком приїхали туди о сьомій, щоб зручно припаркуватися. Ми йшли і я боялася, що на зустрічі о восьмій ранку буде мало людей. Але нас було багато –  і всі були свої. Те саме було на Майдані – ти приходиш о будь-якій годині, і зустрічаєш там тих, кого знаєш. Щось подібне було під час Мовного майдану, коли в будь-який момент на сходах біля Українського дому були усі свої. Окрім журналістів, були ще й активісти, і депутати, і всі ті, хто у нашій студії бувають. Ходила у натовпі і думала: о, ця людина була у нас позавчора, а та – два тижні тому. І це було дуже сильне почуття єднання, щоправда, шкода, що з такої сумної нагоди.

Сьогодні звучала та сама музика, яка була рік тому в Українському домі під час прощання з Павлом. Було сумно, але голоси і українських, і зарубіжних виконавців дуже підтримували. Мене вразило, що музика була не лише меланхолійна, була й весела. Вона була різна: емоційна, класна. Таким був і Павло.

Лариса Денисенко: А ти зможеш пригадати історію з «TВі»?

Ірина Славінська: Так. Але треба нагадати слухачам історію: колись дуже давно, відомі тепер журналісти працювали на невеличкому комерційному телеканалі. Навесні 2013 року цей канал несподівано поміняв власника, і тоді команда телеканалу, я тоді теж працювала там, почала страйкувати. І досвід того тижневого страйку познайомив мене з Павлом. Ми і раніше зустрічалися на редакційних зібраннях. Але під час страйку ми опинилися і одних умовах – умовах захисту своїх прав і своєї гідності. Ми тоді багато говорили, сварилися із тими, хто називалися новими власниками. І мені в цьому контексті запам’ятався момент, коли ми вже всі звільнилися, сіли ввечері на терасі одного з ресторанів в центрі Києва, і прийшов Павло з Оленою Притулою, яка нас підтримувала весь час страйку. І ми обговорювали цей досвід, були дуже ним вражені. І тоді Павло зробив мені, якщо можна так сказати, закид, сказавши: «Я дивився, а ти під час страйку в ньюзрумі весь час мовчала». І я справді не дуже люблю сваритися вголос. Але потім каже: «Але я пам’ятаю, як ти на Фейсбуці запостила те-то, а потім в блозі написала ще те. І тоді я перестав на тебе сердитися». І я зрозуміла, що він на мене дивився, йому було важливо, як я поводжуся. Це було дуже приємно і дуже відповідально. Я насправді деколи й зараз думаю, що він на мене дивиться і спостерігає, чим я займаюся.

Лариса Денисенко: Галю, а чим він більше любив займатися: говорити, писати, виступати, вчити?

Галина Титиш: Мені складно відповісти, бо, здається, що він усе робив легко і все для нього було природно. Він любив викладати – всі студенти були в захваті від нього. Він легко і зрозуміло все пояснював. Навіть деколи влаштовував нам в редакції тренінги, як зробити якісне інтерв’ю, наприклад. Він дуже легко і швидко писав, його цікавили усі теми, але переважала політика. Він дуже багато читав. Якось він спитав мене: «Галю, а ти знаєш, що Гребенщиков у Києві?» Я не знала. Він запитав, чи мені не соромно. Звісно, мені було соромно, що я пропустила. Але Павло, здається, нічого ніколи не пропускав. Він встигав усюди. Я не знаю, наскільки йому реально було легко, але ми відчували це так, ніби йому легко.

Павло, здається, нічого ніколи не пропускав. Він встигав усюди

Лариса Денисенко: Для мене літературні слова працюють інакше, аніж слова журналістські. І мене новинний світ, у якому я живу, дуже часто виснажував. Як Павло жив із цим?

Галина Титиш: Я пам’ятаю, як під час Майдану Павло весь час був там, дзвонив, твіттив, давав нам знати. Він постійно був включеним у контекст. Він знав. Я цікавилася соціальними темами, але деякі новини цієї сфери він дізнавався раніше за мене.

Лариса Денисенко: Багаторукий.

Ірина Славінська: Крім того, що він завжди був в курсі всього, він завжди пам’ятав тонни контекстів. І у будь-який момент, коли треба було придумати гостя для програми, а він тоді вів іронічну політичну передачу, він завжди придумував неймовірні комбінації тем і гостей. Мене вражало те, що він завжди був готовий радитися.