Після Революції Гідності ситуація з правами людини погіршилася, — правозахисниця

У студії «Громадського радіо» керівниця Центру інформації про права людини Тетяна Печончик разом з ведучими підбиває правозахисні підсумки 2016 року.

Вікторія Єрмолаєва: Центр інформації про права людини провів велике опитування у 2016 році про висновки та проблеми, які піднімалися вами протягом року. Розкажіть про це.

Тетяна Печончик: Так, ми вирішили у цьому році, мабуть, вперше в історії незалежної України провести велике соціальне дослідження, щоб зрозуміти, як люди розуміють права людини, як вони оцінюють ситуацію з правами людини в Україні та які тектонічні зсуви у цьому напрямку відбулися за період після Євромайдану.

Опитування містило близько 80 запитань. Це репрезентативне опитування, яке проводилось по всій Україні Фондом «Демократичні ініціативи» у співпраці з Програмою розвитку ООН та Офісом Омбудсмена. Наша організація працювала над методологією та запитаннями в опитувальнику.

Було піднято багато тем. Але для нас в першу чергу дуже важливо було дізнатись, як люди оцінюють загальну ситуацію з правами людини в Україні. І лише 4% опитаних респондентів бачать однозначні покращення у цій сфері з часів після Євромайдану, решта вважають, що ситуація погіршилася, і ще невелика частина опитаних вважають, що з деякими правами ситуація покращилась, а з деякими — погіршилась.

Ми просили людей виставити оцінку за 5-бальною системою різним типам прав людини: громадянським політичним правам, екологічним, соціально-економічним. Результати, які ми отримали по загальнонаціональному зрізу — це, на жаль, трійки. По більшості прав людини та їх дотримання результат не дотягує навіть до 3-йки, переважно, це 2,9% бали. І найгірша ситуація у нас із соціальними та економічними правами — люди виставили їм тільки по 2,2 бала. Очевидно, це відображає складну економічну ситуацію у країні та зубожіння українців.

Тетяна Курманова: Що здивувало особисто вас під час опитування?

Тетяна Печончик: Для мене були дуже цікавими регіональні дані та результати стосовно того, який спосіб захисту прав людини українці вважають найбільш ефективним. По всій Україні найбільш ефективним вважають звернення до ЗМІ. Це відображає, що в країні, мабуть, не досить ефективно працюють правові механізми, люди не довіряють суду, не звертаються до правоохоронних органів.

Проте, якщо порівняти результати опитування у всіх регіонах України, то ми можемо побачити цікаві відмінності. Наприклад, на західній Україні абсолютно лідирує варіант «у випадку порушення своїх прав звернутися до родичів та знайомих». Тобто там люди звикли вирішувати свої проблеми якимось неформальним шляхом.

А от на Донбасі ситуація зовсім інша. Цей регіон соціологи міряють окремо, тому що вони кажуть, що всі соціологічні показники, і не тільки по цьому опитуванню, у Донецькій та Луганській області зараз дуже сильно відрізняються, у порівнянні з рештою східних областей України. І якраз на Донбасі найбільш ефективним засобом вирішення проблем з правами людини респонденти вважають звернення до Європейського суду з прав людини, а на другому місці — звернення до Омбудсмена або ж Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Для мене це стало великим відкриттям.

На Донбасі найбільш ефективним засобом вирішення проблем з правами людини респонденти вважають звернення до Європейського суду з прав людини. В той час як загалом по Україні — звернення до ЗМІ.

Тетяна Курманова: Про що можуть свідчити такі несподівані відповіді?

Тетяна Печончик: Я думаю, що існує дуже великий вплив фактору конфлікту та пов’язаних з цим наслідків. Адже ці регіони близько прилягають безпосередньо до зони проведення бойових дій. Це накладає дуже сильний відбиток на те, які оцінки роблять люди.

Також під час опитування ми ставили нашим респондентам питання, які розділяють суспільство і які теж дуже важливі в контексті прав людини, для того щоб дослідити, як конфлікт впливає на людей. Наприклад, ми запитували, чи можна виправдати злочини, вчинені українськими військовими або добровольчими батальйонами. Ми запитували людей, чи припустимо взагалі катувати тих, кого ми вважаємо ворогами, чи можна вчиняти самосуд. І тут теж є дуже великі регіональні відмінності. Це справді дуже цінні дані, які для нас як для правозахисників свідчать про те, де є больові точки, з якими потрібно працювати.

Вікторія Єрмолаєва: А які результати ви отримали стосовно цих трьох питань?

Тетяна Печончик: У запитанні про ставлення до тортур або до катування ворогів під час бойових дій для нас дуже цінним було те, що загалом у світі, у всіх міжнародних конвенціях, які ратифікувала Україна, існує абсолютна заборона на застосування тортур, тобто катувати і бити не можна нікого, незважаючи на те, чи це ворог, чи ні. Ми є правовою державою, і ми не повинні такого допускати. Але все-таки частина населення допускає таку можливість. У нас були різні варіанти відповіді на це запитання: ні, тому що не дозволяє закон, або ні, тому що це суперечить принципам гуманізму, — щоб прослідкувати, якщо людина відповідає «ні», то чим вона керується. Також були варіанти: так, тому що, наприклад, треба отримати потрібні відповіді, або так, тому що це адекватна відповідь на їхні дії.

В цілому, на щастя, відсоток людей, які допускають тортури і катування, досить невеликий. В цілому по країні це близько 15%, 11% опитаних не визначилися, і абсолютна більшість українців не припускають можливості застосування тортур. Але якщо подивитися в регіональному розрізі, то є нюанси. Наприклад, на Донбасі відповіли: «Так, можна катувати наших ворогів,» — тільки 4% опитаних. Люди, які живуть в цьому конфлікті є більш нетерпимими до тортур та катувань.   

Якщо подивитися на найбільший відсоток людей, які вважають, що можна катувати, він на західній Україні і складає 20%. Подібна ситуація з питанням про ставлення до виправдання злочинів під час бойових дій українськими військовими або добровольчими батальйонами. В цілому по всій Україні 47% опитаних сказали, що виправдати їх однозначно не можна за будь-яких обставин, а решта допускають виправдання за певних умов. І знову ж таки, якщо ми подивимося на регіональні відмінності, то на Донбасі 83% опитаних вважають, що виправдати злочини, вчинені під час бойових дій, однозначно не можна, тоді як на заході так вважають лише 37%, на півдні таких 55%, а в центрі — 47%.    

Тетяна Курманова: Згідно з вашим опитуванням, більшість українців вважають, що ситуація з правами людини в Україні від часів Євромайдану погіршилася, а ви як правозахисниця як вважаєте?

Тетяна Печончик: Я, мабуть, схильна підтримати більшість українців, адже важко говорити про зміни на краще, коли ми маємо масштабний збройний конфлікт на території України, коли ми маємо два регіони, Крим і частину Донбасу, окупованими, під 2 мільйони внутрішньо переміщених осіб та дуже складні економічні процеси, спричинені конфліктом. Це накладає величезний відбиток на загальну ситуацію і важко говорити про те, що ситуація змінюється на краще.

Але, з іншого боку, для нас як для правозахисників також дуже важливо те, яким чином ми можемо впливати і змінювати ці процеси, бо, якщо ми подивимося на наших колег, які працюють в Росії чи Білорусі, то можемо побачити, що там їхній вплив дуже мінімальний, якщо не сказати, що по деяких пунктах він взагалі нульовий. Тобто громадянське суспільство там не може ніяким чином вплинути на державу, аби та перестала порушувати права людини. В Україні, на щастя, все-таки вплив громадськості є, є можлива співпраця з органами державної влади, з різними міністерствами, з депутатами у Верховній Раді, для того щоб приймати закони в інтересах прав людини, і що ще більш важливо, для того аби вони виконувалися.  

Тетяна Курманова: Що було хорошого у правозахисній сфері у цьому році?

Тетяна Печончик: Якщо подивитися системно, для мене особисто було дуже важливо, що в кінці минулого року країна прийняла національну стратегію у сфері прав людини і план дій для її виконання. Стратегія — це невеличкий документ на кілька сторінок, який пояснює, що Україна має зробити у правозахисній сфері за 5 років, а план дій — це детальний документ, де розписано, які нормативно правові акти треба прийняти та зробити тим чи іншим органам влади. Цей план дій включає 300 сторінок, тобто це дуже комплексне і амбітне завдання для держави.

2016 рік став першим роком, коли уряд, парламент та різні інші інституції державної влади почали працювати над виконанням цього плану. Це, мабуть, мрія багатьох правозахисних організацій, тому що багато моїх колег були долучені до розробки цих документів і планів. І, власне, ми могли пропонувати уряду прийняти ті чи інші нормативно-правові акти, важливі в інтересах прав людини.

Але якщо говорити про «зраду», то вона в тому, що, на жаль, за цей рік уряд виконав тільки 21% від того, що він мав би виконати за цей рік, тобто ми бачимо, що це лише 5 частина національної стратегії, згідно з моніторингом, який проводила Українська Гельсінська спілка з прав людини та інші правозахисні організації. Є цілий комплекс речей, чому так відбулося, але для нас головне, що цей рух почався, і у нас ще є 4 роки, для того щоб ми надолужили виконання цього плану.  

Вікторія Єрмолаєва: Якщо говорити про «перемоги», чи можна сюди віднести візит Валерії Лутковської, Уповноваженої з прав людини, в Крим і той факт, що вона змогла поспілкуватися з деякими політв’язнями?   

Тетяна Печончик: Так, це дуже важливо. Адже доступ до місць несвободи на території тимчасово окупованого Криму довгий час залишався великою проблемою для представників українських органів державної влади. Важливо, що Валерія Лутковська здійснила туди саме офіційний візит, що діалог двох Омбудсменів Тетяни Москалькової з Російської Федерації та Валерії Лутковської з нашого боку нарешті почав давати якісь практичні результати. І дуже важливо, щоб цей візит не став першим і останнім.

Важливо, щоб Омбудсмен мала можливість доступу до українських громадян, які перебувають у місцях несвободи на території Криму, особливо тих, звинувачення проти яких є політично сфабрикованими. Але тут ще важливо і те, щоб це були не тільки візити, а щоб реально запрацював механізм передачі Україні тих українців, які знаходяться у СІЗО та колоніях в окупованому Криму і на території Російської Федерації. Про це Валерія Лутковська вже давно говорить, проте практичного рішення, щоб ці люди повернулися, поки що не знайдено.      

Я нагадаю, що Росія погоджувалася віддати нам наших громадян, які там тримаються в тюрмах, тільки на підставі міждержавної Конвенції про передачу засуджених осіб. Але якби Україна на це погодилась, вона б таким чином юридично визнала Крим територією Росії, що, звичайно, є неприпустимим.

З іншого боку, український Омбудсмен наполягала на тому, щоб був винайдений так спеціальний званий «аd hoc»-механізм, для того щоб їх все ж таки повернути. Ми сподіваємось, що у цьому році також будуть позитивні зрушення у цьому напрямку. Це стосується і в’язнів, засуджених ще до 2014 року на території Росії.

Якщо Україна хоче зробити крок на зустріч Криму, вона повинна почати з того, щоб скасувати власні дискримінаційні закони і постанови щодо Криму і кримчан.

Тетяна Курманова: Якщо ми вже заговорили про Крим, я не можу не згадати про дії, які вчиняє безпосередньо Україна щодо своїх громадян, зокрема кримчан. Наприклад, це славнозвісна вільна економічна зона «Крим», завдяки якій кримчани є не резидентами. На жаль, ця проблема теж не вирішується.  

Тетяна Печончик: На мою думку, Україна зробила за цей час, за останніх два роки, дуже багато помилок щодо Криму, які у 2017 році потрібно виправляти. Зокрема дуже важливо, щоб Україна підтримувала зв’язки з своїми громадянами, які проживають на окупованій території в Криму. Це передбачає і закон. Однак на практиці ми бачимо, що робиться все, для того щоб ці зв’язки обривалися. Є системна дискримінація у банківській системі кримчан: це проблема з кримською реєстрацією місця проживання в паспорті, у зв’язку з чим вони мають труднощі при отриманні банківських послуг. Є проблема з дією постанови №1035, яка ускладнює кримчанам евакуацію їхнього майна з Криму. Є проблема доступу до Криму міжнародних правозахисників та іноземних журналістів — це  проблема, створена з боку України, через те що процедура надання спеціальних дозволів для в’їзду в Крим є дуже бюрократичною.

Дуже часто українська влада каже, що вона не відповідає за ситуацію в Криму, що за всі порушення прав людини там несе відповідальність Російська Федерація, держава-окупант. Насправді ні, тому що Україна також спричинила багато проблем навіть тими ж законодавчими актами та нормативно-правовими документами, які я згадала.

Ми намагаємося донести до всіх, що це віддаляє від нас Крим. Якщо Україна хоче зробити крок на зустріч Криму, вона повинна почати з того, щоб скасувати власні дискримінаційні закони і постанови щодо Криму і кримчан. На мою думку, якщо Україна хоче повернути Крим, то її стратегією має бути налагодження якомога більш тісних зв’язків, і транспортних, і адміністративних, і логістичних, й інформаційних, з окупованим Кримом, і водночас вона має робити все, щоб решта світу Крим блокували, а також оскаржувати у міжнародних інстанціях будівництво Керченського мосту Росією.  

Тетяна Курманова: Давайте поговоримо ще про проблему переселенців, бо за два роки, поки існує цей конфлікт, все, що зробила держава це почала видавати довідки переселенця, але і досі не працює, як треба, реєстр переселенців. Яка ситуація з переселенцями на сьогодні в Україні, на ваш погляд?   

Тетяна Печончик: У нас, до речі, є опитування щодо ставлення до вимушених переселенців українцями. Хороша новина в тому, що на загал українське населення дуже позитивно ставиться до внутрішньо переміщених осіб. Ми ставили людям питання, чи можна обмежувати права різних груп населення. І, власне, по переселенцях 73% українців сказали, що за жодних обставин не можна обмежувати їх права. 

Мені здається, що в цьому є і заслуга ЗМІ, які досить об’єктивно висвітлювали проблеми переселенців через їх історії, показували їх особисті досягнення. Але, з іншого боку, звичайно, нам би хотілося, щоб держава робила набагато більше для переселенців. Наприклад, наша організація зараз займається такою темою як політичні права, зокрема можливість голосувати на місцевих виборах. Ми знаємо, що в 2015 році переселенцям, на жаль, не було надано права голосувати на місцевих виборах в тих громадах, де вони фактично проживають. Мені здається, це теж демонструє дискримінаційне ставлення держави до переселенців. Дуже важливо, щоб у 2017 році це ставлення змінилося у кращий бік.

Тетяна Курманова: Що треба робити Україні, щоб ця ситуація дійсно покращилась?

Тетяна Печончик: По-перше, Україна повинна змінити ставлення до громадян, які перебувають на окупованих територіях. Це громадяни України, які опинилися у скрутних обставинах, не всі з них змогли виїхати з різних причин. Україна повинна зробити крок на зустріч як тим, хто переїхав на територію України, так і тим, хто залишився на тимчасово окупованих територіях. По-друге, Україна повинна почати краще виконувати план дій щодо виконання стратегії у сфері прав людини.

Мені здається, якщо відбудуться ці дві дуже важливі зміни, то, можливо, через рік ми зможемо більше поговорити про «перемогу» і менше про «зраду».    

Вікторія Єрмолаєва: Який курс у 2017 році візьме Центр інформації про права людини?

Тетяна Печончик: У нас є кілька стратегічних напрямків, у яких ми працюємо. Ми будемо продовжувати те, що робили і раніше, інформаційно-просвітницькі кампанії у сфері прав людини, будемо пояснювати українцям, як захищати свої права. Також для нас важливо продовжувати нашу роботу як частини національного превентивного механізму, це система незалежних громадських моніторів, які разом з офісом Омбудсмена їздять в місця несвободи, в тюрми, психлікарні, дитячі будинки і допомагають тим людям, які там знаходяться, моніторять ситуацію з правами людини. Крім того, для нас буде важливою співпраця із Національною поліцією для вирішення питань безпеки. Також ми і далі будемо працювати у напрямку Криму. Крім того, один із нових напрямків, яким ми займемося у наступному році, — це підтримка і захист правозахисників та активістів, які виступають за права людини або певний громадський інтерес.