Політв’язень Юрій Яценко розповів, як вижив у російському полоні

Гість ефіру — колишній політв’язень, громадський діяч, радник міністра закордонних справ Юрій Яценко.

Тетяна Трощинська: Чи є речі, які стираються з пам’яті?

Юрій Яценко: Мені шкода, але я забуваю дуже багато моментів, дуже багато висновків. Часто корисно було б їх зафіксувати в телепередачах, фільмах, але стиль роботи журналістів такий, що я маю стисло і максимально інформативно говорити, рідко говоримо про емоції, почуття. Як правило, ставляться традиційні запитання, на які у мене є завчена відповідь, яку я повторюю, як мантру, особливо не замислююсь. Навіть для мене дуже цікаво проаналізувати ті відчуття, ті почуття і роздуми, які були в мене, цей стан розуму, який був у мене в тих умовах, до яких висновків я прийшов.

Тетяна Трощинська: Таких речей ніколи не очікуєш. Це була туристична поїздка. Коли вас затримали, вам здавалося, що це швидко закінчиться?

Юрій Яценко: Це була звичайна приватна поїздка в Росію 6 травня 2014 року, тоді про жодних політв’язнів не говорили, я не вбачав ніякої небезпеки в поїздці. До того я був в Росії кілька разів. Коли незаконно затримують, у людини виникає традиційна думка, що розберуться, перевірять і відпустять. Коли ми говоримо про сучасну Росію і фабрикацію політичних справ проти українців, то потрібно розуміти, що при такому затриманні, ймовірно, тебе не відпустять, одразу налаштуватися, що сидіти ти будеш довго.

6 травня 2014 року я був затриманий, а 7 травня 2015 року мене відпустили.

Тетяна Трощинська: Чи можна говорити, що за цей час ви намагалися якось зрозуміти цю систему, в яку потрапили, зрозуміти, чи можна себе врятувати в цій системі?

Юрій Яценко: Це було основне моє завдання: вивчити її, зрозуміти, як я можу боротися в тих умовах.

Тетяна Трощинська: Є якась специфіка перебування саме в російських тюрмах?

Юрій Яценко: Ми запитаємо будь-яку людину про ФСБ, про КДБ, і одразу на емоційному рівні людина буде відчувати страх, матиме моторошні відчуття про катівні НКВД, про спецслужби, які секретно в підвалах катують людей спеціальними засобами.

Найгіршим, коли ти потрапляєш в ті умови, є твоя фантазія про те, що може з тобою відбутися, вона лякає тебе.

Були навіть кумедні випадки, коли мені казали, що мене зараз заведуть в кімнату, де працюють спортивні хлопці, які качаються, піднімають гирі, вони мене катуватимуть. Я відмовився від співпраці. Мене завели в ту кімнату. Дійсно, там були спортивні гирі і чоловік з дуже серйозним лицем. Я питаю, коли приступимо до катувань. Він сказав: «Зараз я тобі буду пхати голки під нігті». Я здивувався від його банальної відповіді. Він встав і закрив двері. Коли він встав, я побачив на його куртці напис «ГИБДД». Це дорожня поліція. Звичайному капітану дорожньої поліції доручили придивитися за мною, щоб я нікуди не тікав. Вони намагаються лякати своєю репутацією. Передусім не треба лякати себе страхами з фільмів жахів. Страхи можуть настати з великою імовірністю, але ти ніколи не знаєш, чи перенесеш їх.

Тетяна Трощинська: Але вас тримали в ізоляції.

Юрій Яценко: Звичайно, ізоляція дуже добре відчувається, особливо в перший період, коли тебе ув’язнили. Воно настільки тисне на психіку. Перші місяці я спав по 16 — 17 годин на добу. Спав на арматурному ліжку з тонким матрацом. На дошці набагато легше спати. Я спав, тому що психіка не витримувала ізоляції. Я спостерігав безліч разів те, що люди, які вперше потрапляють в тюрму, дуже довго сплять. Ізоляція їх мучить і часто ламає. В ті моменти приходять тюремники і кажуть: «Бачиш, як тут важко сидіти? Ти так будеш мучитися 15 — 20 років. Може, і не вийдеш звідси».

Коли ти борешся в активних умовах, на війні, ти бачиш побратимів, виділяється адреналін. Це психологічно трошки інша річ. Ізоляція для початківців, людей, які вперше потрапляють в ті умови, разом з катуваннями, стресом давить на психіку. Інколи здається, що ти її контролювати не зможеш.

Тетяна Трощинська: Напевно, туди потрапляли люди з різними історіями. Чи спілкувалися ви з тими, хто був поруч з вами? Чи може це зруйнувати відчуття ізоляції?

Юрій Яценко: Я сидів з дуже великою кількістю людей. В спецприймальниках СІЗО текучість людей дуже велика. Головне в тих умовах — бути комунікабельним і не корчити спеціаліста зі знання тюрми, потрібно цікавитися. Зацікавленість вітається в таких умовах. Основне правило — вивчити той світ, розпитати про нього.

Тетяна Трощинська: Чи була у вас можливість отримувати інформацію ззовні?

Юрій Яценко: В різні періоди було по-різному. В перші місяці у мене в спецприймальнику був телефон, його дістали з сусідньої камери, таємно проколупавши стіну. Цей телефон ховали під унітазом. Інколи телефон навіть зливали на шнурку в унітаз, він був на кілька метрів в каналізаційній трубі. При обшуках його знайти дуже важко. Він був в кульку, запаяний сірниками. Я навіть дзвонив родичам, уповноваженим особам. Навряд мене прослуховували.

Далі я був в тюрмі на спецблоці. Там настільки суворий обшук, дві камери відеонагляду. Обшук бував три рази на день, роздягали догола, “пропікували” металошукачами, інколи піднімали підлогу. Зв’язок з волею був через каналізаційну трубу зливу, коли запускалися туди такі великі шнурки, які плелися з ниток одягу або шкарпеток, з пластикових пакетів. Шнурок зливається в трубу зливу. На кінці того шнурка є сірники. Поверхом вище зливають такий самий шнурок. В загальній каналізаційній трубі зливу це переплітається. І це зв’язок між кількома камерами. Ти можеш передавати інформацію. Інші зеки допомагають, передають інформацію через адвокатів і родичів.

Мене там підтримували, тому що вважали борцем з правоохоронною системою.

Тетяна Трощинська: Чи має значення, за якою справою там перебуває людина?

Юрій Яценко: Всі знали, що я з політичних мотивів. Моя особистість викликала у них повагу через те, що вони знали, що я розбивав собі голову, коли мене хотіли допитувати, різав собі вени, живіт. Вони все це знали. Адміністрація ставить «полоски» «схильний до бунту», «схильний до суїциду». Я був «схильний до бунту», тому що організовував у спецзакладі для іноземців голодування, щоб нам надали права відповідно до норм утримання. Адміністрація мала на мене зуб через те, що я завжди організовував зеків на акти протесту.

Тетяна Трощинська: Ці акції шкодили чи допомагали?

Юрій Яценко: Мені це для загального добробуту допомагало. Коли всі голодують кілька днів, до мене йшли на переговори, зеки мене делегували, тому що я добре знав норми права, вмів домовлятися з адміністрацією. Вони називали мене адвокатом. Ми домовлялися про певні компроміси в обмін на припинення голодування, тому у мене була підтримка. Я не боявся адміністрації спецприймальника, оскільки у мене ворогом була ФСБ.

Тетяна Трощинська: Чи змінилося ваше становище після того, як ви різали вени, живіт?

Юрій Яценко: Кардинально змінилося. Те, на що я розраховував, відбулося. Мені одразу дали телефон передзвонити. Потім до мене прийшов адвокат, потім приїхав Генеральний консул України, почався скандал.

Як тільки до мене заходили в камеру, я одразу прикладав лезо бритви до шиї і казав, що переріжу сонну артерію. Вони сприймали мене як супервідчайдушну людину, з якою краще не зв’язуватися. Це справило такий ефект, таке враження, що потім мене могли тільки лякати, але жодного разу фізично не били, тому що знали, що я в будь-який момент можу завдати собі якоїсь шкоди, вони можуть не врятувати мене. Ця маніпуляція працювала дуже добре.

Тетяна Трощинська: В цих умовах у вас були мрії?

Юрій Яценко: Вийти — це одна мрія. Інша мрія — щоб вдома все було добре. Також була мрія розвиватися. Я вивчав англійську граматику, читав літературу для саморозвитку.

Напевно, я найбільше книг за життя прочитав у в’язниці.

У мене була мрія, щоб мій досвід перебування там був на користь і для мене, і для України. Я хотів своєю долею привернути увагу до цієї проблематики, щоб такого не повторювалося.

Тетяна Трощинська: Ще хочу вас запитати про зустріч з Левком Лук’яненком, в’язнем радянських таборів. Які враження?

Юрій Яценко: Коли ми позавчора заходили до Левка Лук’яненка, я думав, про що ми маємо говорити. У мене був трепет. Людина просиділа великий строк у гірших умовах. Я хотів набратися досвіду, як не помилитися з вибором у громадсько-політичному житті, як бути більш ефективним як громадський активіст, як допомогти іншим в’язням. Окрім того, для мене особистість Лук’яненка була легендарною. Я дуже радий цій зустрічі.

Тетяна Трощинська: Чи можемо ми говорити про видужання від цих драматичних подій?

Юрій Яценко: Це для мене чудо, але у мене жодного разу не було кошмарів, пов’язаних з в’язницею, ні у в’язниці, ні на волі. Я вважаю, що це завдяки молитві.

Ніколи не скажу, щоб люди сподівалися тільки на свої сили, треба визнавати, що ми не суперсильні, потрібно надіятися на допомогу Бога. Це мене навпаки зміцнило. Я навіть у в’язниці бачив, як після кількох карцерів люди просто сходять з розуму. Я маю велике щастя, що у мене все гаразд з психікою.

Тетяна Трощинська: Що важливо сказати людям?

Юрій Яценко: Намагайтеся обмежити своє відвідування Російської Федерації. Коли ви їдете туди, знайте, що в розробці спецслужб перебувають сотні українців, це не лише ті українці, які активно борються з російською агресією, під ризик підпадають навіть люди, які просто активні в соцмережах, в суспільстві. Якщо їдете, записуйте номер консула, адвоката, повідомляйте родичам, де ви знаходитеся.

У кожного в житті є випробування. Вони можуть бути буденними. Потрібно брати користь з тих труднощів, які з тобою відбувалися. Воно виховує. Майте віру в те, що вам не будуть даватися такі випробування, які ви не зможете пройти.

Тетяна Трощинська: Ви сприймали життя в тюрмі як життя?

Юрій Яценко: Інколи були надважкі періоди, коли я розумів, чому люди інколи вчиняють самогубство. Такі періоди могли тривати кілька діб. Добре, що так спрацьовувала фізіологія, що в найтяжчі періоди я міг заснути. Але для мене це було життя. Тому що свобода — це стан розуму, а не тіла. Ти завжди можеш вибирати, про що думати.

Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.