Професор Грабович про політику та літературу: Поети — невизнані законотворці

Говоримо з професором Гарварду Григорієм Грабовичем.

Григорій Грабович: Все є питанням контексту. Література в найдавнішому періоді не вважалася літературою. Це була писемність. Вона мала різні функції. В Київській Русі, напевно, передусім літургійні. В середньому періоді, в 16 столітті, коли Русь почала усвідомлювати свою ідентичність, література висловлювала цю ж ідентичність. Можливо, її формальні та естетичні функції не були першочерговими. Тут показовим є Вишенський, який майже прямим текстом каже, що він волів би не писати, але мусить, тому що йдеться про його паству.

Наприкінці 18-го та у 19 столітті література стає засобом формування ідентичності. Вона має компонент творення нації. Так, це не була література для народу в широкому розумінні. Але незакріпачена частина населення української групи доходила до розуміння своїх функцій в багатонаціональній Російській імперії, в якій вона мала своїх представників, котрі не мали чітко сформованої національної ідентичності. Тому ми маємо явище «котляревщини», де під виглядом забави чи самоглузування відтворюється форма свого.

Ірина Славінська: Чи досі навантаження націотворчості лежить на плечах українських письменників та письменниць?

Григорій Грабович: Я думаю, що те, що ми маємо тепер, є немовби завершенням дуже довгого процесу модерного націотворення. Те, що робиться в 21 столітті, почалося в 20-му з революцією. Література тоді мала величезний вплив. Вона протягом кількох років від закінчення Першої світової війни до кінця 20-х років перевела національну ідентичність та енергію націотворення в модерне русло.

Ірина Славінська: 100 років Української революції — це дуже потужна дата. Що відбулося з українською літературою в сенсі її функцій за цей період?

Григорій Грабович: Мені здається, що найважливішим фактом зараз є те, що вона проіснувала. Українська нація, якщо брати ці далекосяжні і страшні події 30-х років, була якщо не приречена на знищення, то дуже близька до того. Голодомор і війна знищили багато населення та людської енергії.

У 30-х роках на Західній Україні та на еміграції говорилося про «державу слова». Це формулювання Михайла Ореста, брата Миколи Зерова. Це звучало і у Франка, і певної мірою у Шевченка. Це самоусвідомлення авторів, що те, що вони роблять, матиме ефект в прямому політичному чи державотворчому сенсі. Ще англійський поет початку 19 століття казав, що поети — це невизнані законотворці для людства. В українському випадку сполука цих функцій була реальною.

Ірина Славінська: Якщо ми говоримо про Сергія Жадана, Оксану Забужко та інших сучасних українських поетів, чи є вони невизнаними законотворцями?

Григорій Грабович: Якщо не законотворцями, то представниками, послами без портфелю, бо їх перекладають. Зараз набагато зручніше викладати українську літературу на Заході, тому що з’явилося значно більше текстів, ніж було раніше. Образ української літератури тепер є набагато помітніший. 

Мені здається, що це дійсно дуже важливий компонент, враховуючи сказане щодо іміджу, популярного бачення української літератури на Заході, то дійсно існує усвідомлення того, що тут був Майдан, а далі – війна, але воно конкурує з іншими процесами, які постійно розвиваються. Це політичні «вибухи», тероризм. 

Про українську літературу, яка прямо обговорює війну, менше знають, бо це ще не доходить до ширшого кола читачів.

Ці процеси, які тепер відбуваються, є дуже фундаментальні. Я приїжджаю часто, але не буваю тут довго. Я бачу зміни.

Ірина Славінська: Що саме змінюється? Чи впливає війна на літературу?

Григорій Грабович: Мені здається, що найбільше змінюється відчуття своєї ідентичності, вона кристалізується, має тверді і гості обриси. Для багатьох людей немає сумніву, хто вони. Розмитість, яка була характерна для України протягом 20 століття, зокрема за совєтських часів, формально посилювалася. Розмови про дружбу, українсько-російське співіснування мали свій ефект, зокрема для широкого загалу, який найбільш податний на такий спосіб формування своїх свідомих і підсвідомих думок. Тепер це не так.

Проблемним стає питання майбутнього, щоб це не було тільки моментом есенціалізації, перегинанням палиці в іншому напрямі, щоб чітко відчутна ідентичність не призвела до втрати бажання бачити більше, гнучко співіснувати.

Ірина Славінська: Чи надає контекст війни ідеологічного навантаження літературі?

Григорій Грабович: Це питання, на яке я не маю швидкої відповіді. Треба глибше з цим познайомитися. Я так розумію, що є вже кілька книжок, антологій поезії, написаної на фронті або в обставинах від кінця Майдану до теперішніх днів. Очевидно, це набір текстів, які віддзеркалюють різні постаті та різні особистості. Ідеологічний компонент, напевно, якось існує. Мені було б цікаво запитати, які є механізми для того, щоб це обговорювати.

Ірина Славінська: Що досвід класичнішої української літератури може сказати про взаємодію літератури з війною? Той самий Шевченко, який пише про Національно-визвольну боротьбу часів Хмельниччини.

Григорій Грабович: Я думаю, що цікавішою для суспільного, ідеологічно-естетичного ускладнення ситуації була революція 1917 року. Цілий ряд людей, які були задіяні в цій революції, різним чином потім мусили осмислювати свої кроки, свій вибір. Не всі знали, що більшовики виграють. Дехто, як Довженко, Сосюра, був на українській стороні. Треба було жити з тим фактом, що більшовики виграли.