Самвидав «Кримський терен»: Не забувайте, що в Криму є українці

Випускає газету «Кримський терен» Український культурний центр у Криму, що ставить за мету збереження української мови та культури на окупованому півострові. 

“Я дуже сподіваюсь, що в Україні теж буде розуміння того, що це потрібна й важлива справа. І коли ще раз ми доїдемо в Київ, щоб розказати про нашу газету, був більший відгук, а не так, як було в листопаді, коли ніхто не прийшов на невеличку презентацію «Кримського терену» в Кримському домі”, – говорить Олена Попова. 

 

Тетяна Курманова: Як виникла ідея випускати газету?

Олена Попова: Ідея виникла завдяки Андрію Виноградову, який зараз у Києві. Він був активістом УКЦ, вимушений був виїхати з Криму. Коли він працював з нами, сказав: «Слухайте, давайте робити газету». Ми одразу не дуже серйозно до цього поставились – було не дуже зрозуміло, що ми там будемо друкувати, як будемо це розповсюджувати. Але потім стало ясно: чому б ні. Подумали, що це потрібно, і зараз вважаємо, що так і є.

Тетяна Курманова: Скільки виходить примірників і як ви розповсюджуєте вашу газету, чи можуть читачі не з Криму прочитати її?

Олена Попова: У нас 500 друкованих примірників. Після того, як розповсюджуємо, викладаємо на сайті з однойменною назвою. Частку розсилаємо, бо є люди, які допомагають нам у розповсюджені за межами Криму: Харків, Київ, Херсон, Львів, домовились із Одесою. Це трохи складніше: виїжджати, потрібно відсилати Новою Поштою. Але в людей є потреба, не всі можуть заходити на сайт. Тому ми робимо такі кроки. І нам це теж приємно.

Що стосується назви, то хотілось щось таке кримське й в той же час, щоб вона нас поєднувала з Україною. І ця пісня «Цвіте терен» у якомусь плані нам допомогла – ми подивилися назву, що вона має за собою. Вирішили, що так – вона нам підходить.

Тетяна Курманова: Як я розумію, ви самі вивозите газету та розповсюджуєте її, підтримки від держави у вас немає?

Олена Попова: Державної підтримки немає ніякої. Розповсюджуємо поштою: хтось виїжджає, ми даємо наші газети, даємо адреси, на які можна відіслати наші номери, і люди відсилають поштою.

Буває нагода, що хтось із нас у Києві – ми лишаємо нашим друзям, які нам допомагають розповсюджувати.

У Києві не кримчани, а кияни нам допомагають. Кримчани як тут, так і за межами Криму, на жаль, не дуже активні

Тетяна Курманова: Минулого року, коли ми востаннє спілкувалися з вами, ви розповідали, що УКЦ в Криму потребує допомоги, розсилали тоді листи депутатам, і майже ніхто вам не допоміг. І зараз ви знову своїми силами видаєте газету – так і немає підтримки в єдиного осередку української культури в Криму?

Олена Попова: Я б хотіла підкреслити, що ми не є єдиним осередком – осередків багато. Але активною діяльністю не займаються. Що стосується підтримки, ми вже на це й не чекаємо. Тоді ми зробили цю спробу: написали 450 листів, розіслали їх, витратили купу часу. І розуміємо, що вже не слід це робити знов, бо на що чекати?

Так, ми робимо це самі. Але в нас є невеликі кошти допомоги на друк і невеликі гонорари людям, які з нами працюють. Якось так викручуємось.

Тетяна Курманова: Чи можуть охочі допомогти газеті, передати гроші та як це зробити?

Олена Попова: Так. Будемо дуже вдячні. Як зробити – це вже можна домовитись, було б бажання.

Газета для нас – це зараз не якась там розвага, як нам хтось одного разу закидав, і це не дурниця. Я б сказала, що це предметна одиниця, що можна потримати в руках, можна показати, коли приходиш на якийсь захід, можеш принести її.

Тетяна Курманова: УКЦ зараз має своє приміщення в Криму?

Олена Попова: Ні, ми відмовились від цієї ідеї. По-перше, в нас і гроші закінчились в якийсь момент, настали умовні літні канікули, коли люди роз’їжджаються, і там просто немає кому збиратись.

Ми підкреслюємо, що ми просто культурний проект – ми не розповідаємо про політичні, економічні новини

Порівнюючи газету із тим, що ми б мали офіс, то газета – це все-таки важливіше. Люди взяли газету – якийсь зворотній зв’язок і теми для спілкування. Хоча ми могли б щось зняти, бо, наприклад, книги лежать по домівках і по гаражах. Це дуже прикро. Але все одно я не думаю, що люди одразу кинулись би до нас із нами спілкуватись. Всі бояться. Бояться прослушки, спостережень. Тому все ж актуальніше зараз робити газету.

Тетяна Курманова: Як ви знаходите авторів, чи у вас є сформоване коло, яке постійно пише?

Олена Попова: З авторами в нас дуже серйозний дефіцит, тому що люди не кидаються писати до нас. Я написала нашим журналістам тут, зверталась до деяких журналістів за межами Криму. Є тільки один приклад, що наша кримська журналістка відгукнулась і нам допомагає. Ми не сплачуємо якісь великі гонорари – просто передаємо якісь гроші. Але нам важливо знайти людей, які будуть нас підтримувати, бо на нас заробити складно. Але таких людей дуже мало, якщо не сказати, що майже немає.

Тетяна Курманова: При цьому всьому, що у вас недостатньо грошей і людей, ви ще відкрили сайт.

Олена Попова: Так. У нас там є додаткові матеріали – це не сайт газети. Цей сайт висвітлює якісь питання, ми там друкуємо оповідання, які в газеті не дуже доречні, фоторепортажі.

Ми розуміємо, що це теж потрібно. Мати свій електронний ресурс – це сучасно. Бо нам завжди ставили запитання: навіщо друкована газета, якщо є електронні ресурси? Ми кажемо, що в нас є свій електронний ресурс – будь ласка, теж можна написати туди, подивитись щось. Але друкована газета – це те, що ми називаємо культурні об’єкти. Для нас це об’єкт культури – її можна, як друковану книжку, потримати в руках.

Тетяна Курманова: Багато хто говорив, що 500 примірників – це небагато. Як я розумію, ви не можете друкувати більше, бо це інше законодавство?

Олена Попова: Ми могли б робити 999 примірників – тоді ще були б в нормах законодавства і це теж не потребує реєстрації. Але поки ми не маємо грошей, бо буде вдвічі більше коштувати друк. По-друге, поки не маємо такої можливості для розповсюдження по всьому Криму.

У Сімферополі ми розповсюджуємо на вулицях 250-300 примірників – інші роздаємо чи висилаємо на материк. Якщо в нас буде під тисячу, потрібно буде везти в інші міста, а поки в нас немає такої мережі людей, які б займались цим питанням.

Тетяна Курманова: Крім випуску газети, УКЦ проводив майстер-класи з національної української вишивки. Чи зараз продовжується ця традиція, що ще робить Центр у Криму?

Олена Попова: Майстер-класи показали, що ми вибрали правильний шлях. Людям не завжди цікаво слухати лекції на історичну чи літературну тематику, а щось робити своїми руками, подарувати комусь – це цікавіше. Зрозуміло, що тут жіноче коло з нами працює, але воно поширюється і ясно, що це потрібно.

Ми робимо не тільки вишивку, але й ляльку-мотанку. Сьогодні в нас відбулося чергове зібрання, де ми трохи попрацювали. І жінки, які прийшли, висловили велику вдячність за те, що ми це зробили.

Людям потрібна українська музика та культура в Криму

Можна робити музичні вечори. Але це дуже складно. Одне – це запросити людей повишивати, а зовсім інше – запросити музикантів, зняти приміщення і зробити невеликий концерт української музики. Але це теж можливо. Думаю, ми найближчим часом щось таке зробимо.

У нас у Сімферополі будуть вечорниці сучасної української музики – так нам пообіцяли. Я ще не знаю, що там буде. Як нам сказали організатори, за квитками 100 людей. Сказали, що ажіотаж був неймовірний і квитки розібрали за короткий час, хоча не було ніякої реклами. Це каже про те, що людям потрібна українська музика та культура в Криму.

Тетяна Курманова: Чи відчуваєте ви зараз тиск на вас?

Олена Попова: Ми розуміємо, що взяті на олівець, як-то кажуть. Вчора приїхали до Кримської солідарності. Але ми теж там були. Коли розмовляли українською мовою, відчули, що це дуже не сподобалось, почались питання: з якої ми держави, чи є громадянами Росії. Зрозуміло, що тиск є, але такого, як у кримських татар, ми не відчуваємо.

Тетяна Курманова: У четвертому випуску вашої газети був матеріал про Володимира Балуха, який зробив свій вибір. Мене дуже вразило, як він казав: якщо ми всі виїдемо, хто залишиться в Криму,  на кого ми покинемо Крим? Я так розумію, ви теж не збираєтесь поки виїжджати, будете працювати в Криму стільки, скільки буде можливо?

Олена Попова: Саме так. Я згодна з Володею, бо це наша Батьківщина – чому ми повинні її кидати через те, що комусь тут не подобаємося? Ще одне питання – що ми будемо робити поза межами Криму? Я все життя тут прожила, в мене тут родина – що я буду робити далі? Я говорю з деякими нашими однодумцями, і є різні думки на цю тему, різні погляди. Для мене це так: я хочу залишатись і працювати тут, поки це можливо.

Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі.