Те, що я роблю тут і зараз — це така ж лінія оборони, — «Равлик» Богдан Чабан

Як у Маріуполі працює «IZБА-читальня»? Про це говоримо з підприємцем з Донеччини і членом групи «Равлики».

Андрій Куликов: «IZБА-читальня» в Маріуполі — це спроба відтворити Донецьк 2014 року?

Богдан Чабан: Це трошки інше. Це більш усвідомлено і з більшим розумінням того, для чого це. Донецьк на той час — це вже історія якогось досвіду. Це спроба відтворити позитивний досвід, а позитивний досвід полягає в тому, що ми змогли об’єднати навколо себе багато чудових людей.

Андрій Куликов: Наскільки перші місяці роботи дають надію на те, що все вийде?

Богдан Чабан: Однозначно дають. Це видно по людям. Звичайно, це не 100% впевненості, але це тенденція, яку я спостерігаю. Люди звикають до нас. Люди хочуть чогось нового, чогось суто українського.

Андрій Куликов: До чого треба звикати, якщо люди звикають до вас?

Богдан Чабан: До того, що тепер не все так, як складалось до цього. Не треба думати про те, як було вчора, треба думати про те, як буде завтра. Наша основна мета полягає в тому, щоб навчити людей дивитися трошки ширше.

Андрій Куликов: Що завтра буде не так, як вчора?

Богдан Чабан: Я вважаю, що в Україні все має бути не так, як вчора. В першу чергу йдеться про сприйняття. У мене є чітке розуміння того, що ми маємо змінитися, а також змінити ставлення до країни. Це доволі глибокі речі, що мають змінитися в кожному. Реформи мають пройти в кожному з нас.

Андрій Куликов: Що саме потрібно змінити?

Богдан Чабан: Відношення до себе і до країни.

Андрій Куликов: Як ми ставимося до цього зараз і як потрібно ставитися до цього в майбутньому?

Богдан Чабан: Є суто український вислів «моя хата з краю». Що змінила війна? В нас з’явились волонтери — люди, яким не все одно. В нас має викорінитися байдуже ставлення.

Андрій Куликов: Як допомогти людям це змінити?

Богдан Чабан: Кожен окремий проект якимось чином впливає на цей процес. Зараз я бачу велику кількість суспільних ініціатив, направлених на те, щоб залучити людей до певних суспільних процесів. Це процес затягування.

Андрій Куликов: «IZБА-читальня» — це місце, де читають?

Богдан Чабан: Тут не читають, тут беруть книжки.

Андрій Куликов: Як часто повертають?

Богдан Чабан: Не завжди, але я не можу сказати, що це погано. Можливо, цю книжку прочитає хтось з друзів або родичів людини, яка не повернула книжку. Є окрема категорія людей, що просто приносять книжки.

Андрій Куликов: Ви якось відбираєте книжки, адже можуть принести або непотріб, адже сепаратистську літературу?

Богдан Чабан: Сепаратистську літературу до нас не приносили. Непотріб зазвичай йде на якийсь декор.

Андрій Куликов: Що грає в закладі?

Богдан Чабан: Різна музика. В нас 2 зали. В нижньому залі грає українська музика, на першому поверсі ми ставимо джаз, блюз, або інді.

Андрій Куликов: Наскільки часто у вас грають музиканти наживо?

Богдан Чабан: Ми працюємо 3 місяці. За це час було не дуже багато концертів — близько 5-6. Дуже багато заходів ми плануємо на осінній і зимовий період. В Маріуполі дуже великий запит на різні заходи чи концерти, хоча люди тут ще не знайомі з українськими гуртами. Вони їх не знають, але вони їх хочуть. Щоб ми не робили, люди приходять тільки тому, що щось відбувається.

Андрій Куликов: Яка література про війну є у вас?

Богдан Чабан: З сучасних книжок — «Хроніки гібридної війни». У нас навіть проходила автограф-сесія Тараса Березовця.

Андрій Куликов: Чому «IZБА-читальня», а не «Хата-читальня»?

Богдан Чабан: Так склалось. Для мене це саме «Хата-читальня». Можливо «Домівка-читальна» звучало б коректніше, але для мене мовне питання не стоїть загалом. Справа ж не у назв, а у змісті.

Андрій Куликов: Якою мірою «IZБА-читальня» — це хатка, яку носить на собі равлик?

Богдан Чабан: Найбільшою. Дуже багато зусиль було прикладено для того, аби побудувати її в Маріуполі. Після подій у Донецьку в мене нічого не залишилось. Для мене це було шляхом повернення себе після війни і повернення себе після СІЗО. Навіть 4-місячний процес ремонту був дуже важким. Ми починали о 8 годині ранку і завершували о 2 годині ночі кожного дня. Це дуже важкий шлях, який мав свою мету. Ця мета вже частково відтворена наново. Все функціонує в тому ж ритмі, в якому функціонувало Донецьку.

Андрій Куликов: Мені сказали, що частина меблів тут з Донецька. А що в тобі, Богдане, залишилось з Донецька?

Богдан Чабан: Насправді, з Донецька тут тільки подушки і якісь дрібні деталі декору. В мені збереглося бажання боротися. Тоді ми боролися за ідентичність і картину світу, в якій Донецьк є українським. Потім я боровся зі зброєю в руках за те, аби повернути Донецьк. Зараз я намагаюсь боротися за те, щоб повернулась якась частина душ тих людей. Те, що я роблю тут і зараз — це така ж лінія оборони, але в іншому ракурсі.

Андрій Куликов: Чи є в тебе бажання знову взяти до рук зброю?

Богдан Чабан: Немає. Пройшло трохи більше року. Я маю досвід виходу з посттравматичного стану і усвідомлення того, що відбулось.

Андрій Куликов: Діана Берг зараз причетна до організації простору «Тю». У вас змагання чи співпраця?

Богдан Чабан: На даний час ми є союзниками в боротьбі за Маріуполь.

Андрій Куликов: Наскільки Маріуполю потрібна ця боротьба?

Богдан Чабан: Нещодавно відвідувачка концерту Жадана нам написала, що донецькі для неї тепер не бандити, а Діана Берг і Богдан Чабан, що намагаються змінити Маріуполь. Це найкраща оцінка нашої діяльності.

Андрій Куликов: Якою мірою Маріуполь змінює тебе?

Богдан Чабан: Маріуполь мене змушує бути терплячим. З одного боку, він дуже хоче, з іншого, не хоче зовсім. Я прагнув поставити перед собою мету і йти до неї попри все.