Фото зі сторінки «Ліна Костенко» у Фейсбуці
У студії Громадського радіо — директор та художній керівник Київського національного академічного театру оперети Богдан Струтинський та постановник вистави Сергій Павлюк.
Богдан Струтинський: В Національній опереті до цього вже було декілька проектів саме такого характеру. В репертуарі є Астор П’яццола, «Під небом синім» Елдріджа. Це зовсім іншого характеру вистави, які випадають з контексту чистого жанру оперети, опери чи мюзиклу. Саме на таких проектах і формується трупа. Її неординарність, її мислення проявляються в щось незвичне.
Михайло Кукін: Чому саме Ліна Костенко? Ваша кар’єра як творчого керівника, як постановника починалася саме з неї.
Богдан Струтинський: У Харкові, я тоді ще був студентом, у мене була в театрі Шевченка постановка саме «Маруся Чурай». Я думаю, що причина вибору навіть не має обговорюватися. Це має бути прикладом для всіх, особливо для київських театрів, які на сьогоднішній день ще дозволяють собі навіть в столичних театрах за державні кошти ставити російськомовні вистави. Я вже мовчу про те, що українського контенту немає практично взагалі. Ми маємо цю театральну казну наповнювати саме нашими національними брендами і пишатися ними. Як ми дивимося на українську драматургію? Трохи із засторогою. Серед національної драматургії, корифеїв, у нас є велика обережність. Можливо, це якийсь страх перед тим, що ми будемо дуже зашароварені, не модні.
Портрети наших національних героїв, які представлені в українській літературі і в українській драматургії, на сьогоднішній день є просто забутими
Михайло Кукін: Сергію, ви згодні з тезою про російськомовність, україномовність?
Сергій Павлюк: На 120%. Я є наразі головним режисером херсонського театру. Щоб глядач ходив до театру ще років 10 тому, я йшов на компроміси і ставив вистави і російською, і українською. Поступово я зменшував російську мову. Уже другий рік поспіль я ставлю лише українською мовою. Це вже принципово. Я не хотів рубати з плеча, треба було робити це повільно.
Богдан Струтинський: У нас в державі є російськомовні театри. Я не ставлю зараз на цьому головний акцент. Питання в тому, що ми на сьогоднішній день не виробили в собі певний імунітет, певну гордість за Україну, за саме українську драматургію, за український театр. Ми постійно шукаємо героя в іншій драматургії, в іншій нації. Портрети наших національних героїв, які представлені в українській літературі і в українській драматургії, на сьогоднішній день є просто забутими. І ми самі в цьому винні. Можливо, нам треба запрошувати іноземців, щоб ставити наших Івана Франка чи Лесю. І тоді ми оцінимо і скажемо: «Як це класно! Які вони знайшли гарні ідеї!»
Михайло Кукін: Давайте повернемося до цієї вистави. «Маруся Чурай» зараз дуже актуальна. Така особиста драма на тлі драми боротьби за країну. Вчора викликали оплески слова про 4 роки війни і про війну, якій нема кінця.
Сергій Павлюк: І про залиті кров’ю київські вали. Цю репліку я продублював. Вона згадується у Ліни Василівни лише один раз, але я продублював вустами актриси двічі, щоб нагадати, що це було, не дай Бог, щоб це повторилося.
Михайло Кукін: Ви ставили «Марусю Чурай» в Луганську в 2013 році.
Сергій Павлюк: Так трапилося, що співпраця моя з луганським театром розпочалася з «Марусі Чурай». Я пам’ятаю гуртожиток, в якому жив. Я пам’ятаю комендантку, як хотів з нею про щось поговорити, вона мені відповіла: «Я не понимаю, о чем вы говорите. Говорите нормальным языком». Якби за 2 — 3 роки до цього таких тем і вистав було більше, можливо, все це було по-інакшому. Вистава там прожила півроку.
Михайло Кукін: В одній з інтернет-публікацій я зустрів згадку, що вас зараз запрошували в окупований Луганськ відновити «Марусю Чурай».
Сергій Павлюк: Мене кликали бути там ще й головним режисером.
Михайло Кукін: Це не свідчить про те, що тези про несприйняття там Україну перебільшені?
Сергій Павлюк: В театрі залишилося багато хороших українських акторів. Давайте будемо відвертими. Скільки людей переїхали? Як вони тут виживають? Чи наша влада всіх підтримує і дає можливість прорватися? Люди лишилися з різних причин. Ми навіть перестали спілкуватися, тому що звідти пішла агресія, вони кажуть, що є єдиним осередком української культури, а ми тут займаємося дурницями.
Михайло Кукін: Є якісь плани стосовно інших вистав чи цієї?
Богдан Струтинський: Ми маємо брати найкращі світові бренди. Ліна Костенко є саме світовим брендом. Можливо, вона не так розкручена, як Шекспір, але я думаю, що в цьому є наша велика вина. Якщо дивитися далі, то у нас уже є плани на 20-й рік. Ми завжди беремо таку драматургію, яка ніколи не ставилася в Україні, або ті мюзикли, які є відомими у світі, а у нас ніколи не презентувалися. Наприклад, ми матимемо прем’єру «Скрипаля на даху». Це буде в травні.
Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.