В Україні до сьогодні не хочуть говорити про Биківню, - науковиця

Як жив Київ у часи великого терору? Де в столиці була таємна спецділянка НКВС? В яких будинках розстрілювали людей? І чому так довго приховували правду про Биківню?

Ведучi

Олена Терещенко

Гостi

Тетяна Шептицька

В Україні до сьогодні не хочуть говорити про Биківню, - науковиця
https://static.hromadske.radio/2018/03/hr_kyivdonbass-2018-03-14_sheptytska.mp3
https://static.hromadske.radio/2018/03/hr_kyivdonbass-2018-03-14_sheptytska.mp3
В Україні до сьогодні не хочуть говорити про Биківню, - науковиця
0:00
/
0:00

Всі ці непрості питання ми поставимо заступнику директора з наукової роботи в Національному історико-меморіальному заповіднику «Биківнянські могили» Тетяні Шептицькій.

Сьогодні в Києві пройде лекція «Биківня – від території смерті до місця пам’яті».

Олена Терещенко: До сьогодні ми маємо дуже мало інформації про Биківню. Здавалося, ми всі мали б знати про ці трагічні події. Але не знаємо, чому?

Тетяна Шептицька: Не можу не погодитися, ми як науковці заповідника дуже часто маємо ситуацію, коли про Биківню або не знають нічого, або знають мало, тільки розмиті уявлення. Всі знають, що це трагічне місце, але з чим пов’язана ця локація і хто там похований, на жаль, не знає навіть експертне середовище.

Олена Терещенко: Чому? Немає досліджень?

Тетяна Шептицька: Дослідження є, але з іншого боку, тут ми маємо справу з кількома чинниками. З одного боку, це психологічний чинник. Українське суспільство як суспільство травмоване не сильно хоче знати про такі сторінки. Ми це іноді помічаємо, коли домовляємося про прочитання лекцій про Биківню у школах, і іноді нам відповідають, що це дуже тяжко для дітей. Але з іншого боку, період Великого терору та політичних репресій є в шкільній програмі.

Друга причина – це довготривалий процес відкриття правди про Биківню. Бо процес приховування з боку радянської влади розтягнувся на кілька десятиліть – від 1941-го року до 1989-го. Архіви репресивних спецслужб   були відкриті не так давно. І ми досі отримуємо інформацію як про цю таємну спецділянку НКВС, так і про людей, які на ній поховані. Тому я думаю, що спрацьовують всі причини та всі чинники різною мірою, але в комплексі.

Олена Терещенко: Що таке спецділянка НКВС?

Тетяна Шептицька: Це ділянка, яку офіційно виділила Київська міська рада 20 березня 1937-го року для так званих спецпотреб НКВС. Це формулювання «спецпотреби» і має той прихований зміст, що ділянка була виділена для поховання тіл розстріляних у в’язницях НКВС у Києві. Розмір ділянки складав орієнтовно 5 гектарів. На сьогодні археологічно досліджено лише 1,5 га.

Олена Терещенко: А сам заповідник співпадає з цією ділянкою?

Тетяна Шептицька: Ні, межі заповідника більші, ніж ця спецділянка, тому що, крім поховань репресованих, там проходила лінія оборони Києва, і ця історія Биковнянського лісу майже не досліджена взагалі.

Олена Терещенко: Отже, це ділянка, де ховали тих, кого розстріляли? Де розстрілювали в Києві? Ви кажете про тюрми НКВС, тобто тюрма була не одна?

Тетяна Шептицька: Це була не одна тюрма. На сьогодні історикам відомо в Києві чотири місця, де відбувалися розстріли. Це Лук’янівська в’язниця, вона вважається в’язницею № 1 в системі НКВС в Києві. Крім того, розстріли відбувалися у Жовтневому палаці, це колишній Інститут шляхетних дівчат. Потім на вулиці Липській, 16 – там є підвальне приміщення. Це колишній розкішний маєток княгині Уварової, але у 1937-му році там розташовувалося Київське обласне управління НКВС. І четверте приміщення – ближче до історії КДБ, це вулиця Володимирська, 33, колишня Короленка, 33.

Ми можемо орієнтовно говорити про цифри від 20 тисяч до 100 розстріляних у Биківні

Олена Терещенко: Перші поховання на Биківні відносяться до якого року?

Тетяна Шептицька: Якщо ми говоримо про якісь формальні речі, то ми можемо говорити про поховання з середини липня 1937-го року до вересня 1941-го року. Неформально це могло початися раніше. Є просто свідчення колишніх співробітників НКВС, які були в той період водіями, то вони говорили про те, що тіла розстріляних вони туди почали возити ще у 1936-му році. Але поки що ми не можемо це підтвердити документально, тому ми говоримо про формальний період, коли ми точно знаємо, що земля під ці потреби була виділена, огороджена парканом, побудований був будиночок охорони, сторожова вежа, і ділянка запрацювала.

Олена Терещенко: Наскільки величезною була ця фабрика смерті?

Тетяна Шептицька: Ми можемо орієнтовно говорити про цифри від 20 тисяч до 100. Такий великий розрив у цифрах тому, що на сьогодні дослідники оперують переважно матеріалами «трійки» НКВС. Це дуже специфічний орган, позасудовий, тобто перебував поза судовою практикою СРСР. Це орган, який виносив ці смертні вироки, хоча не мав права. Якщо ми говоримо про архівні справи репресованих, то на сьогодні – це орієнтовно 35 тисяч архівно-кримінальні справи репресованих. Але потрібно усвідомлювати, що, на жаль, були і дні, коли справ на людей не заводили, і максимум, що ми можемо знати про людей, це їхні прізвища в акті про розстріл. Крім того, не потрібно забувати, що розстріли виконувалися за рішенням Вищої московської «двійки», а ці документи для дослідників доступні у дуже обмеженому обсязі. Тобто основний масив документів перебуває у Москві.

Також в Києві діяла виїзна сесія військової колегії Верховного суду СРСР. Дуже часто саме через цей орган і пропускали представників української інтелігенції. І там теж дослідники не мають зведеного корпусу документів. Ми маємо ці документи у вигляді розрізнених справ. Тому підрахунок триває. Я можу сказати, що сьогодні у базі заповідника наявно 19 тисяч прізвищ, але наше наукове завдання – опрацювання бази про ці розстріли, звірка з базою і внесення в базу людей, яких ще там немає.

Олена Терещенко: Поговорімо про персоналії. Дійсно, українська інтелігенція присутня у цьому мартирологу. Про кого ми говоримо? Хто це?

Тетяна Шептицька: В цьому мартирологу присутня українська інтелігенція, тому що  Київ на період 1937-го року був столицею УРСР, і багато наукових та освітніх структур переїхали з Харкова до Києва. Звісно, там присутні абсолютно різні прошарки населення, тобто, крім української інтелігенції є селяни, робітники, представники духовного світу тощо. Отже, ми можемо говорити про Митрополита Української Автокефальної Православної Церкви Василя Липківського, про художників Миколу Касперовича, Михайла Бочука, Миколу Івасюка, про музейних працівників, які паралельно були ще потужними науковцями, чиїм доробком ми і далі користуємося, зокрема, це Ніна Заглада, Лідія Шульгіна, Трохим Тесля. Якщо ми говоримо про акторів чи режисерів, то частина з них починала ще з Олесем Курбасом, це зокрема, і Борис Дробинський, якщо говорити про музикантів, то це Василь Верховинець. Письменників теж достатньо багато, це і Михайль Семенко, і Іван Маловічко, і Андрій Михайлюк, і Микола Скуба, і Володимир Ярошенко.

Олена Терещенко: Коли відкрили архіви, люди прагнули встановити істину про свій рід. І вони дізналися не лише про тих, хто загинув, але й про тих, хто на них писав доноси. Тут є зворотній бік цього терору – якщо відкривати відомості про тих, хто загинув, то потрібно відкривати відомості і про тих, хто на них написав доноси. Як ви вважаєте?

Тетяна Шептицька: Тут є два моменти. Особистий момент: кожна людина має сама для себе вирішувати, як їй жити далі з цією правдою та як їй жити далі з цією інформацією. Як науковець я виступаю за цілковите оприлюднення всієї інформації, бо в цьому запорука оздоровлення українського суспільства. Українське суспільство має знати всю правду про те, що відбувалося тоді в ті часи, якою б та правда не була.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.