Я назбирав гроші і поїхав відбудовувати Донбас, — американський студент

Починає роботу проект зі сходу України, але цілей ще дуже багато. А ще проекту «Будуємо Україну разом» можна допомогти на «Спільнокошті» — залишилось 9 днів.

У гостях Юрій Дідула, координатор проекту всеукраїнського волонтерського табору «Будуємо Україну разом», волонтерка Дарка Гарник та волонтери з США.

Тетяна Курманова: Расскажите о том, как возникла идея проекта.

Юрій Дідула: Ідея зароджувалася після того, як почався конфлікт на сході України. Наша організація “Львівська Освітня Фундація” вирішила якось проявити солідарність з мешканцями східної України. В перші дні після звільнення Слов’янська і Краматорська з директором вирушили в розвідувальну поїздку, щоб подивитися, як живуть люди і як небайдужі можуть допомогти.

Впродовж коротенької поїздки відремонтували квартиру жіночці з будинку, куди потрапив снаряд. За ці два дні ми зрозуміли, що така діяльність є дуже важливою. Особливо в перший час, люди почувались дуже покинутими, що влада не може допомогти їм. Ми вирішили зробити більш сталий табір. Повернулися до Львова і почали збирати кошти. Через місяць ми повернулися в Краматорськ з близько 20-ма волонтерами та коштами на будматеріали. Так зародилась ідея більш стабільного руху.

Ірина Ромалійська: Чем вы там занимаетесь?

Юрій Дідула: Впродовж двох років формат трохи змінився. Краматорськ, Слов’янськ і багато прифронтових міст вже отримали допомогу. Тому зараз ми акцентуємо на допомозі багатодітним сім’ям, які постраждали не безпосередньо від прямих влучень, а які і так є вразливими.

В Слов`янську ми програму заснували як офіційну програму навчання закордоном в рамках університету. Щоб студенти, які в майбутньому їхатимуть і братимуть участь в програмі, отримували за це кредити. Ця поїздка не є такою навчальною, як хотілося б.

Але зараз ми працюємо над тим, щоб розробити з університетом чіткішу програму, щоб наступні роки приїжджало більше людей, отримували знання.

Клер Вілкінс: Я з університету Нью-Йорку. На початку вагався, чи зможу подужати таку поїздку, бо це фінансово накладно, а університет не надавав підтримку. Але зібрав гроші та думки і приїхав. І це був найкращий досвід у моєму житті.

Тетяна Курманова: Ребята скоро будут возвращаться?

Юрій Дидула: Вони продовжують. На перші два тижні приїхали в Слов’янськ. Зараз перерва між таборами. Вони приїхали в Київ, були на екскурсіях. Завтра ми виїжджаємо на Сватове.

Ірина Ромалійська: Что ребята делали в Славянске?

Юрій Дідула: Паралельно табір відбувався в Слов’янську, Краматорську і Костянтинівці. Я вже згадував родину, якій допомагали з будинком. Був об’єкт чоловіка, який під час окупації відмовився скинути український прапор зі свого будинку. У нього 12 своїх дітей. До нього приїжджали сепаратисти, погрожували. Після звільнення Слов’янська у нього погіршилося здоров’я і він не встиг добудувати будинок. І ми допомогли це зробити. Йому до сьогодні соромно, що він сам не спроможний, але він дуже вдячний нам.

Тетяна Курманова: Какие у вас планы на этот год?

Юрій Дідула: Після таборів у Слов’янську та Краматорську нам вдалося згуртувв’янську є родина, яка впродовж останніх декількох років всиновила п’ятеро дітей. Вони всиновлюють їх не заради того, щоб отримувати допомогу, а люблять дітей, усе, що мають, вкладають в них. Вони б хотіли всиновити ще декількох, але не мають можливостей.

Ми з іншими громадськими організаціями скинулись і купили їм будинок в Слов’янську. Він був у страшному стані і ми впродовж трьох тижнів його відбудували. Незабаром вони будуть заселятись і матимуть можливість всиновити більше дітей, створити формалізований дитячий будинок сімейного типу.

Тетяна Курманова: Как ребята узнали о вашей программе?

Ми намагаємось залучати усі можливі канали, щоб поширювати інформацію про табір. Вважаємо, що долучатися до волонтерських ініціатив надважливо.

Дарка Гарник: Я дізналася через Facebook: гортаючи сторінки, побачила щось цікавеньке. Подивилась і подумала: а чого б не записатися? Все заповнила, а потім мені передзвонили і сказали, що мене взяли і через три дні я поїду в Слов’янськ. Я не знала, що очікувати. Але зовсім не шкодую, що поїхала. Це було просто шикарно.

Ірина Ромалійська: Как вас воспринимали там?

Тетяна Курманова: И сколько длилась поездка?

Дарка Гарник: Це приблизно тиждень або два на місто. Для Слов’янська — два тижні. Але я поїхала на один. Місцеві класні. Ми познайомились, вони допомагали нам. Цікаво дізнатися цих людей, зрозуміти. Це інша частина України. Вони по-іншому говорять, але суть — та сама.

Ірина Ромалійська: Есть стереотипы, и люди со Львова не всегда и не всеми воспринимаются однозначно. У вас было такое?

Юрій Дідула: Я фактично жив рік у Краматорську. Наш перший будівельний табір вилився у два цікаві проекти «Вільна хата» і «Теплиця». Це два молодіжні центри в Краматорську і Слов’янську. Наша команда перебувала там і ми досить глибоко інтегрувалися в місцеве середовище. Не можу сказати, що все однозначно: ставлення до львів’ян чи україномовних або дуже позитивне, або дуже негативне. Все залежить від людей. Але друга ціль табору: долати ці стереотипи. Ми привозимо людей зі Львова, щоб вони мали можливість контактувати з молоддю Краматорська і Слов’янська.

Тетяна Курманова: Пусть ребята из США расскажут, откуда они узнали о программе, что будут делать во время поездки?

Маккензі Піш: Я з Нью-Йорка. Зараз навчаюся в університеті на юриспруденції. Дізналася про табір через спільних знайомих. Вони цікавилися волонтерськими проектами закордоном і вийшли на організацію-партнера в США. Вони порекомендували звернутися до Юрія, з яким безпосередньо контактували. Я дуже задоволена поїздкою, натхненна спілкуванням з людьми. Особливо тими, яким допомагаємо.  

Мет Люпкін: Я дізнався про поїздку від місцевого організатора. Ще в університеті вивчав історію України, тому слідкував за тим, що відбувається в країні. Як тільки надійшла пропозиція стати волонтером, одразу сказав, що поїду.

Ірина Ромалійська: Для изучения страны?

Мет Люпкін: Так. У нас виникла ідея, щоб цю волонтерсэ0�ти навколо ідеї місцевих. Так народилася «Вільна хата» і «Теплиця».

Ми зрозуміли, що волонтерський рух гуртування людей навколо допомоги іншим народжує круті ідеї. Ми вибрали 10 міст, які не постраждали безпосередньо від війни, але там нема добре побудованого громадянського суспільства. Ми привозимо туди цікавих людей з України та із закордону, намагаємося згуртувати креативних місцевих, щоб вони могли самі робити щось. Ми хочемо в кінці табору зробити Школу відповідального громадянина в Карпатах. Привезти найактивніших волонтерів туди. І подумати, як би ці міста могли розвиватися.

Тетяна Курманова: Вы сейчас собираете средства на «Спільнокошті». Расскажите об этом.

Юрій Дідула: Цього року ми залучили багато різних ресурсів, щоб табір став реальністю. 10 міст, багато об’єктів — все потребує фінансів. Нас підтримують донори і також ми збираємо кошти на «Великій ідеї». Нам важливо, щоб до збору коштів долучалися мешканці міст. За півтора місяці ми зібрали 45000 і залишилося 15000 і 9 днів.

Тетяна Курманова: Расскажите о своих впечатлениях.

Мет Люпкін: Це перший досвід проживання в післявоєнному місті. Спочатку це шокувало, але з часом, коли я трохи пожив, адаптувався. Це місце було для мене як дім.

Маккензі Піш: Ця територія — досить важкий досвід. Не зважаючи на руйнацію довкола, ми почуваємо себе як вдома.

Клер Вілкінс: Було шокуюче бачити, що люди, наприклад, живуть досі без води, але цей досвід відкриває очі на певні проблеми. Люди виживають і є щасливими.