Як колядують та вертепують у Донецьку?

Сергій Зливко, співзасновник донецької молодіжної організації «Поштовх» імені Юрія Матущака, Дар’я Курінна, журналістка радіо «Свобода» та Дмитро Білий, доктор історичних наук, громадський активіст та організатор молодіжної організації «Курінь», розповідають про традиції вертепування та колядування с початку 1990-х років.

Сергій Стуканов: Якою була ситуація з вертепуванням в кінці 80-х — на початку 90-х років, коли ви починали відроджувати ці традиції. На що ви орієнтувалися, звідки дізнавалися про те, як потрібно робити вертепи, адже за радянських часів, очевидно, це не заохочувалось, якщо не заборонялось?   

Дмитро Білий: Коли почалася перебудова, певні процеси демократизації, я вчився на історичному факультеті. Ми, студенти, і деякі викладачі створили політичний клуб «Аргумент», де обговорювали різні питання, зокрема і питання демократизації. Вже пізніше, десь у 1988 році на початку 1989-го, цей клуб розколовся. Частина клубу зробила вибір на користь становлення української державності.

На той у Львові існувало «Товариство Лева». Ми зав’язали з ними певні зв’язки, з’їздили до Львова, поспілкувалися із керівництвом та представниками цього товариства, і у нас виникла створити ідея щось подібне. Восени 1989 року ми з друзями вирішили заснувати молодіжне історико-етнографічне товариство «Курінь». Ми вирішили з самого початку орієнтуватися на святкування українських свят. Якраз у 1990 році на Різдво ми зв’язалися з «Товариством Лева», і вони надіслали нам сценарій вертепного дійства. У нашому товаристві були і студенти із Західної України, вони добре пам’ятали традиції, і прямо на історичному факультеті на кафедрі історії України ми провели Святий вечір, на який підготували вертепне дійство. Також ми ходили з вертепом по Донецьку.

Сергій Стуканов: Як люди реагували на це вертепування: наскільки це було незвичним і несподіваним явищем для людей?

Дмитро Білий: На Донеччині головним чином Різдво зосереджувалось на тому, що молодь та діти ходили колядувати. Тобто це не було аж такою дивиною. Але сам вертеп і вертепне дійство були новими. Я також мав хороший контакт з театром студії «Не журись», вони записали касету колядок, і це було справжнє відкриття. Люди спочатку реагували дещо здивовано, але всі ставилися до нас досить приязно, іноді підспівували, запрошували нас у школи, потім у 1991 році нас запросили на донецьке телебачення. Були такі дивовижні зустрічі, коли ми доводили навіть до сліз людей, які родом із західної України і вже давно не чули і не бачили такого, живучи на Донбасі.   

Сергій Стуканов: Ваш вертеп якийсь час залишався винятковим у Донецьку чи почали з’являтися і послідовники?

Дмитро Білий: Приїздили з вертепом також із «Товариства Лева». Наше товариство «Курінь» було досить велике, до нього входило близько 100 людей. Головним чином все зосереджувалось на нашому «Курінному» вертепі, потім це почали робити у школах. Але на початку 90-х про інші молодіжні товариства я не чув.

Сергій Стуканов: Дмитро сказав, що більш поширеними були традиції колядування, а вертепування меншою мірою. Попри те, що я теж закінчив історичний факультет, я довгий час знав вертеп лише як ляльковий театр з минувшини. Про те, що можна переодягатися і ходити в образах різних персонажах і зараз я дізнався лише, відвідавши на Західній Україні на початку 2007 року великий фестиваль вертепів «Карпатія».

Це була історія, коли організація «Поштовх», створена у жовтні 2006 року вирішила взяти участь у цьому фестивалі. Зібралося 8 ентузіастів, котрі теж про вертеп до того фактично нічого не знали. Вони вивчили колядки, сценарій і виступили. Це був справді шок, тому що там вертепи складалися з 30-40 людей, всі були у фантастичних костюмах. Члени «Поштовху» були вражені цим дійством і вирішили провести щось подібне у Донецьку. Сергій був організатором першого фестивалю вертепів у Донецьку, котрий відбувся у січні 2008 року. Як це відбувалося?   

Сергій Зливко: Все почалося з вертепу «Карпатія» у Івано-Франківську. Там наші «поштовхісти» отримали ідею, перший досвід. Ми подумали, що, в принципі, організувати подібний фестиваль у Донецьку — реально. Задля цього я, Юра Матущак і Леонід Самохвалов влітку вирішили поїхати в тур Західною Україну і використати цю нагоду, для того щоб завезти в облдержадміністрацію офіційні листи від нашої організації про запрошення на фестиваль вертепів до Донецька. Цей лист, до речі, добре спрацював, і в Донецьк приїхав вертеп з Франківська «Червона калина». Я як донеччанин таке бачив вперше у житті, при чому їм реально хотілося донести цю традицію до мешканців Донеччини.

Дмитро Тузов: Якою була реакція донеччан?

Сергій Зливко: Зустрічали дуже добре. Донецька облдержадміністрація теж була в курсі, вони навіть організували три виступи «Червоної калини» у школах, а наступного дня вони виступали в Донецьку на площі Леніна. Пройшло все дуже добре.  

Сергей Стуканов: Чи не зіштовхувалися ви з якимось спротивом у процесі підготовки до фестивалю?

Сергій Зливко: Великого спротиву не було. Єдине що — місцева влада була проти сцени на площі Леніна. Але це питання вдалося вирішити.

Сергій Стуканов: Я хочу наголосити на цьому моменті. Місцева влада хотіла, щоб цей фестиваль пройшов на сцені в якомусь театрі, відповідно, про нього ніхто б не дізнався. А основна ідея фестивалю полягала в тому, щоб це було в центрі міста, і всі хто тоді прогулювалися б центром міста 12 січня, могли б стати глядачами.

Сергій Зливко: Ми також запрошували на фестиваль місцеві колективи. Для всіх така подія була вперше. І в Донецькій області є село, повністю населене лемками, від них теж був вертеп.

Жодного несприйняття чи ще чогось від донеччан не було. Всі сприймали або нейтрально або позитивно. Жодного поганого слова ніхто нікому не сказав.

Дмитро Тузов: Дар’є, напевно, тобі є що згадати, тому що ти також виїхала з Донецька. Як відбувалося вертепування, колядування на Донеччині?

Дар’я Курінна: Якщо згадувати дитинство, то я пам’ятаю цю традицію ще з дитинства. Моя бабуся мешкала у місті Сніжному, і до нас у хату завжди приходили люди, які були наряджені в козу, був звіздар, і вони співали українські колядки. Я це дуже добре пам’ятаю.   

А щодо Донецька я пам’ятаю у 2013 році був такий момент. Український розмовний клуб, у якому брав участь і Сергій Стуканов, побачив у Фейсбуці оголошення, що люди збираються співати колядки просто на головній площі міста. Незважаючи на те, що до події залишалася доба, ми вирішили зробити свій вертеп. Ми знайшли сценарій, нашвидкуруч зробили костюми, вивчили слова і прийшли на площу Леніна. Поки ми йшли, ми обійшли півміста, співаючи колядок. Ми зібрали натовп, який довели до площі Леніна. Там зібралося дуже багато людей.

Але найтеплішим спогадом для мене є остання коляда в Донецьку у 2014 році. Тоді вже була дещо напружена ситуація, був Євромайдан. Я вийшла з роботи і побачила оголошення з пропозицією зібратися і заспівати колядок на головній площі міста. На площі зібралися близько 20 людей в костюмах, де ми зробили невеличкий вертеп.

Дмитро Тузов: В той час це вже було небезпечно?

Дар’я Курінна: Я не можу сказати, що це було небезпечно, але напруга вже відчувалася, і люди вже не так активно, як минулого року, це сприймали. Поруч біля пам’ятника Шевченко був Євромайдан, який відбувався в Донецьку, тому нас сприймали, ніби ми євромайданівці.

Але найтепліший спогад, заради якого треба це все продовжувати: коли ми вже розходилися, до нас підійшла родина з хлопчиком-інвалідом. Цей хлопчик попросив маму підвезти його до нас, і ми почали співати йому «Нова радість стала». Ми всі ридали разом з цією родиною, і цей хлопчик, у нього було ДЦП і йому було важко рухатися, почав простягати до нас свої руки, щоб віддячити нам, за те, що ми звернули на нього увагу. Я думаю, що заради таких моментів треба було відроджувати українські традиції на Донеччині.

Сергій Стуканов: Сергію, розкажіть про другий фестиваль і чому ця традиція не закріпилася, і ми не мали наступних фестивалей.       

Сергій Зливко: Другий фестиваль пройшов рівно через рік після першого — 2009 року у січні. Він вже був більш офіційним і відбувався за підтримки Донецької обласної адміністрації. Влада під це виділила Палац молоді «Юність», також була інформаційна підтримка від місцевих ЗМІ, тобто це вже був фестиваль іншого рівня. 

На другому фестивалі у нас також були гості з різних регіонів. І хоч вже не було учасників із Західної України, було набагато більше вертепів з Донеччини. Тобто перший фестиваль реально справив враження, і були навіть вертепи із донецьких вишів.

Сергій Стуканов: Але те, що він відбувся не на вулиці, а в приміщенні якось вплинуло?

Сергій Зливко: Це був головний мінус цього фестивалю.

Сергій Стуканов: А чому не було третього фестивалю?

Сергій Зливко: Тому що ми всі вже були на 5-му курсі, а потім всі випустились, почалась робота, дехто взагалі виїхав з Донецька в інші регіони.  

Дмитро Тузов: Мене вразила розповідь Дар’ї, те, що вона бачила це все з дитинства, і, можливо, саме це вплинуло у подальшому на її проукраїнські погляди. Я думаю, що на визволених територіях Донбасу ці традиції мають розвиватися. А яка ситуація зараз, цього зимового різдвяного періоду?

Дар’я Курінна: Я знаю, що на непідконтрольних територіях все одно були люди, які ходили колядувати, співали українських колядок. Я не знаю, чи не було їм страшно, і як це все відбувалося, але це було. Звісно, вони вже були не в костюмах, але традицію продовжують. Через окупацію люди не втрачають свого коріння, своєї національної пам’яті, вони відстоюють свої традиції.     

Сергій Стуканов: Важливо, що у традиціях українського вертепування це можна робити навіть до Водохреща, тому ми закликаємо всіх долучатися до цього.   

Дар’я Курінна: Головне — не боятися. Якщо у вас є відчуття, що ви українець і хочете підтримати ці традиції — виходьте, колядуйте, маланкуйте, «водіть козу». Все має бути весело, душевно і тепло.