Як кожен 5 киянин без фейсбука вийшов у 1917 році на підтримку Центральної Ради?

Семінар «Хто, коли і навіщо створив Українську Центральну Раду?», де доктор історичних наук, професор Владислав Верстюк відповідатиме на ці запитання, відбудеться 28 лютого о 16:30 у Музеї Української революції 1917-1921 років (Київ, вулиця Володимирська, 57).

Наталія Соколенко: В анонсі семінару вказано, що датою заснування Української Центральної Ради вважають 3, 4, 7 або 9 березня — чому такі розбіжності?

Владислав Верстюк: Це був не одномоментний процес, у часі він розтягнувся на кілька днів. В принципі, і Лютнева революція відбулася не в один день. Вона почалася з жіночих, так званих «бабських бунтів» у Петрограді (коли не вистачало хліба) на початку двадцятих чисел лютого 1917 року, а завершилась відреченням імператора і створенням нового революційного тимчасового уряду на початку березня 1917 року.

Звичайно, спочатку про це дізнались люди ближчі до влади, і 1 березня недалеко від Золотих Воріт в Українському клубі «Родина» почали засідати керівники Товариства українських поступовців — з того часу цей процес потихеньку почався. А потім вже «Киевская мысль» (доволі прогресивна, але антиукраїнська, проросійська газета) почала писати, що 3 березня відбулися доволі великі збори українців, потім 4 відбулися такі збори. І історики, зокрема Дмитро Дорошенко (праця якого була першою узагальнюючою історією 1917 року), взяли це зібрання за початок створення Центральної Ради.

Хоча ми знаємо, що через рік, коли святкували першу річницю Української Центральної Ради, то Михайло Грушевський (голова УЦР) написав, що це відбулося 7 числа — що саме 7 березня 1917 року відбулися вибори керівного складу, були оформлені комісії.

Лариса Денисенко: Що є більш важливим у цьому русі — концентрація зусиль політичних, громадських і культурних рухів або все-таки особистостей?

Владислав Верстюк: Очевидно, без одного не було б другого. Бо особистості тоді визначали характер руху, формували його напрямок. Але треба сказати, що 1917 рік приніс такий сплеск українського національно-визвольного руху, який оці самі особистості, той же Михайло Сергійович Грушевський, не передбачали. Це був рух з таким розмахом, що на українській маніфестації 19 березня 1917 року у Києві зібралися 100 тисяч учасників. Це було фантастично, коли колона розтягнулася від Володимирського собору до Майдану, де тоді знаходилась міська ратуша. Весь Хрещатик, бульвар були заповнені людьми з жовто-синіми прапорами.

Наталія Соколенко: Як 100 тисяч людей зібралися без фейсбуку, якщо ви говорите, що авторитетне видання «Киевская мысль» було явно проросійським? Хто був цією мобілізуючою силою, інформаційним агентом Центральної Ради?

Владислав Верстюк: Очевидно, це все були кияни. Української преси ще дійсно не було, вона була заборонена царською владою, перші номери українських газет вийшли вже 25 березня. Очевидно, люди зібралися якимось поголоском, і це тим більше говорить про ті настрої, які були у суспільстві. У Києві тоді було півмільйона населення, тобто вийшов кожен п’ятий. Правда, було багато військових, вийшли солдати запасних полків, які стояли у київському гарнізоні. Таким чином це все відбулося.

Наталія Соколенко: Як на Донбасі сприймали події у Києві, створення Української Центральної Ради? Чи виконувались рішення УЦР на цих територіях?

Владислав Верстюк: Тут треба пояснити, що Донбас як адміністративний новоутвір — справа вже радянських рук. У 1917 році Донбас не був адміністративною одиницею: це було кілька повітів Харківської губернії (сучасна північ Донбасу), південна частина входила до складу Катеринославської губернії (зараз — Дніпропетровська область), а східна частина Донбасу — територія Війська Донського. Через те, безумовно, український рух був, особливо активно у Бахмуті — там був осередок «Просвіти», організації Української соціал-демократичної робітничої партії. Але це була порубіжна територія, тому ми не маємо таких явних фактів, що діяльність Центральної Ради активно проявлялась на цих територіях.