Як на війні залишатися людиною? В Україні пройшов міжнародний конкурс оповідань про реальні події під час війн

В нашій студії – Тетяна Пастушенко кандидат історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту історії України НАНУ, членкиня журі конкурсу «Бути людиною», та письменниця Ольга Стрижаченко, яка за документальне оповідання «Сусідська баба» зайняла 3-те місце у номінації «Документалістика».

Лариса Денисенко: Розкажіть про цей конкурс?

Тетяна Пастушенко: Ідея конкурсу належить піар-менеджеру фонду «Пам’ять. Відповідальність. Майбутнє». Лесі Харченко. Вона доволі абстрактна: документальне оповідання, засноване на реальній історії, яка б розповідало, як на війні бути людиною. Умови були дуже загальні, не було конкретно сказано, хто ж має бути людиною. І цікаво було те, що більше 200 робіт прийшло з України від професійних письменників і просто людей, якім  було, що розказати. І ці люди обирали людяні історії саме про чужого і іншого, тобто про людей, які були по інший бік лінії фронту, або людей, які в процесі життя змінили своє ставлення.

Лариса Денисенко: Це таке переосмислення Другої світової війни і нашої історії?

Тетяна Пастушенко: Мені здається, що йде переосмислення, тому що конкурс був міжнародний, і в ньому брала участь і Росія, звідки теж приходили роботи. І серед тих робіт, особливо професійних, нема такого, що справжня людина – це інший або чужий, це тільки свій, а чужий так і залишається чужий. В непрофесійних є і так, і так. Натомість в українських роботах це дуже поширене явище, коли допомога надходила від ворога, або це розповідь про українське місцеве населення, яке допомагало не тільки своїм, але й чужим.

Лариса Денисенко: Пані Олю, розкажіть кілька слів про ваше оповідання?

Ольга Стрижаченко: Цю історію мені розповідала ще моя бабуся. Історія називається «Сусідська баба», в ній головна героїня – звичайна сільська жінка дуже літнього віку, яка втратила під час років Голодомору і під час війни і чоловіка, і всіх своїх дітей. Всі її жахалися, вона  була трошки страшною для людей, вона з’являлася там, де були похорони, де був небіжчик, вона обходила, чимось допомагала, але для людей вона була дуже неординарною особою. Врешті йдеться про те, що наприкінці оповідання вона розкривається як особистість зовсім з іншого боку. Тобто вона приходить в родину, в якій батько на фронті, мати ховає один за одним своїм діток, і врешті вагітною помирає, залишивши діток. А ця баба, яку ніхто не  сприймав, як добру та щиру людину, забирає до себе цих діток, і наприкінці оповідання батько приходить з фронту, і діти йому розповідають, що ця баба і справді хороша, вона розказує казки, гладить по голові, цілує, а коли настає ніч, плаче і когось проклинає.

Тетяна Пастушенко: Дуже популярною ще була тема добрих німців, тобто сімейні історії про співжиття в одній хаті з німецькими солдатами. Дуже незвична тема і складний сюжет був у оповіданні «Кухлик живої води». Там розповідається про вбивць, які сидять в тюрмі, і з’ясовується, що одному з них допомагав німецький охоронець, який приносив воду, а потім і цього німця, і цього хлопця повісили. Очевидно, хтось із цієї камери виявився не своїм, а чужим.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.