За Ющенка в політичній мові з’явилось поняття «нація», — спічрайтер президента Ющенка

Таємниці ремесла написання промов для президентів розкрив спічрайтер Віктора Ющенка

Ведучі

Михайло Кукін,

Ірина Ромалійська

Гостi

Юрій Рубан

За Ющенка в політичній мові з’явилось поняття «нація», — спічрайтер президента Ющенка
https://static.hromadske.radio/2017/03/hr_kyivdonbass-17-03-19_ruban.mp3
https://static.hromadske.radio/2017/03/hr_kyivdonbass-17-03-19_ruban.mp3
За Ющенка в політичній мові з’явилось поняття «нація», — спічрайтер президента Ющенка
0:00
/
0:00

У студії Громадського радіо — голова департаменту з гуманітарної політики Адміністрації Президента, а в минулому — спічрайтер Віктора Ющенка, Юрій Рубан.

Михайло Кукін: Что нужно для того, чтобы быть хорошим спичрайтером для любого политика?

Юрій Рубан: Спічрайтинг — це все-таки трошки мистецтво. Або вам пощастить — саме ваш стиль, саме ваш підхід потрібен тому чи іншому політику саме в цей момент. Або вам не пощастить. Крім того, мені здається, надзвичайно важливою є креативність. Тобто здатність пробувати щось нове і здатність чути дві сторони — свого замовника, якому ви допомагаєте, і ту аудиторію, до якої звертається ваш замовник. Ми з Віктором Андрійовичем були однодумцями в багатьох питаннях. Тому наші з ними стосунки великою мірою базувалися на довірі, а також на тому, що наші погляди на те, що на той час відбувалося з Україною і світом, багато в чому збігалися. Уточню, що я був спічрайтером президента порівняно недовго — до осені 2005 року. Головна частина нашої з ним спільної роботи почалась у 2002 році, коли тодішній лідер «Нашої України» розгортав свою виборчу кампанію. У 2004 році був великий обсяг роботи. Тоді відбувалося розгортання президентської кампанії.

Ірина Ромалійська: В чомусь у вас були схожі погляди, але ви прислухалися не лише до нього, коли готували йому тексти, так?

Юрій Рубан: Я прислухався до дуже багатьох порад. Коли ви чимось займаєтесь, ви маєте величезну кількість безкоштовних порад. Звичайно, варто послухати всіх, але ж відповідальність за все, що він скаже, все одно лежить на ньому. Відповідно, ви, як спічрайтер, будете нести відповідальність за все, що ви запропонували.

Ірина Ромалійська: Як це відбувається? Варіант перший: збираються політтехнологи і кажуть: «Треба розповісти народу, що ця склянка біла». І вони ставлять завдання спічрайтеру. Спічрайтер пише текст з цього приводу, несе його президенту і президент його читає. Варіант другий: президент каже: «Я вважаю, що народу треба розповісти, що склянка біла, а ви мені знайдіть для цього слова».

Юрій Рубан: Буває і так, і так. Якщо мова йде про виборчу кампанію, це більше схоже на перший ваш варіант. Бо там дуже багато політтехнологів. Вони роблять свої заміри, у них є соціологія перед очима і вони вибудовують меседж, який треба подавати з різних сторін. Якщо мова йде про більш-менш усталену ситуацію, то тут все трохи інакше. Мені здається, тоді виникали такі моменти, коли можна було працювати на певну перспективу. Це завжди здавалося мені найцікавішим. Влада має величезний символічний ресурс. І якщо ми хочемо зрозуміти, що з нами відбувається, потрібна мова, якою ми можемо це описати. Це завжди проблематично, тому що наша мова завжди трошки відстає. Тому процес створення нової політичної мови є дуже цікавим. Наприклад, зараз слова «нація» або «національний» в нашій політичній мові здаються нам абсолютно очевидними. Але до президентства Ющенка, тобто до 2004 року, вони ще з радянських часів несли таку собі негативну конотацію. І це зрозуміло. В нас розгортались абсолютно нові ситуації — незалежність, економічні реформи, але ми їх описували мовою, запозиченою великою мірою у Карла Маркса і Володимира Леніна.

Ірина Ромалійська: І таку нову риторику привносить спічрайтер?

Юрій Рубан: Він пропонує.

Михайло Кукін: Віктор Андрійович у своїх промовах дуже любив говорити «моя нація». Комусь це подобалось, а хтось над цим іронізував. Це ви придумали чи він?

Юрій Рубан: Я думаю, що це було колективно. Це було йому близько. Він відчував, що потрібен новий опис. Я думаю, що це вже було на часі. Зрозуміло, що всі партнери України тоді представляли нації. І було б дивно, якби президент України в цій ситуації говорив про себе як про представника якогось народу. Річ не тільки в тому, хто придумав. Ключове те, що політик бере на себе ризик — почують його чи ні?

Михайло Кукін: Ви писали йому промови, а він після цього вносив в них правки?

Юрій Рубан: Так, звичайно. Завжди так буває.

Михайло Кукін: Наскільки їх було багато? Вони були стилістичними чи концептуальними?



Юрій Рубан: Ця робота є організованою. Таких ситуацій, коли за 5 хвилин до виступу виявляється, що це щось не те, ми уникали. Якісь моменти обговорювалися до того. Наприклад, президент відкривав цвинтар Орлят у Львові. Це було тоді досить дражливим питанням. Ми сподівалися, що це закриє тривалу історичну війну пам’яті між Польщею і Україною. Але цього з різних причин не сталося. Перед тим як писати цю промову, ми обговорювали головні тези, головні політичні меседжі, бо це дуже делікатні речі. Або коли ми працювали над його виступом у Конгресі США у квітні 2005 року, це також обговорювалося. А далі питання полягає у ступені взаємної довіри. Якщо мова йде про поїздку, в якій президент відкриває школу чи лікарню, йому просто дається більше інформації про цей об’єкт. Там навіть і тексту як такого немає. Це відбувається в режимі імпровізації.
Важче, я підозрюю, було спічрайтерам Віктора Федоровича Януковича. Він взагалі був не дуже оратором .

Ірина Ромалійська: Як з’являються яскраві вислови? Наприклад, останній вислів Петра Порошенка: «Комусь дуже хочеться з прапорами походити по проспекту, вигукуючи „Геть!“ Чому? Тому що працювати не вміють, нічого, навіть собачої будки, в житті не збудували». Це якась не дуже схожа на нього риторика. Це його вислів? Чи можна припустити, що це написав Олег Медведєв?

Юрій Рубан: Я не бачив тексту, який готував Медведєв. Але давайте подумаємо, про що тут йде мова. Ми живемо у ситуації інформаційної війни. І за будь-який гострий вираз будуть чіплятися політичні опоненти не тому, що він вдалий чи невдалий, а тому, що він гострий. З погляду інформаційної безпеки, треба писати гладкі, загальні тексти. Тоді тебе ніхто не запам’ятає. Що стосується цього вислову, мені здається, що це підстава для роздумів. Я думаю, тут мова йде про те, що людина, яка двічі на місяць виплачує аванс і зарплату 15-30 тисячам людей, дивиться на життя трохи інакше, ніж людина, яка отримує гроші «по ведомости».

Михайло Кукін: Це окрема тема для дискусії, тому що ця людина не лише виплачує, а й отримує величезні дивіденди.

Юрій Рубан: Звичайно. Це ж і є специфіка бізнесу. Ви платите своїм ризиком. Ми ж не ідеалізуємо ні одну групу, ні іншу. Наш Фейсбук схиляється до примітивної соціології — є влада чи бізнес, і є народ. І ця влада чи бізнес з’являються через якісь непорозуміння, махінації, недоліки з виборчим законодавством. Ці речі взаємопов’язані. Влада виростає з суспільства. Зараз у нас влада тримається на згоді людей.

Важливо, щоб всі ці нові ідеї з’являлися в політичній мові.

Ми в ситуації війни з Росією. Дуже часто ми описуємо цю війну в категоріях Другої світової війни. З погляду мови, мені не подобаються слова «блокада» або «окуповані території». Це описи з середини 20 століття. Треба шукати нове — те, що адекватно описує ситуацію, і те, що приживеться. Я пропоную відштовхуватися не від мови, а від реальності. Ми можемо дати визначення тільки тому, що не має історії. Були війни у 18 столітті, були наполеонівські війни, були інші війни. Зараз ми словом «війна» називаємо різні речі. Ми з усіх сил тягнемо старі слова.

Михайло Кукін: Ми пригадуємо улюблені теми Віктора Андрійовича — бджоли і Трипільська культура. Вони вам так само були близькі, чи вам довелося це вивчити, щоб писати йому промови?

Юрій Рубан: Я не пам’ятаю, в яких політичних виступах Віктор Андрійович говорив про це. Я думаю, що він, як кожна жива людина, має свої хобі. Але в тому, що в політичній мові з’явились поняття «нація», «українська історія» і «національна пам’ять», його заслуга все-таки є.