Жінки про жінок: що ми не знаємо про свободу, сміливість, красу

Кожного року, окрім конкурсної програми фестивалю, ми готуємо підбірку позаконкурсних. Цього року одна із спеціальних позаконкурсних програм — «Три речі, які я не знаю про неї». Ця назва — жартівливий «привіт», який ми передаємо метру французького інтелектуального кіно Жану-Люку Годару, який 40 років тому зняв фільм: «Дві чи три речі, які знаю про неї», — презентує Надія Чушак (координаторка правозахисної програми фестивалю).

 

Анастасія Багаліка: Розкажіть, що це за окремі покази?

Надія Чушак:  Ми виходимо з позиції, що ми все-таки живемо в патріархальному суспільстві, в якому існує низка стереотипів стосовно того, як жінки і чоловіки повинні поводитися, нам нав’язуються певні кліше щодо поведінки та ролей, які ми маємо виконувати.

Наша програма покликана представити новий погляд на роль жіноцтва в різних країнах світу, які функції можуть виконувати жінки і як їм доводиться боротися проти упереджень і кліше, які нав’язує патріархальне суспільство.

Анастасія Багаліка: Фільми у вашій програмі охоплюють різні погляди на жінку. Що це за погляди і країни?

Надія Чушак: В програмі представлені три фільми: «Венери», «Ама-Сан» і «Ґулістан – земля троянд»

«Венери». Леа Ґлоб та Метте Карла Альбертхсен

Фільм про молодих мешканок Копенгагена — сучасного європейського міста. Режисерки, які знімали цю стрічку, почали фільм спробою дослідити самих себе. Вони самі задумувалися над питаннями власної сексуальності та тілесності. Нам це може видаватися дивним, бо ми вважаємо, що в сучасному світі, західній Європі ці питання вже давно були проговорені і жінки можуть почувати себе вільно та розкуто.

Тим не менше, дві молоді режисерки, які зняли фільм, не були в цьому впевнені. І вони вирішили поспілкуватися зі своїми ровесницями щодо того, як вони переживають власну сексуальність. Результати цього спілкування і представлені у фільмі.

Молоді дівчата, жінки-мешканки Копенгагена розповідають, як їм доводиться боротися за те, щоб могти безперешкодно переживати свої бажання, втілювати їх і не потерпати від очікувань, які їм нав’язує суспільство, в якому вони живуть.

Це дуже цікава стрічка і тому, що в Україні зараз не ведеться нормальних розкутих розмов про жіночу сексуальність, в нас нема нормальної сексуальної освіти в школах. Відповідно, молоді люди, жінки не до кінця мають простір для проговорення та продумування власних досвідів, що дуже часто призводить до негативних наслідків. Я рада, що такий фільм представлений на нашому фестивалі,  сподіваюся, ми будемо більше говорити про такі важливі речі як жіноча тілесність і сексуальність. 

 «Ґулістан – земля троянд». Зайне Акйол

Ця стрічка про жінок у Робітничій партії Курдистану. Фільм зняла канадська режисерка курдського походження Зайне Акйол. Вона сама виростала в Канаді, її батьки мігрували з Туреччини. Коли Зайне була малою, за нею доглядала інша курдська дівчина, яка потім зникла. Зайне дуже сумувала за нею. Коли вона виросла, вирішила знайти, куди зникла ця дівчина, яку звали Ґулістан.

З’ясувалося, що Ґулістан покинула Канаду, щоб приєднатися до курдського повстанського руху і боротися за незалежність Курдистану. Зайне поїхала за нею, намагалася знайти її сліди в Курдистані. Вона її не знайшла, але знайшла відомості, що Ґулістан, швидше за все, загинула десь на початку 2000-х років.

Але натомість вона познайомилась з багатьма жінками, які є учасницями Робітничої партії Курдистану. І цей фільм про них. Він дуже цікавий, бо показує, як ці жінки вибудовують свою свободу. І це відбудовування відбувається на кількох площинах.

Одна дуже реальна. Це боротьба з так званою Ісламською державою. І ц жінки, які зараз на фронтовій лінії і вони намагаються відтиснути Даеш та відвоювати від них території. Зокрема, це дуже болюче питання. Окрім інших проблематичних сторін, Даеш дуже негативно ставляться до жінок. Ми знаємо, що вони беруть жінок у рабство, жінки не мають жодних прав згідно їхніх уявлень, як має бути побудований світ та держава. Але це лише один вимір фільму.

Другий вимір такий, що ці жінки дуже багато проговорюють свої внутрішні переживання та міркування про те, що таке свобода і як можна створити вільний та справедливий світ. Це дуже філософське та поетичне кіно. 

«Ама-Сан». Клаудія Варежау

Всі фільми у цій програмі досить поетичні, але цей найпоетичніший. Його зняла молода португальська режисерка Клаудія Варежау. Це фільм про традиційне ремесло пірнальниць у Японії — так звані ама. Здається, 2 тисячі років тягнеться їхня традиція. Вони пірнають на дно моря в пошуках різних молюсків. Насправді, це дуже складна робота, бо традиційно вони пірнали без будь-яких обладунків. Зараз — переважно у водолазних костюмах, але все одно без балонів і без масок. Це складна і часами небезпечна професія.

Фільм про невеличке рибальське поселення в Японія та про групку таких жінок. Напевно, нас буде найбільше дивувати, що героїням фільму від 67 до 80 років. Тим не менш, вони дуже вправно «полюють» на молюсків під водою. Від цих кадрів, знятих під водою, перехоплює дух.

Для мене ця стрічка дуже важлива, бо в українському суспільстві існує проблема ейджизму —упередження, що старші люди ні на що не здатні, а особливо, ейджизму щодо жінок. Цей фільм показує, що і в 60- 80 років можна займатися чимось небезпечним, але водночас цікавим. А також цей фільм показує повсякденне життя пірнальниць. І режисерці вдається показати звичайне повсякденне життя надзвичайно красивим. 

Анастасія Багаліка: Ці стрічки повнометражні?

Надія Чушак: Так. Це повний метр. Вони не дуже довгі — від 70 хвилин і трохи довше. Після «Венери» заплановане обговорення з однією із режисерок, яка до нас приїжджає з Данії, після «Ґулістан — земля троянд» буде обговорення з Світланою Ославською, журналісткою, яка є спеціалісткою з теми Курдистану.

Григорій Пирлік: Чому обрали саме три фільми і чи був український фільм який міг би доповнити цей ряд?

Надія Чушак: Напевно, обрали саме ці фільми, бо вони представляють дуже цікаві теми, які наразі не дуже проговорюються в українському суспільстві. Ми сподіваємося заповнити певні лакуни в суспільному обговоренні проблем. Скажімо, питання жіночої сексуальності чи питання свободи жінки в сучасному світі, що таке краса, як ми можемо розуміти її. Для мене це три ключові теми цієї програми, які в результаті викристалізувались.

Щодо українських фільмів на цю тему, я, на жаль, не знаю повнометражно фільму, який би стосувався цієї тематики. Сподіваюся, в найближчому майбутньому це зміниться. Якщо подумаю про останні кілька рокі і висвітлення жіночої проблематики в документальному українському кіно, мені хіба спадає на гадку Аліса Коваленко з її фільмами «Сестра Zо» та «Аліса в країні війни».

До речі, іншій програмі буде дуже цікава стрічка про жінку українського режисера Сергія Буковського. Це фільм «Головна роль», який увійшов у програму «Майстри». Це дуже цікавий фільм про відносини сина та матері. 

Анастасія Багаліка: Також ви куруєте правозахисну програму, розкажіть про неї.

Надія Чушак: Цього річ вона отримала нову назву RIGHTS NOW! Це платформа, на якій представлені дискусії, обговорення, майстер-класи, круглі столи. Окрім фільмів на фестивалі, ми хочемо запропонувати аудиторії, як ми жартома назвали, цікаві розмови на нетривіальні теми. Цьогоріч основна тема на фестивалі 4 градуси: прощавай, людино! Це наша спроба подумати над тим, а що станеться, якщо ми всі з вами не почнемо протидіяти зміні клімату. Зібрано більш, ніж 24 різноманітні заходи. Можна сказати, що є дві підтеми. Перша — довкілля та зміна клімату, як на це впливає наша діяльність і що ми можемо зробити, щоб відвернути негативні наслідки. А друга — тема міста. Ми дивимось, як місто можна перетворити на більш дружній та приємний простір для проживання.