facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

«Ми захотіли познайомитися, бо полюбили її пісню»: історія дружби та співпраці режисерки та героїв фільму «Земля блакитна, ніби апельсин»

Режисерка та головна героїня фільму розповідають про роботу над документальним фільмом, який згодом переміг на найбільшому фестивалі незалежного кіно «Санденс» — у новому випуску програми «Персона»

«Ми захотіли познайомитися, бо полюбили її пісню»: історія дружби та співпраці режисерки та героїв фільму «Земля блакитна, ніби апельсин»
Слухати на подкаст-платформах
Як слухати Громадське радіо
1x
--:--
--:--
Орієнтовний час читання: 10 хвилин

Історія документального фільму, який згодом переміг на найбільшому фестивалі незалежного кіно «Санденс», для режисерки Ірини Цілик почалася несподівано — їй запропонували зняти стрічку про проєкт «Жовтий автобус», який проводить присвячені кіно табори та майстер-класи для дітей у прифронтовій зоні. Ірина каже: погодилася одразу, коли почула тему про Донбас і про дітей:

«Коли почалася війна, я з різних причин їздила на Донбас знову і знову. Спочатку з літературними читаннями, потім — коли служив чоловік і в нас були дивні, химерні побачення в прифронтовій зоні. Потім були зйомки для проєкту «Невидимий батальйон», який розповідає про жінок на війні. Я усвідомлюю, що мене тягнуло туди як магнітом і тягне досі, бо мені важливо бачити на власні очі все те, що можу дізнатися хіба що з новин. А серед усього різноманіття тем, що мене й досі хвилюють, питання того, чим там живуть діти, зачіпало чи не найбільше. На мою думку, саме з дітьми потрібно працювати у першу чергу, вони насправді можуть багато чого змінити. Дорослі, як правило, — це вже сформовані особистості, вони мають різні думки й різне ставлення до ситуації. А діти — більш відкриті. Завдяки спершу «Жовтому автобусу», а потім — нашому проєкту, я знайшла шлях, щоб познайомитися із ними поближче».

Ірина Цілик

Мирослава Трофимчук — одна з тих, із ким потоваришувала Ірина і яка пізніше стала однією із героїнь документального фільму «Земля блакитна, ніби апельсин». Вони з молодшою сестрою Настею самі підійшли до режисерки під час табору, щоб познайомитися, бо люблять пісню «Повертайся живим», слова до якої вона написала:

«Ми з Настею часто наспівували цю пісню, бо вона нас дуже зачепила — був час, коли ми слухали тільки її. Коли ми приїхали до табору, одна з журналісток сказала нам — ось ця дівчина написала текст до пісні «Повертайся живим». Мені захотілося підійти та познайомитися особисто. Потім, коли я була у себе вдома, мені подзвонила продюсерка Анна Капустіна і сказала: «Ми зараз в Авдіївці, приїжджай». Там ми також були на зйомках, і я подумала — чого б, власне, не запросити цю команду до нас. Я не знала, що ми станемо для них особливо важливими чи якось зацікавимо».

Фільм, над яким працювала Ірина з командою, спершу мав бути присвячений саме проєкту «Жовтий автобус». Але вже під час зйомок в Авдіївці стало зрозуміло, що щось не виходить — концепцію треба змінити.

«Згодом, коли я, як режисерка, почала приглядатися до цієї концепції, збирати матеріал, виділила для себе якихось героїв — не все зросталося докупи. Зняти груповий портрет — дуже складна задача. Вийшло так, що ті підлітки, з якими ми спочатку познайомилися та подружилися, «спробували на смак», що таке кіно, їм сподобалося, але потім переважили інші захоплення. Було дивне відчуття — що ми їх нібито підштовхуємо до чогось, чим вони насправді не хочуть займатися. Відчуття якоїсь невідповідності, нещирості нас всіх підкосило. А потім був поворотний пункт в історії нашого проєкту — Мирослава з Красногорівки запросила нас до себе в гості, — пояснює Ірина».

Красногорівка знаходиться на лінії зіткнення. До війни там проживали 13 тисяч людей, зараз залишилися 3 тисячі — розповідає Мирослава. У місті позакривали гуртки, школи, бо в них стало нікому навчати. Родина Мирослави — серед тих, хто залишився.

«Моє улюблене місце — річечка на окраїні міста, навколо неї багато зелені, як і у всьому місті. Але мені боляче дивитися на зруйновані школи (хоча моя рідна школа зараз, на щастя, вже відновлена), боляче дивитися на будинки, де жили родичі моїх друзів. Боляче бачити, що сталося зараз, пам’ятаючи, як усе було раніше, — розповідає Мирослава».

Ірина каже: Красногорівка — це місто «паралельних світів». Там дуже виразно відчувається сюрреалістичність війни: спершу ти опиняєшся у затишному центрі містечка, де багато зелені, навколо — приємна невисока забудова; але зовсім близько — райони, зруйновані обстрілами, схожі на «мертву зону»:

«Ще одне дивне відчуття — звук. У таких містах, як Красногорівка, ти звикаєш прислухатися, вмикаєш свої вуха у якийсь такий «особливий режим», тому що будь-який звук специфічного характеру може свідчити про те, що стає небезпечно. Або, навпаки, сигналізує тобі — зараз досі безпечно. Спочатку, коли ти ще не знаєш, як реагувати на ті чи інші звуки — перебуваєш у стані постійної готовності. Спостерігаєш за місцевими; вони сміються, бо навіть діти знають, що звучить небезпечно, а під які звуки можна продовжувати дивитися мультики і пити чай. Те ж саме — із локаціями в місті: спершу ти не знаєш, куди можна ходити, а куди ні. Скажімо, там є поля, куди не можна лізти з камерою, щоб зняти красивий захід сонця у полі з червоними маками, бо на самому полі там міни, а з протилежного боку — снайпери».

***
«Земля блакитна, ніби апельсин» — це фільм про фільм. Настя та Мирослава після участі в таборах «Жовтого автобуса» самі захопилися кінематографом і вирішили зняти власну короткометражну стрічку. Вона називається «2014» та розповідає про життя їхньої родини під час війни на Донбасі. Цей процес роботи на фільмом і зафіксувала Ірина Цілик з командою.

«Ідея фільму народилася, мабуть, ще з найпершого дня війни. Дуже боляче було дивитися новини по телебаченню, які, коли ще «не осів порох з патрону», показували повну неправду. Одно разу я подумала, що цього болю треба якось позбавлятися. Я перебирала різні ідеї, згадала, що Іра зараз знімає документальний фільм і вирішила — чому б також не зняти свою стрічку. Я написала сценарій, о другій годині ночі зв’язалася з мамою, спитала: «У мене є така ідея. Знімаємо?» Мама відповіла: «Знімаємо!», — розповідає Мирослава».

Мирослава Трофимчук та Ірина Цілик

До зйомок Мирослави та Насті долучилася вся родина — молодші брати знімалися у стрічці, мама навчилася монтувати відео. Сама Мирослава тепер уже навчається на оператора у київському вузі:

«Настя вступатиме на режисера. Мама в мене режисерка монтажу — вона сама цим зайнялася. Хлопці у нас музиканти. Владік теж хоче стати оператором, а Стасік — льотчиком».

Щоб зафільмувати процес створення стрічки «2014», знімальна група регулярно приїжджала в гості до родини і фактично жила разом з ними. У цьому складність документалістики — аби твої герої почувалися природньо, довіряли тобі, ти маєш провести з ними достатньо часу і стати для них близьким. Водночас під час зйомок ти маєш залишатися «стороннім спостерігачем», що тільки фіксує дійсність і не підштовхує героїв до певних дій чи сцен.

«Звісно, були помилки, багато чого доводилося робити інтуїтивно, навпомацки. Але, зрештою, ми якось вирулили! Це була ціла подорож довжиною у 2,5 роки й ми всі — і я, і моя команда — вчилися в процесі. Були моменти, коли здавалося, що ми зайшли в якийсь тупик і не знаємо, що робити далі. Документальне кіно — це жива матерія: ти не можеш спрогнозувати все наперед чи змусити своїх героїв робити те, що тобі б хотілося і, можливо, було б вигідно для фільму. Це — живі люди зі своїми реальними життями, тож ти мусиш ставитися до цього дуже обережно.
Але я думаю, що, коли ти щось робиш на засадах, скажімо так, великої щирості, то щось таки зрештою із цього виходить. Я дуже вдячна нашим героям, які пустили нас у свої життя і дали нам великий кредит довіри. Адже ми не могли їм нічого пообіцяти, не могли сказати, що попереду в нас великі фестивалі, прем’єри на «Санденсі», «Берлінале» абощо. Ми пройшли різні етапи стосунків. Одна справа, коли до тебе приїжджають журналісти на день, два, нехай на тиждень. А тут — група повертається знову і знову, впродовж року ми фактично жили разом. Ми перетворилися на таку собі дружню комуну, де всі спільно готують обіди, п’ють чаї; щось ми при цьому знімаємо, а щось — залишаємо за кадром. Говоримо про життя, про війну, речі, які нас хвилюють. Оці розмови про життя і про любов — насправді найцінніше, що я винесла з цього проєкту, — каже Ірина.
Кожний їхній від’їзд був зі слізьми на очах, і кожен приїзд також, бо ми були раді їх бачити і не хотіли відпускати. Кожного разу ми давали їх якісь незвичайні подарунки — Іра, пам’ятаєш банку з помідорами? — додає Настя».

Ірина сміється і каже, що банку з помідорами, яку подарували знімальній групі, пізніше всі глядачі навіть мали нагоду побачити на екрані.

«У нас цей кадр, до речі, залишився у фільмі. Там є важливий персонаж — підвал, у якому наші герої провели багато часу, ночуючи там впродовж року майже щоночі під час обстрілів. Є кадр, на якому ми бачимо відкриту кришку підвалу та згадуємо про те, що саме їм там довелося пережити. У якийсь момент рука дістає звідти банку з помідорами. Адже насправді підвали існують для того, щоб тримати там консервацію, а не для того, щоб там ховалися люди від обстрілів. Це була наша банка — я маю на увазі, та банка, яку я потім повезла в Київ».

Мирослава розповідає, що їхній фільм «2014» був уже готовий, у Красногорівці навіть була прем’єра. Але зараз вона хоче його дещо переробити. Ірина при цьому додає — під час зйомок власної стрічки вона як режисерка-документалістка не могла допомагати героям, підказувати, як краще знімати, чи ділитися досвідом. Але зараз, коли її власний проєкт уже завершений, готова допомогти Мирославі з її фільмом. Сама Мирослава каже про це так:

«До Санденсу мені здавалося, що все добре. Але потім я подивилася, що саме цікавить глядачів, як вони реагують на якісь моменти, і ми вирішили фільм перемонтувати. По суті, ми хочемо його розібрати і зібрати в нову картинку. У мене зараз триває велика внутрішня боротьба — треба відмовлятися від якогось матеріалу, який мені дуже дорогий. Я маю радше морально підготуватися до того, що все треба буде переробити. Не тому, що це якийсь непосильний труд, а тому, що психологічно я маю ніби відмовитися від того, що ми пережили, і донести через фільм щось інше».

Схожа ситуація — коли довелося відмовитися від певного матеріалу — трапилася і з Іриною під зйомок її фільму. Вона дуже хотіла задокументувати, як Мирослава складає вступні іспити на факультет кіно і телебачення:

«Мені дуже хотілося зняти, як Мирослава вступає в інститут, а саме — процес складання іспитів. Здавалося, що цей матеріал мені дуже потрібен і я без нього ніяк не обійдуся. Водночас Мирослава почала нервувати, для неї це й так був стресовий період; якоїсь миті я усвідомила, що дійсно перегнула палицю, бо якщо для мене це просто матеріал для фільму, то для неї — це життя».

Фестиваль Санденс

Фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» Мирослава вперше побачила на великому екрані на американському фестивалі незалежного кіно «Санденс». Там стрічка отримала нагороду за найкращу режисуру в категорії світової документалістики. Ірина каже, що не сподівалася на цю перемогу:

«Коли почали оголошувати нашу категорію і коли я почула формулювання — за що вручають приз — у мене почало калатати серце і я подумала: «А може, це нам?». І тут я чую власне ім’я, поруч починають кричати, Олег Сенцов мене знімає… Потім він мене сварив, сказав — «Ну куди ти побігла, я навіть не встиг сфокусуватися, як ти помчала на сцену!». Квитки повністю розкупили на всі 5 показів, які ми мали на «Санденсі», пізніше так само було на «Берлінале». Підходили дуже різні люди. Найяскравіший показ був, мабуть, у Salt Lake City: нам аплодували стоячи й не відпускали. Підійшла жінка, сказала, що вона — з племені навахо і додала: «Welcome to the native America». Інша сцена, яка найбільше запам’яталась — підійшла ще одна жінка і сказала: «Ви знаєте, у мене завжди був образ Донбасу як чогось виключно сірого, брудного, а ви мені показали інший Донбас та іншу Україну, про існування якої я не знала». Або ж таксист Убера, який забирав нас після показу і спитав, як нам фільм. Ми сказали, що це був наш фільм. Він каже: «Це отой український?» Ми питаємо: «Звідки ви знаєте?». Він відповідає: «Я щойно перед вами віз інших людей, вони всю дорогу розповідали, як їм сподобалася ця стрічка».

В Україні прем’єра фільму «Земля блакитна, ніби апельсин» відбудеться на фестивалі документального кіно Docudays 25 березня. На цей показ із Красногорівки приїдуть усі герої стрічки.

Поділитися

Може бути цікаво

Поки Захід не міркуватиме «як Росія», ефект від санкцій буде не таким, на який ми розраховуємо

Поки Захід не міркуватиме «як Росія», ефект від санкцій буде не таким, на який ми розраховуємо

Олексій Гетьман: вилучення демобілізації з закону може бути навмисним, аби демотивувати військових

Олексій Гетьман: вилучення демобілізації з закону може бути навмисним, аби демотивувати військових

Ми не тільки інформуємо, а й документуємо російські злочини: Юлія Машута про сайт О,море.city

Ми не тільки інформуємо, а й документуємо російські злочини: Юлія Машута про сайт О,море.city

Курс «Хамелеон» — про уникнення полону і психологію виживання в полоні

Курс «Хамелеон» — про уникнення полону і психологію виживання в полоні