Ми хотіли, щоб нас не грабувала київська влада, — переселенка з Донецька

Мирон не хоче називати ані своє прізвище, ані по-батькові. Він переїхав сюди із Горлівки. Каже: жити там далі було неможливо:

“Обстріли були страшні, страшно говорити про то навіть. Ну ми просто вимушені були, тому що в нас багато дітей. Ми не стільки за себе, як за дітей боялися. І тому вирішили сюди, на територію України”.

В сім’ї чоловіка семеро дітей, троє — неповнолітні. Мирон із дружиною скаржаться: додаткової допомоги від держави не дочекаєшся:

Держава — ні. Волонтерські організації деякі помагають, Церква помагає, Червоний Хрест.

Ну в нього пенсія. Вона ж йому належить по праву. Тут роботи немає. Багатодітна сім’я має право на 50% комунальні послуги, там якась лікарня. Безкоштовного зараз нічого немає.

“Зверталась у соцзахист. Вони сказали: «Вам не положена допомога як малозабезпеченій родині». Ми живемо на його пенсію і те, що нам дають на квартиру. Все”. Олена виїхала із Горлівки 24 липня. Виховує сина, хворого на аутизм. Каже: додаткової фінансової допомоги на лікування дитини держава не дає:

“Наших детей здесь не видят. “Сегодня-завтра-послезавтра” и… Я ходила на прием к заместителю городского головы, вот она все “завтра-послезавтра” и, верите, не знаем, что делать. Во вторник я снова к ней пойду. За санаторно-курортную молчат, это просто уже надоело. Вот видите, в каких условиях мы живем”…

Люди мріють про мир, щоби повернутися до своїх домівок.

А от пані Анна, яка приїхала із Донецька, планує вже незабаром поїхати додому. Каже: держава фінансово не забезпечує. Хоч зізнається: пенсію та допомогу переселенцям таки отримує:

“Ми зібралися переїхати назад туди у Донецьк. Там є дах. Нам не платили гроші. От вони всі виступають, що вони нам дають гроші. Ну, Україна, ну ці, переселенцям, а грошей то немає! Ми сиділи, поки могли. Ми платили за квартиру 600 гривень. Потім ці гроші закінчилися. І куди? Ми бомжі.

Получила тоді. Но ми ж то люди. Ми живем. 800 гривень, можна на них місяць прожити? Ви скажіть. Пенсії платять ці, по тисячі. Навіть до тисячі. Що ти можеш прожити на тисячу, ви скажіть. Я не проти українців, я не проти всього цього, я проти влади, що вона нас зробила нищими!

В мене тут Родина, в мене мати тут умерла, батько тут умер. В мене тут племінники, в мене тут тітки, дядьки, ето везде. В нас в сім’ї 5 дівчат, у кожного по двоє-троє дітей ви представляєте, по всій Україні розкинулись. Ми ж не в Росію тікаєм.

Я платила Україні, я работала і платила нікуди – я платила в Україну. Я платила не вашим, ні Росії, ні другим – я сюда платила. Почему Україна отказується тоді од нас? Вона сама, Україна, різала Донбас. Вона начала войну. В мене поняття, що правительство начало войну з нами”.

Пані Анна розповідає, чому ходила на референдум. А от причиною війни на Сході вважає революцію 2013-го:

“Я живу в Донецьку, і я бачила, як вони кажуть, що там був референдум, що ми хотіли в Росію. Ми не хотіли в Росію. Ми хотіли, щоб нас не грабувала київська влада. 80% людей вийшло на референдум за те, щоб київська влада нас не грабувала. Щоб ми трохи грошей залишали для баранів – для нас. Вони сидять і кажуть: «Дотаційний номер був. Донбас». Вони нас годували. Пожалуйста. Заплатите за уголь то, что положено, так, как вы привозили из Африки. Полторы тысячи человеку, людям нашим – мы не будем выступать, мы найдем, где их втулить. Так они нам 800 платят. А потом – конечно! Когда ты 800 за уголь, а оно стоит больше, мы, получается, на дотации! Короче говоря, Україна обробила сук, на якому вона сиділа. А сиділа як! Донбас – дотаційний! Ну так как мы пахали, а майданутые были на Майдане, наркоманы, яких спонсировала Америка. Коротче говоря, чем оно кончилось? Тем и кончилось, що Україна розвалюється”.

Інформацію про проплачений Америкою Майдан жінка отримувала від людей. Вважає, що їм довіряти можна:

“Ну, конечно, у людей. Люди брехати не будуть. Все одно, де та правда, вона проявляється і висказується”.

Переселенці не платять за проживання та комунальні послуги. Також їх частково забезпечують продуктами харчування. Проте умови життя в цьому місці нормальними назвати важко.

 

Анастасія Шибіко для Громадського радіо

Матеріал створено в рамках проекту ГО «Телекритика «Донбас: чесно». Проект реалізується ГО «Телекритика» у партнерстві з Товариством польських журналістів у рамках Польсько-Канадської Програми Підтримки Демократії за підтримки програми польської співпраці на користь розвитку Міністерства закордонних справ Республіки Польща та канадського Міністерства закордонних справ, торгівлі та розвитку (DFATD).