"Ото в людей хоч вугілля було, тепер його немає, дрова я ходжу підбираю від дерев, які розірвав снаряд. Буржуйку треба десь взяти, не знаю де. Ми цю зиму замерзали. В холоді сиділи, добре, що зима така була цього року тепла.
Я не знаю, що робити, сиджу от, діти просять, щоб поїхала в Маріуполь, а я сиджу тут і стережу однокімнатну квартиру для чотирнадцяти чоловік. І нікуди не поїду, сказала. А куди їхать? До дітей? У них уже внуки є.
Ні, поїхати можна, але за що? Одинадцять місяців не дають пенсію. Їдь в Авдіївку тепер, «імігранта отримуй». Я що, з Германії приїхала чи з Польщі, що мені треба іміграційну тимчасову приписку.
Я жила на тисячу і буду жити на цю тисячу. І мої діти тут працювали, тепер нема ніде нічого, дітей порозкидало, внуки. Ну що це за життя. В Маріуполі сидять там, раніше усі жили тут. Хата там спалена одна, інша – розбита Зарічній (хутір біля села Опитне, ред.), а я сиджу сторожу однокімнатну квартиру, вона он вся дірява. Я ловлю воду, коли дощ. Все протікає.
А діти отримують переселенські?
Не знаю, що вони там отримують. От зятя розрахували в квітні-місяці, не працює.
А де він працював?
В аеропорту. Розрахували. Все. Нема".
Єдиним джерелом води у селян є бетонна скважина з гіркою підземною водою. Вони готують з неї їжу і п ‘ють, інколи питну воду привозить українська армія.
"Викопали як колодязь.
Туди завозять воду?
Ні, вона знизу іде. Правда, гіркувата така.
Це ви на всіх берете?
Ні, це я для себе. Перу, готую. Тим літом усі 28 чоловік готували на всіх, а зараз кожен собі".
Волонтери, які час від часу привозять гуманітарну допомогу, намагаються вивезти жителів Опитного в мирні міста. Але опитняни залишаються біля своїх будинків, оскільки або не мають до кого виїхати, або бояться мародерства покинутого майна.
"Свої шакали останнє розберуть. Оту ложку-вилку, бо в них все там погоріло і їм нема куди повернуться, як мені їхати? Поїду, вони хату розкриють, хоча там нічого шикарного немає, попродають все.
Які шакали? Односельчани чи віськові?
Односельчани.
А армія нічого не чіпає?
Нічого".
Людмила також розповіла, що останні дні бойовики припинили обстрілювати Опитне. Але виходити далеко від своїх підвалів мешканці не наважуються.
"Ну менше. В нас вчора тиша була, тільки ввечері. Позавчора і сьогодні теж тихо. Я ж кажу, молоді хлопці, додому йти треба, матері хвилюються, сидять і чекають, а вони бідні тут гинуть, за що! А ми будемо жити вже за ці копійки, аби тільки мир був. Хай Президент щось думає там за нас, він – Гарант".
Ірина Сампан з села Опитне Донецької області для Громадського радіо.
Програма «Люди Донбассу»
“Ото в людей хоч вугілля було, тепер його немає, дрова я ходжу підбираю від дерев, які розірвав снаряд. Буржуйку треба десь взяти, не знаю де. Ми цю зиму замерзали. В холоді сиділи, добре, що зима така була цього року тепла.
Я не знаю, що робити, сиджу от, діти просять, щоб поїхала в Маріуполь, а я сиджу тут і стережу однокімнатну квартиру для чотирнадцяти чоловік. І нікуди не поїду, сказала. А куди їхать? До дітей? У них уже внуки є.
Ні, поїхати можна, але за що? Одинадцять місяців не дають пенсію. Їдь в Авдіївку тепер, «імігранта отримуй». Я що, з Германії приїхала чи з Польщі, що мені треба іміграційну тимчасову приписку.
Я жила на тисячу і буду жити на цю тисячу. І мої діти тут працювали, тепер нема ніде нічого, дітей порозкидало, внуки. Ну що це за життя. В Маріуполі сидять там, раніше усі жили тут. Хата там спалена одна, інша – розбита Зарічній (хутір біля села Опитне, ред.), а я сиджу сторожу однокімнатну квартиру, вона он вся дірява. Я ловлю воду, коли дощ. Все протікає.
А діти отримують переселенські?
Не знаю, що вони там отримують. От зятя розрахували в квітні-місяці, не працює.
А де він працював?
В аеропорту. Розрахували. Все. Нема”.
Єдиним джерелом води у селян є бетонна скважина з гіркою підземною водою. Вони готують з неї їжу і п ‘ють, інколи питну воду привозить українська армія.
“Викопали як колодязь.
Туди завозять воду?
Ні, вона знизу іде. Правда, гіркувата така.
Це ви на всіх берете?
Ні, це я для себе. Перу, готую. Тим літом усі 28 чоловік готували на всіх, а зараз кожен собі”.
Волонтери, які час від часу привозять гуманітарну допомогу, намагаються вивезти жителів Опитного в мирні міста. Але опитняни залишаються біля своїх будинків, оскільки або не мають до кого виїхати, або бояться мародерства покинутого майна.
“Свої шакали останнє розберуть. Оту ложку-вилку, бо в них все там погоріло і їм нема куди повернуться, як мені їхати? Поїду, вони хату розкриють, хоча там нічого шикарного немає, попродають все.
Які шакали? Односельчани чи віськові?
Односельчани.
А армія нічого не чіпає?
Нічого”.
Людмила також розповіла, що останні дні бойовики припинили обстрілювати Опитне. Але виходити далеко від своїх підвалів мешканці не наважуються.
“Ну менше. В нас вчора тиша була, тільки ввечері. Позавчора і сьогодні теж тихо. Я ж кажу, молоді хлопці, додому йти треба, матері хвилюються, сидять і чекають, а вони бідні тут гинуть, за що! А ми будемо жити вже за ці копійки, аби тільки мир був. Хай Президент щось думає там за нас, він – Гарант”.
Ірина Сампан з села Опитне Донецької області для Громадського радіо.
Програма «Люди Донбассу»
Виготовлення цього матеріалу стало можливим завдяки допомозі Міністерства закордонних справ Німеччини. Викладена інформація не обов’язково відображає точку зору МЗС Німеччини.
