Тисяча операцій на рік — історія військового хірурга з Одеси

Дуже жвавий, ще майже не сивий чоловік у синій формі хірурга. Він ледь помітно посміхається та починає розмову з того, що вже втомився — пора у відпустку. За стіною — в коридорі — десятки людей у черзі. Лікарі жартують: якщо на сходах немає пацієнтів — Ілля Трифонович у відрядженні. У нього за плечима — понад 30 років стажу. Ще у молодості замість теплого крісла в лікарні Одеси він обрав гарячі точки і роботу з реальними пораненими — у Середнєазіатському воєнному окрузі.

“Там дислоцировались войска советской армии тогда еще, я приехал тут и там же распределился. И стал ординатором хирургического отделения. Прошел специализацию, и вот с тех пор началась моя военная, так скажем, хирургия”, — розповідає начальник клініки травматології та ортопедії Одеського воєнного госпіталю Ілля Гайдаржи.

Ті часи Ілля Трифонович згадує з теплом. Тоді він з рятувальними місіями приїжджав у самісіньке пекло гарячих точок. Рятували і поранених солдат, і мирних людей, які підривалися на розтяжках. Воєнний хірург згадує: саме тоді вперше побачив, що таке війна. І з початку вісімдесятих знає, як виглядають розтяжки у мирних кварталах.

“В Афганистане, что вот в Югославии, в Ираке, конечно, видели огнестрельные ранения, минно-взрывная травма. В бывшей Югославии, например, тоже было, много вот таких понаставили мин, а потом многим, в том числе и гражданским, мы оказывали помощь, в Сараево, потом в Рабчи, Шивраловац, были пункты, где выезжал и оказывал помощь”, — згадує начальник клініки травматології та ортопедії Одеського воєнного госпіталю Ілля Гайдаржи.

У ті ж роки він зробив свої найсміливіші операції. у Чехословакії врятував 10-річного хлопця, якому гілкою пробило наскрізь легені. А у військовому госпіталі заступив на найдовшу хірургічну вахту біля смертельно пораненого юнака.

“Самая тяжелая операция, которая у меня была, — это было 16 часов. Там была политравма, и черепно-мозговая травма, и скелетная травма, и 16 часов… Скажем так, это была самая тяжелая травма. Молодой парень, военнослужащий. Это было давным-давно. Это было в Чехословакии”, — згадує начальник клініки травматології та ортопедії Одеського воєнного госпіталю Ілля Гайдаржи.

Ілля Трифонович зізнається: думав, що залишив страхіття війни позаду, коли перевівся в Одеській воєнний госпіталь у далекому дев’яностому. Здебільшого лікував неуважних строковиків або ветеранів служби. Травма була мирна — протезування, перелами. Але у 2014 все змінилося.

“Я каждый год делаю в районе 1000-1100 операций. Сейчас, конечно, вот эти последние 2 года, если у нас была, скажем так, мирная травма, которой мы занимались, плюс еще ортопедия… Сейчас, последние 2 года, у нас прибавилось еще и военная травма, боевая травма, которая подразумевает огнестрельные ранения, минно-взрывные, осколочные ранения. медикам приходилось, как и всем, кому на войне хорошо. Или как это называется сейчас? Антитеррористическая операция? Я называю вещи своими именами, это настоящая война”, — розповідає начальник клініки травматології та ортопедії Одеського воєнного госпіталю Ілля Гайдаржи.

В день у госпіталі він проводить до 10 операцій. Спить по 5 годин на добу. Вже зранку — у госпіталі. Але серце його – на передовій. Він навіть не може полічити, скільки разів рятував життя на лінії фронту.

“Год назад у нас было очень много раненых, поступало, если взять наш госпиталь, который находится на передовой, полевой госпиталь, мобильный, так называемый госпиталь, где за сутки поступало и 187 раненых, максимальное, которое было, проводилась им хирургическая обработка. Сколько раз был в зоне АТО? Много раз был уже, выезжали туда, много раз выезжали. Вот сейчаспланируюсь в сентябре где-то поехать на 3 месяца туда же”, — розповідає начальник клініки травматології та ортопедії Одеського воєнного госпіталю Ілля Гайдаржи.

Найстрашніше, зазнається хірург зі стажем — це бачити молодих хлопців після скалкових поранень, після мінометних обстрілів. Тоді на прийняття рішень залишаються лічені хвилини. Коли бійці приходять до тями після важких поранень, до роботи приступають психологи. А лікарям доводиться самим загоювати душевні рани.

“У нас есть отделение психоневрологии, и там, где есть уже в их штате психологи, которые приходят, беседуют с ними, работают с ними психологи. А с нами? Нет времени у нас, с нами работать психологам. Мы сами психологи. Потому что надо делать — вот и делаем”, — розповідає начальник клініки травматології та ортопедії Одеського воєнного госпіталю Ілля Гайдаржи.

Сьогодні в Одеському госпіталі досить спокійно. Сюди привозять хворих з ускладненнями з інших міст, найчастіше — з Дніпра. Інколи доводиться буквально зшивати бійців заново. Цей госпіталь і цей лікар — чи не остання надія людей на порятунок.

“За все время, которое к нам поступили с районов АТО раненые ни у одного раненого мы, слава Богу, не ампутировали ножку, ни ручку – ничего”, – розповідає начальник клініки травматології та ортопедії Одеського воєнного госпіталю Ілля Гайдаржи.

Попри свою затребуваність, Ілля Гайдаржи мріє аби війна закінчилася. Бо ще 2 з половиною роки тому він і уявити не міг, що жахіття часів його молодості повернуться і стануть реальністю в його країні.

Ганна Снєгіна, «Громадське радіо» з Одеси