«У бюджеті Старобільська немає коштів для перепоховання бійців», — волонтер

Володимир Винник, місцевий волонтер, ще у 2014-му взяв на себе організацію поховання та вшанування загиблих бійців. Пізніше почав опікуватися родичами опізнаних солдат та організацією перепоховання.

«В нас на цвинтарі спочатку ми одночасно поховали 28 трун. Ці хлопці загинули 5 вересня. Це батальйон „Айдар“ і 80-а аеромобільна бригада. Вони потрапили в засідку між Металістом і Щастям. Вони поверталися на свої позиції і потрапили в засідку. Їх з трьох боків оточили, це був блокпост. На слова: „Хто йде?“ наші відповіли, що „Айдар“. А на блокпосту стояли росіяни і кадирівці з нашим державним прапором. Наш підрозділ підійшов впритул, нічого не підозрюючи. З трьох боків по них відкрили щільний вогонь. Було вбито наших 43 бійців. Тих, які залишилися пораненими, добивали пострілами в голову, живим спорювали животи, відрізали кінцівки, вуха, носи, знущалися. Декілька діб рештки наших хлопців лежали, потім „айдарівцям“ дозволили забрати тіла загиблих», — каже Володимир.

Про загиблих, які у старобільському морзі лежали вже декілька діб, місцеві волонтери дізналися випадково.

«До мене на роботу зайшов знайомий, який працює санітаром у морзі, і каже: „Володимиру Олексійовичу, а чому ви не поховаєте своїх хлопців?“. Питаю: „Яких хлопців?“. А він: „28 мішків з рештками лежать у нашому старобільському морзі“. Ми почали піднімати шум, бо нашій владі до цього немає діла. Коли звернулися до міського голови, той сказав: „А навіщо з ними прощатися з усіма почестями? На кладовищі з ними попрощаєтеся“. Загалом, допомоги не було ніякої».

За організацію поховання взялися волонтери та патріотично налаштовані старобільчани.

«Знайшли через волонтерів труни, самі вирили траншеї… І 1 жовтня ми виставили ті 28 трун в центрі Старобільська. Приїжджав колишній губернатор Москаль, став перед ними на коліна. На площі зібралося близько тисячі людей. З усіма почестями ми попрощалися з цими героями, поховали їх як тимчасово невідомих. Вони всі поховані під номерами. Пізніше ми поховали ще 9 хлопців, які загинули на Бахмутці. Теж під номерами як тимчасово невідомих», — розповідає Володимир Винник.

Час від часу до Старобільська приїжджають родичі загиблих, тіла яких вдалося ідентифікувати за допомогою аналізу ДНК. Коштів для організації перепоховання опізнаних бійців в місцевому бюджеті чиновники не знайшли.

«Періодично ми няньчимо дружин або матерів, які приїжджають забирати своїх синів чи чоловіків. Бо за результатами аналізів ДНК знаходяться. З нашого цвинтаря ми вже перепоховали 16 чоловік.

По аналізу ДНК слідчі встановлюють, що особа ідентифікована. Ми допомагаємо. Знову ж, влада не бере участі в цьому процесі. Навіть щодо самого перепоховання, волонтери або я особисто платимо Старобільському міському комунальному підприємству за те, що вони розриють могилу. Наші звернення до міських голів із проханням знайти в бюджеті гроші на такі потреба нічого не дали, змін немає. За це все платить або дружина загиблого, або ми.

Останнє перепоховання в нас було місяць тому. Ми відправили на Кіровоградщину бійця батальйону „Айдар“, який на нашому кладовищі був похований у двох трунах. Коли ховали частини тіл — руку або ногу, які ідентифікувати було неможливо, їх ховали окремо. Нам допомагало військово-цивільне співробітництво. Вони дали транспорт, холодильник, допомогли скласти рештки в одну труну».

На кладовищі тимчасово невідомих бійців АТО дві могили — ідентифіковані.

«Один — це Діма Рожков. Він з міста Котовська Одеської області. Теж „айдарівець“, загинув в тому ж бою. Але мама, яка до нас приїжджала, одразу сказала, що залишить його тут. Він ще перед тим був поранений, і сказав матері: „якщо зі мною щось трапиться, я хочу залишитись на тій землі, яку захищаю“. Вона інколи буває в нас, ми її няньчим, буваєм на могилі.

Другий — Гащенко Олексій. Він сам з міста Щастя, і його рідня вирішила залишити його тут», — розповідає волонтер.

Володимир Винник постійно підтримує зв’язок із родичами зниклих на Луганщині бійців, допомагає у пошуках. Чоловік ділиться: дехто не вірить у загибель своїх рідних.

«Вчора мені телефонувала Хом’як Катерина Олександрівна з міста Луцька. В цьому бою зникли її два сини, в один день. Вона не вірить, що вони загинули, робила заяву, аби провели повторну незалежну експертизу ДНК. Їй давали попередні експертизи, але вона навіть не хоче брати їх в руки, морально не готова. Це дуже важко уявити, що два сини загинули в одному бою. Вона з цим не погоджується, шукає їх пораненими чи десь у полоні. Була у нас, ми її возили на це кладовище. Вона знає всіх матерів тих хлопців, що загинули в цьому бою. Зверталася і до Президента, і до багато кого за допомогою. Але поки немає результату, вона не знає, де вони», — каже Володимир.

Волонтери та активісти не зважають на байдужість місцевої влади та вороже ставлення багатьох проросійськи налаштованих місцевих мешканців. Своїми силами організовують різноманітні заходи та пам’ятки для вшанування загиблих бійців АТО.

«Декілька днів тому ми замовили меморіальну дошку для нашого загиблого земляка Куліша Івана. Наш товариш, майданівець, теж „айдарівець“. Він загинув у 2014, і ми замовили меморіальну дошку в село Бутове (це тут, під Старобільськом), де він колись навчався, потім працював. 1 вересня ми плануємо на школі відкрити таку меморіальну дошку. Ми збираємося, відвідуємо могили цих хлопців. Ми знаємо їхні сім’ї, підтримуємо з ними зв’язок, допомагаємо, чим можемо. І завжди на роковини вшановуємо цих загиблих. Також 5 вересня зберемося на нашому кладовищі і будемо вшановувати роковин загибелі бійців», — розповів старобільський волонтер Володимир Винник.

«Громадське радіо» планує найближчим часом зв’язатися з владою міста, щоб дізнатися яким чином представники держави планують вирішувати цю проблему. 

 

Анастасія Шибіко, «Громадське радіо», Старобільськ