Колишній айдарівець Олександр перейшов у Збройні Сили України більше як півроку тому. Зараз воює у 128-й бригаді на передовій у Станиці Луганській. Оскільки військовослужбовець кожного дня дивиться у приціл своєї гвинтівки, він поділився з кореспондентом Громадського радіо, що ж він бачить по той бік лінії фронту:
— Після Майдану ми пішли на війну, добровольцями, я вважаю, що це обов’язок кожного громадянина України. Раніше я воював в «Айдарі», потім перейшов сюди у 128-му.
— Чому?
— Ну скажемо так, там незрозуміло що зараз відбувається. Тут передовий край, я своїм досвідом допомагаю хлопцям.
— Що ви бачите в бінокль?
— Я бачу, що там ходять люди незрозумілі, деякі одягнені у військову форму, деякі — в «гражданці», іноді нам рукою махають. Ну зараз тиша, дотримуємось Мінських домовленостей, в основному вони провокують, були обстріли.
На тілі Олександра численні опіки та рубці від поранень. Намагаючись оминути цю тему, він все ж розповів про найболючіший для нього випадок — смерть його побратимів через катування бойовиків на його очах:
— Не по одному мені стріляли. Найбільше мені запам’яталася смерть сорока моїх хлопців: розпороті животи, відрізані голови, відрізані вуха. Це зробили кадировці. Те, що вони роблять з нашими хлопцями, коли їх заживо спалювали… це дуже жорстко. І те, що каже їхня стороня, що вони такі «білі і пухнасті», то не є правда. З того бою живими нас лишилося тільки троє. А разом тоді полягло до ста чоловік. На їхній стороні воюють кадировці, чеченці, серби є. Дуже багато найманців, які приходять сюди заробити гроші. Все це, зрозуміло, не афішується, але є випадки прямого контакту.
— А звідки ви знаєте про сербів? Ви паспорти бачили?
— Ні, в них на шиї татуювання з півнем. А базуються всі в Луганську.
— Ви знаєте, що приходить в російських «гуманітарках»?
— Знаю. В консервах приходить вибухівка, патрони. Там банка тушонки, в ній лежить граната, ще на заводі вони це все пакують. Але ми не маємо права їх чіпати, бо це ніби-то гуманітарна допомога населенню.
— Чого вони хочуть крім грошей? Чи є ідейні за «ДНР», за «Новоросію».
— Немає, йде війна за гроші. Вони приходять як на роботу.
— А як у вас відносини з місцевим населенням?
— Скажу чесно, 50 на 50. Є люди, які нас підтримують, є — яким все одно, хто прийде. Ну в спину ніхто не плює.
— Як у вас справи з допомогою, від держави, від волонтерів, можливо, місцеві чимось допомагають?
— З моменту початку війни, якби не волонтери, то я не знаю, що було б. В основному йде допомога від волонтерів. Від держави — ну…
Під час інтерв’ю Олександр захотів звернутися до влади та Президента. Він попросив передати його слова «не обдурювати їх і допомагати»:
«Ті, хто знаходяться в Києві, нехай розуміють, що вже не буде тих, людей, якими можна маніпулювати. Ми доведемо цю справу до кінця. Нашій владі хотів би передати: по-перше, підтримувати нас і не обманювати. Якщо вони прийшли до влади, якщо вони дійсно патріоти країни, то хай роблять все можливе, щоб наша країна стала незалежною і заможною. Якщо вони прийшли до влади тільки для того, щоб нажитися на наших смертях, на нашій крові, то не є добре».
Говорячи на тему добровольців, не обійшлося без патетики. Як розповів Олександр, він нащадок запорізьких козаків, і вважає своїм обов’язком — продовжувати їхню справу.
«Мої предки з діда-прадіда були запорізькими козаками з 1610 року, і я цим пишаюсь. Я також пішов по їхній лінії, я також бороню нашу неньку Україну. І тут багато хлопців є, які також будуть стояти на смерть».
Ірина Сампан зі Станиці Луганської, програма «Люди Донбасу» для «Громадського радіо»