Ми вже «почистили» Європу від позашляховиків та пікапів — волонтерка, яка переганяє авто для ЗСУ

Леся Макара переганяє через словацький кордон «Пекельні тачки» для ЗСУ. Вдень на ній може бути 2-3 автомобілі.

Ведучі

Міла Мороз

Гостi

Леся Макара

Ми вже «почистили» Європу від позашляховиків та пікапів — волонтерка, яка переганяє авто для ЗСУ
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/08/hr-milenialky-makara.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/08/hr-milenialky-makara.mp3
Ми вже «почистили» Європу від позашляховиків та пікапів — волонтерка, яка переганяє авто для ЗСУ
0:00
/
0:00

Ужгородська філія Фонду Сергія Притули вдень може переганяти через словацький кордон по 2-3 машини — все на потреби ЗСУ. Як це працює — розповість волонтерка фонду Леся Макара, яка допомагала доставляти автівки на фронт ще з 2014-го. До широкомасштабного вторгнення Росії Леся Макара мала в Ужгороді офлайн-магазин брендованого одягу. Зараз він на паузі. Бо часу вистачає лише на волонтерство. 

Фото Наталії Павлик, https://varosh.com.ua/

У день, коли ми писали це інтерв’ю, волонтерка перегнала дві машини. Ми якраз встигли поговорити між виїздами. Спить Леся Макара по 3-4 години на добу. Але просить їй не співчувати. Тому що вона робить це добровільно і не одна, а з підтримкою багатьох неймовірних людей.


Чим далі — тим важче знаходити автівки

Міла Мороз: Почнімо з того, як так сталося, що ви почали волонтерити, — це ви знайшли фонд, чи він знайшов вас?

Леся Макара: Був запит у Facebook від Віталія Глаголи (він представник Ужгородської філії Фонду Сергія Притули), що вони шукають водіїв для перетину кордону. Так як хлопці в нас невиїзні, а потреба у водіях була, вони дали запит на сторіночці Facebook. Я відповіла, що залюбки допоможу.

Це не було страшно, тому що я це робила вже і в 2014, і в 2015 році. Просто тепер це робиться в більшій мірі, є більша потреба.

Наша робота — це дуже довгий ланцюжок. Це є велика команда, багато добрих людей, котрі донатять нам ці кошти, у Фонд Притули для «Пекельних тачок». Завдяки ним ми це можемо робити.

Це є окрема бригада хлопців і дівчат, які шукають ці авто. Хлопці їдуть, викупають ці авто, переганяють їх по Європі.

На нас пункт пропуску Вишнє Німецьке (українсько-словацький кордон), потім ми їх переганяємо через кордон. В Ужгороді їх фарбують, перевіряють, якщо треба — ремонтують. Відправляють на фонд у Київ або Дніпро. Там уже є друга команда, котра ці машини доставляє в гарячі точки, звідки приходить запит від військових.

Міла Мороз: Ви бачили фото своїх машин на фронті, які ви переганяли? Які у вас відчуття, коли ви це бачите?

Леся Макара: Ці відчуття і надихають на те, що це треба продовжувати, робити далі, не зважаючи на втому, чи обставини, які складаються на кордоні… Недоброзичливих людей і всього іншого. Тому що хлопцям там важче, чи нам. Мене це все тільки надихає до того, що я це можу зробити — значить я це буду робити.

На жаль, ми дістаємо фотографії також про те, як їх вже знищили. Тому ми це робимо далі.

Фото: Благодійний Фонд Сергія Притули

Міла Мороз: Зараз наплив у вас більший, чи такий самий?

Леся Макара: Він постійно на однаковому рівні. Але в нас вже починається інша проблема: вже в Європі ми не дуже можемо знайти того, що ми потребуємо. Працюємо не лише ми, дуже багато фондів… І, на жаль, ми Європу вже «почистили» від позашляховиків, пікапів і тих медичних допомог… Чим далі — тим важче їх знаходити.

Міла Мороз: Є ще у вас на Закарпатті ті, хто їх фарбують, ремонтують?

Леся Макара: Так, є в нас автосервіси. Також хлопці, які це роблять на волонтерських засадах. Вони не беруть за роботу кошти. Намагаються нам допомагати, як тільки можуть. Буває і таке, що ми їм телефонуємо, що «Ця машина має бути завтра». І хлопці сидять вночі, її фарбують, ремонтують, щоб ми могли наступного дня колоною їх відправити.

Одну машину відправляємо рідко. Це якщо дуже-дуже терміново — тоді їде одна машина. Більшість — це колона від мінімум трьох до 10-12 машин.

Буває досить важко душевно переносити, коли люди не розуміють того, що ми робимо. Коли не хочуть з розумінням до цього віднестися. Коли ти підходиш і просиш, щоб вони тебе пустили в чергу. Ти просиш: «Зрозумійте, це везеться для наших хлопців, це терміново, будь ласка, ввійдіть в наше положення». Ну люди не дуже мають бажання в це входити.

І є така хвилинна образа… Так, потім я через це переступаю і йду далі. Але трошки воно бере за душу і болить. Бо все-таки я сподівалася, що при сьогоднішніх обставинах люди вже будуть ставитись один до одного якось інакше. Але, на жаль, ще є той відсоток людей, котрий цього не розуміє. Що ми мусимо ці всі автомобілі завозити через термінал.

Ми мусимо стояти в загальній черзі з далекобійниками. Я їх також розумію прекрасно, що вони стоять по 2-3 доби у цих чергах, також змучені, але… Вони трошки грубуватий контингент. Але з ними також треба знайти спільну мову.

«Кожен із нас, тим паче сьогодні, мусить робити те, що може»

Міла Мороз: Вам, мабуть, важко протистояти у таких випадках. Чи відчуваєте ви інколи, що до вас ставляться з дискримінацією, що ви жінка, «що ви тут командуєте». Чи відчували ви таке, чи це оминуло вас?

Леся Макара: Ні, на жаль, не оминуло, воно є. Чоловіки все рахують, що це не жіноча справа, що жінкам треба сидіти дома при дітях і побуту. І не лізти в «чоловічу» справу. Я так ніколи не рахувала. Кожен з нас, тим паче сьогодні, мусить робити те, що може. І немає різниці, це дівчата, чи хлопці…

Міла Мороз: А були у вас випадки, коли ви стояли в черзі, і вас пропускали і навпаки казали «дякуємо вам за те, що ви робите»?

Леся Макара: Так, звісно, було і таке. І навіть було, як-то кажуть, не лише між легковими автомобілями. Було таке і з далекобійниками. Що хлопці навіть розтягували у дві сторони колону, щоб я між ними могла проїхати вперед. Тому що вони розуміли, що я роблю, дякували, що я роблю цю справу. Це було дуже приємно, дуже надихаюче на те, що «так, я роблю те, що треба робити».

У нас склався чудовий колектив. З нереальною підтримкою… Серед нас багато ВПО, котрі допомагають нам у цій справі. Ужгородських хлопців чоловік під сорок.

Тут люди будь-яких професій. Тут лікарі, журналісти, але люди викроюють час на те, щоб попри свої основні роботи допомагати нам.

Приклад — 2 дні тому ми переганяли автобуси з Німеччини. Перша колона автобусів — 8 штук, сьогодні поїхала друга бригада за десятьма автобусами. І ми отак, колоною, через всю Європу, доїхали до словацького кордону, разом перетинали цей кордон… Це зовсім різні люди — по віку, фаху, особистості, але ми дуже сплотилися. Незнайомі люди, які за пару днів сплотилися в команду і це зробили.

На початку було багато дівчат в команді, я до них приєдналася десь через місяць після початку повномасштабної війни. На даний час ніби я одна.

Про родину

Міла Мороз: Я чому хотіла робити цей матеріал… Тому що, по суті, це така нова роль, яка з’явилася в наших жінок. Зрозуміло, що жінки їздять за кермом, але саме роль жінки, яка переганяє автівку, вона з’явилася в таких масштабах передусім зараз, в тому сенсі, що більшість чоловіків не можуть перетинати кордон. І тут в мене до вас запитання (тому що ми в журналістських колах сперечалися на цю тематику)… Як ви вважаєте, коли журналісти роблять матеріали про жінок, які переганяють автівки і глорифікують їх, тобто підносять це як ніби великий подвиг жінки, чи не є це частиною підсилення стереотипу? Що нібито жінка за кермом, яка перевозить машину це щось неймовірне?

Леся Макара: Я вважаю, що так, це, так, як і ви говорите, перебільшення. Може це якось в Україні склалася така думка, але так, як я багато років їжджу і проживала в Європі — там це не на такому рівні. Там дуже багато жінок виконують роботи водійок тролейбусів, трамваїв, далекобійниць… В Україні це трошки якось для всіх дуже дивно.

Міла Мороз: Батько Лесі Макари займався ремонтом автомобілів — і ще з дитинства в неї з’явився інтерес до кермування. її ще тоді це затягнула. Першим транспортом, на який вона сіла, був мотоцикл. Я була здивована, коли дізналася, що це сталося ще в дитинстві.

Леся Макара: Так, здається, мені було менше, ніж 14 років. Батько мені дозволив сісти на мотоцикл, але я не змогла перемикати швидкості, тому що рука була заслаба. І батько поставив умову: «Якщо я зможу перемикати швидкості — він мені дозволить на ньому їздити». Ну і з’явився азарт: я докажу, що зможу це зробити. І за 4-5 днів мені це вдалося. Прийшлось батьку мене навчити їздити на мотоциклі. А потім вже сіла за кермо…

Міла Мороз: Зараз родина Лесі Макари вже звикла до її діяльності і її всіляко підтримує. Разом з чоловіком жінка виховує 14-літнього сина. Має ще 20-літню дочку з онуком. Її зять зараз на передовій. Інколи волонтерка не бачить дітей 2-3 дні.

Фото Наталії Павлик,  varosh.com.ua

Матеріал створено за підтримки проєкту «Сприяння соціальній згуртованості в Україні / Пункт 7», який реалізується Американською Асоціацією юристів Ініціатива з верховенства права (ABA ROLI). Відповідальність за зміст інформації несу я. Представлена інформація може не збігатися з поглядами ABA ROLI.


Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS