Андрій Куликов
На Революції гідності політиків толерували, але не робили символами надії — Максим Буткевич
6 год тому
Вперше і востаннє брат дзвонив з полону рік тому з Оленівки — активістка Софія Черепанова
Інтерв'ю
Чоловік і один з братів Софії Черепанової зараз на фронті. Другий брат загинув на Бахмутському напрямку, а третій — військовополонений, про якого нічого невідомо.
Ведучі1
Гостя — представниця Громадської організації «Рада дружин та матерів захисників України „Жінки зі сталі“» Софія Черепанова. Софія і її брати родом з Луганщини. Просто зі студії Софія пішла на Майдан, де був мітинг до річниці виходу захисників «Азовсталі» в полон, а звідти поїхала до Українки на Київщині, де сьогодні благодійний маратон та аукціон.
Софія Черепанова: Я маю чоловіка на фронті та трьох братів. Один з моїх братів, найменший, зараз боронить наш східний кордон на Луганщині. Середній мій брат є нині полоненим захисником «Азовсталі». Старший з моїх братів минулого року у серпні загинув на Бахмутському напрямку.
Про ГО «Жінки зі сталі»
Організація «Жінки зі сталі» була створена чотирма жінками — звичайними, простими — це дві дружини і дві матері. Які у цьому відчаї не знали, що їми робити, коли в прямому ефірі вони бачили, які цвіт нашої нації знищують там в оточенні в Маріуполі.Вони просто сіли на літак і поїхали до Ердогана просити про підтримку. 30 травня вони повернулися в Україну, придумали цю організацію. Нас всіх об’єднав спільний біль. Ми першочергово родичі тих, хто був у оточенні на «Азовсталі». Потім доєдналися інші родини з інших напрямків. Також ми почали захищати права зниклих безвісти та загиблих героїв України.
Зокрема, в нас велику частину займає підтримка сімей та дітей військовополонених та нині воюючих захисників. Тому що ми є найбільш уразливою ланкою суспільства. Тому що все-таки військових готували до можливого перебігу подій, в тому числі і полону, бойових дій. Нас, цивільних людей, тим паче дітей, життя, на жаль, до цього не готувало.
- Кожна в нашій організації має, на жаль, свою власну трагічну історію війни. І для нас важливо підтримувати військових, військовополонених і одна одну.
«Жінки зі сталі» мене врятували. Бо всі військові дії, коли був наступ на Київ, і я з малою чотирирічною дитиною пережила під Ірпінню… Ми живемо в Києві, але на околиці. В нас високий поверх і вікна виходять на ліс, якраз на ту сторону — до Бучі, Гостомеля. Ми бачили, як ворожі літаки бомбили мирне населення, аеродром «Гостомель», знищили нашу «Мрію»…
Я доєдналась до організації майже на початку її створення, це була середина червня. Особисто мене «Жінки зі сталі» врятували. Бо було дуже складно морально. Брат був в полоні, ми нічого не знали про його долю, чоловік на фронті… Ми побачились вперше на 39 день повномасштабного вторгнення. І це наклало дуже сильний відбиток на мене. Я знайшла себе в цій організації, бо я побачила, що я не одна, що є люди, які абсолютно повністю мене розуміють, підтримують, і я в колі своїх однодумиць.
Про брата у полоні
На жаль, відомостей про брата в мене вкрай мало. Єдине, що я знаю точно — вперше і востаннє я чула брата з полону телефонним дзвінком 22 травня 2022 року з Оленівки. Я так розумію, це був один-єдиний раз, коли там був «Червоний Хрест». Він казав, що «я вважаю цей телефонний дзвінок благословенням. 8 місяців було тиші, ми не знали, ані його стану здоров’я, ані місця утримання, ані взагалі його долі.
Тяжко було пережити цей підрив бараку в Оленівці. Хоча в мене брат не „Азовець“, він воїн ЗСУ, але на той момент ми не знали, хто був у тому бараці і загинув.
Читайте також: В Оленівці нас змусили дивитися на «коридор ганьби», яким проводили українських бійців — звільнена з полону військова медик
8 місяців була суцільна тиша, для нас, родичів військовополонених це найтяжче відчуття. Можливо комусь здасться дуже жорстоким те, що я скажу. Але я легше пережила втрату старшого брата, аніж те, що молодший в полоні, і я не знаю його долі. Бо якщо говорити про мого брата Давида, який загинув на Бахмутському напрямку, ми мали змогу з ним попрощатись, ми його упізнали, поховали, і я вже знаю, що він мені не подзвонить, не напише, не зайде через двері і ми не побачимось. Що стосується молодшого брата, то кожний раз, коли мені дзвонить телефон чи смска, я дуже сильно чекаю, що це від нього. Але цього дзвінка так і немає.
2 січня 2023 року зі мною зв’язалися представники військової частини, у якій проходив службу мій брат, і повідомили, що за інформацією звільнених з полону хлопців на новий рік їм повідомили його ймовірне місцеперебування. Але підтвердження ві Росії немає, від „Червоного Хреста“ немає, він просто числиться нашими державними структурами, як доброволець, який потрапив до агресора.
Щодо співпраці з українськими державними органами в мене взагалі немає питань. Усі, хто як може, так нам і допомагають. Особливо велику справу робить Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, офіс омбудсмена України, Офіс Президента України, національне інформаційне бюро розслідувань. Тобто всі державні структури, які на сьогодні є в Україні і дотичні до військовополонених, вони виконують свою роботу на всі 100% (це з мого особистого досвіду).
Донбас не чекав на «русскій мір»
Уся наша родина родом з Луганщини. Війна для нас почалась все-таки у 2014 році. А можливо навіть і раніше. Бо все-таки на сході російська пропаганда працювала дуже ефективно. Я пам’ятаю з дитинства, що у нас російське телебачення було. Вишиванку часто надягали, тому що свято, і так треба було. Хочу розвіяти стереотип про те, що весь Донбас чекав на «русскій мір», ми його не чекали. І всі мої близькі, котрі зараз перебувають на фронті, всі пішли добровільно захищати свою землю. І, не дивлячись на те, що російська пропаганда працювала від нашого раннього дитинства, ми зросли свідомими патріотами України.
Ми переїхали в Київ давно, ще до військових дій 2014 року. Я і моя сім’я завжди відчували своє коріння. Навіть з однокласниками — ми всі навчалися в одній школі, дивилися те ж саме російське телебачення, але чомусь так сталося, що ми розкололися на тих, хто підтримує «русскій мір» і його чекає, і тих, хто є патріотами. Для мене дуже неприємно, я в шоці від того, як мої однокласники, однолітки, люди, які народилися і вивчилися в Україні, виростили і народили дітей в Україні… Як вони можуть підтримувати те, що зараз відбувається? Є в нас два таких однокласники, які ще в 2014 році пішли воювати на бік «ЛНР».
Читайте також: Полонених у РФ змушують казати рідним, що Україна відмовляється їх визволяти — Координаційний штаб
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
