Анастасія Багаліка
Завжди будуть люди, які казатимуть, що щось «не на часі» — військовий про права ЛГБТ
Про ЛГБТ на фронті, чи присутня там гомофобія, та як вона проявляється. Говоримо з Олександром Жуханом.
Ведучі1
Фото: Правозахисний ЛГБТ Центр
Анастасія Багаліка: Я раніше думала, що у війську, коли ЛГБТ люди відкрито заявляють про себе, їх або сприймають, або не сприймають. Але з ваших дописів дізналася, що є і приховані форми гомофобії. Розкажіть про це.
Олександр Жухан: Я дуже далекий від того, щоб ідеалізувати армію і військову службу. Армія — це зріз суспільства під збільшувальним склом. Усе, що є в нашому суспільстві, є і в армії, і помножується на те, що це закрита система. Багато напруження виникає через те, що ви постійно поруч із одними й тими самими людьми. Ви ж не ходитте з побратимами до психологів проговорювати ситуації. Воно все накопичується і накопичується і або вирішується врешті або ні. Ситуація з прихованою агресією ніяк не вирішується. Я не хочу її вирішувати, бо є ризик того, що прихована агресія стане відкритою, а я не готовий до цього. Ті люди, про яких я писав у постах, теж не рвуться щось вирішувати.
Слухайте також: Ми так само воюємо, отримуємо поранення і гинемо. Чому ми не маємо рівних прав? — військова про ЛГБТ
Давайте без рожевих окулярів. Може бути гірше. Я вважаю, що нам ще пощастило, тому що є й інші випадки. Якщо ви зайдете в групу «ЛГБТ військові і їх союзники», то побачите, що люди там пишуть про різний досвід. Комусь пощастило бути в дуже класних стосунках із побратимами. Комусь пощастило менше. От такі справи.
Анастасія Багаліка: Як думаєте, чому люди, які знають з людського боку в стресових і кризових ситуаціях в армії, все одно можуть вдаватися до прихованої агресії?
Олександр Жухан: Якраз люди, які вдаються до агресії — з ними ми знайомі найменше. Тобто ми були в одному підрозділі, але не їздили разом на бойові позиції, і вони якраз таки не знають, що ми можемо, а що не можемо. Тобто мінімально у нас було якихось взаємодій, із яких можна зрозуміти, що ми за люди, хто чим дихає тощо. Якраз те, що вони не виїжджали на позиції, для мене багато, про що говорить. Я теж не хочу налагоджувати стосунки з людьми, яких я зневажаю. Це буде впусту витрачений час і сили. Ми дуже на різних ціннісних полюсах перебуваємо з цими людьми. Є й інші люди у взводі і в частині, які дуже сильно підтримують. Якби не вони, я б уже мабуть зламався і пішов переводитися в іншу частину.
Гомофобія, як і в будь-якій іншій спільноті, присутня. Але присутня вона від маргіналів і людей, від яких ви і так цього очікуєте. Тобто якщо людина алкоголік, расист і сексист, то швидше за все вона ще й гомофоб. Це як джентельменський набір. Зараз ми дуже сильно ідеалізуємо військових, тобто ми як суспільство, тому що це необхідно на цьому етапі, на якому ми зараз перебуваємо. Але в армії і в ТРО є дуже різні люди. Кожен ішов сюди зі своїх причин і зі своєю мотивацією. У когось могли помінятися погляди. Хтось зрозумів, що геї будуть воювати з ними поруч, і з цим доведеться якось миритися і подумав: «та ну, я не тому дітей вчив, щоб потім розказувати їм, що геї теж люди». Якось так.
Читайте також: Хай депутати, які проти легалізації одностатевого партнерства, скажуть це в очі військовим ЛГБТ — Совсун
Анастасія Багаліка: Ми багато в чому покладаємо сподівання на те, що ця війна допоможе змінити ставлення у суспільсві в тому числі й до тих, хто до війни були доволі дискримінованими групами. Як вважаєте, це теж ідеалізм і «рожеві окуляри», коли ми думаємо, що після війни побудуємо суспільство справедливості?
Олександр Жухан: Знаєте, я навпаки боюся розчарування у цьому. Ми кожного разу покладаємо багато сподівань і чекаємо на диво. Спочатку Помаранчева революція, потім Революція Гідності, так само тепер і війна. Але це ж не жива істота, яка прийде і всім все з чарівною паличкою повирішує. Ми говоримо про подію і про те, що люди роблять з тим досвідом, який внаслідок неї отримали.
Наприклад, у мене було дуже багато суперечок щодо української мови. Багатьох моїх колег і друзів, які «топили» за те «какая разница, на каком языке, лишь бы на русском», війна примусила включити українську мову у перелік цінностей. Але люди, до яких не дійшло і не дійде. Не хочу їх виправдовувати, але вони дуже аморфні і живуть в якійсь своїй травмі. Так не можна, треба ставитися до життя з більшим інтересом і мати свою думку і інколи приймати чийсь бік, особливо якщо ти бачиш, що є чіткий агресор і чітка жертва. Якщо бути нейтральними, то це не варіант, бо ти все одно підтримуєш своїм нейтралітетом агресивні дії.
- Я думаю, що війна не поміняє все одномоментно. Все одно буде дуже болючий процес з’ясування того, хто ми, процес самоідентифікації. По-перше після війни буде дуже скрутно і будуть люди, які казатимуть, що щось не на часі. Наприклад, українська мова чи права людини, права ЛГБТ спільноти. Будуть ті, хто казатимуть «куди ви прете зі своїми ЛГБТ коли ми відбудовуємо країну”. Але з іншого боку, досить юзати ЛГБТ-спільноту. Ми б’ємося, як і гетеросексуальні люди, ми вмираємо як вони, тому ми хочемо рівних прав. Тобто казати нам «іди виконуй свій обов’язок» — це ок, але права, як іншим людям, ми тобі не надамо. Тобто це все не буде одномоментно, це буде довгий процес. Але безперечно, що 2022 рік, як до того — 2004-й і 2014-й, поміняє багато чого у свідомості українців.
Анастасія Багаліка: Хотіла повернутися до питання армії. Ви обговорюєте в підрозділі, з побратимами, світоглядні речі, в тому числі ваші права, як представника ЛГБТ-спільноти?
Олександр Жухан: У мене тут є питання до слова «побратими». Ми в мінометній батареї, це вісім людей. У розрахунку — це люди, які працюють з одним мінометом — четверо людей. Тобто я можу поговорити про це зі своїм партнером і ще двома людьми, бо ми у тісному контакті. Тобто з моїми побратимами, з цими двома людьми, я можу поговорити.
Коли ти спілкуєшся з кимось близько, то так, ці теми заходять. Це не так, щоби ми це прямо сильно обговорювали. Наш командир міномету і так нас дуже сильно підтримує. Тобто тут нема дискусії, ми всі хором будемо говорити одне і те саме. З іншими людьми ми особливо і не перетинаємося. А коли перетинаємося, то це робочі моменти, ми не сидимо і не говоримо душевно. Тим більше, що у нас різні цінності, наприклад, щодо алкоголю. Тобто немає практично такого, щоб сісти і поговорити.
Читайте також: «У цей час кожен день може бути останнім»: 4 історії людей, яким необхідна можливість ухвалення цивільних партнерств
Хоча з нашим четвертим з розрахунку ми якраз саме сіли і поговорили, це була окрема бесіда. Він сказав, що ніколи з таким не стикався, тобто — з геями в армії, але це нормально. Тобто це ок, він говорить з нами, ми — з ним. Ми не стали найкращими друзями, але і не ворогуємо, ніяких прихованих шпильок. Складнощі виникають, коли люди, які менше знають нас із партнером і менше взаємодіють із нами, взаємодіють тоді зі своїми фантазіями про те, що роблять «ці страшні геї», і особливо, коли вони трохи хильнуть, все це випливає на поверхню.
Люди, які спілкуються з нами особисто, ставляться до нас нормально. Люди, які не в контакті з нами, як із живими людьми, натомість в контакті з якимись своїми фантазіями і домислами про нас. Дуже показово, коли мій пост в фейсбуці прокоментував капелан з роти, де ми раніше були. Це релігійна людина, у нього свої погляди на життя. І він каже: «я вас дуже сильно, хлопці, підтримую, але ЛГБТ не підтримую». Тобто це якась шизофренія. Яких ЛГБТ ти не підтримуєш? Ти говориш про живих людей. Просто нас ти знаєш, а про інших ЛГБТ ти щось собі фантазуєш. Я не зовсім розумію, як це в голові у людей влаштоване.
Матеріал підготовлено за підтримки ГО «Жінки в медіа» та Rainbow Beyond Borders Fund (Польша).
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
