Проголосити державу в державі це не політичні вимоги, це війна — донеччанка

Василь Шандро: Вітаю Вас, в ефірі проект «Ми різні. Ми разом». У студії працює журналіст Василь Шандро. Гостею студії сьогодні є майстриня вишивальниця пані Тетяна Зез. Вітаю вас, пані Тетяно! Отже вже рік минуло, як ви переїхали із Донецька. Якщо можна, коротко пригадайте власне час і умови, через які довелося покинути своє місто.

Тетяна Зез: Так, ми переїхали рік тому. Це 13-те червня було. І переїхали, тому що, скажімо так, частина Донецька проголосила незалежність, чи ще щось там. Просто мені було вже зрозуміло, що буде війна. Колись я пояснювала своїм колегам-вишивальницям, я їм казала, що ви можете проти президента виступати, ще якійсь політичні вимоги пред’являти, але ви не можете пред’являти вимогу відокремитися від держави, бо це війна, правильно розумію, ну не можна. Захотіли и перенесли кордон держави – такого не буває. Оскільки, ви ж розумієте, ми ж там жили достатньо багато часу, я просто знаю…

Василь Шандро: Скільки років ви прожили в Донецьку?

Тетяна Зез: Я там народилася. Років дванадцять, в мене чоловік військовий, ми їздили по всіх світах. А тоді повернулися. На той час, коли Україна відокремилася, ми були в Оренбурзькій області, там Тоцькі табори.

Василь Шандро: Там, де був Шевченко.

Тетяна Зез: Так. Я ввімкнула телевізор, а мені кажуть: «Україна проголосила незалежність!» Приходить чоловік, каже: «Я вже рапорт написав». Оце ми перевелися на Україну звідти…

Василь Шандро: Одразу після проголошення в 1991 році?

Тетяна Зез: Так. Але я тоді вже побачила. Там проблеми були вже тоді.

Василь Шандро: Якого характеру це були проблеми? Бо ми тут наче не помічали цих проблем двадцять років?

Тетяна Зез: Розумієте, коли люди в принципі заробляють гроші, їм є на що жити, і вони спокійно живуть, не дуже помітні проблеми. Але там достатньо велика частина вважала, що вони не Україна. От і все.

Василь Шандро: А чому? З чим це пов’язано?

Тетяна Зез: Ну я думаю тому, що там дуже багато переселенців. Розумієте, багатонаціональна взагалі спільнота сама. Дуже багато росіян, греки, німці, поляки… І ще – це Радянський союз залишився. Ось це – головне. Та частка людей, відсотків тридцять, може, сорок, ті, які змогли в нових умовах пристосуватися заробляти, тобто вже не сподівалися ні на яку там державу, ось ці люди…

Василь Шандро: А що слід розуміти під Радянським Союзом і радянськими людьми, на вашу думку? У нас дуже багато визначень цього…

Тетяна Зез: На мою думку, я можу помилитися в формулюваннях, от те, що зараз кажуть, патерналізм. Тобто сподіваються, що держава тобі все дасть. На блюдечке принесе. І скаже: «От, нате вам, візьміть». Тобто людина сама не збирається відповідати за свій добробут…

Василь Шандро: За своє життя!

Тетяна Зез: За своє життя. Таких людей багато було, тому що промисловий район. Область промислова: заводи, фабрики. І при Радянському Союзі вважали, що якщо працює на заводі, то це забезпечена тобі зарплатня, достатній рівень життя. А коли Україна відокремилась, це було втрачене. Саме промисловість перша постраждала.

Василь Шандро: От ця «радянскість», вона стосувалась переважно міст, промислових районів чи і сіл? Бо ми маємо дуже різну статистику, коли йдеться про населення сільське і про міське населення Донецької і Луганської областей. І Луганської ще більше, тому що там частина Слобідська Україна по суті, і там є села на 90відсотків українськомовні взагалі.

Тетяна Зез: Я не можу сказати про села, тому що я міська жителька. А по місту дійсно багато людей… От єдине, що Путін не розрахував, чи, може, не Путін, а наші керівники області, чи багатії області не розрахували, що за двадцять років незалежності у нас виросло нове покоління молодих людей, які вже їздили по Європі, бачили щось. І вони от саме вони сказали, що «ні, ми в Україні». Навіть яка б там національність не була. Ми в Україні. Я знаю, що мої діти університет закінчували, син – архітектор, будівний закінчував… Там більшість молоді казала: «Ми тільки за Україну». І дуже багато саме студентів…

Василь Шандро: Він закінчував в Донецьку чи в Києві?

Тетяна Зез: Ні, Макіївський. Це майже Донецьк, поруч там.

Василь Шандро: А хто ж тоді почав ось цю всю ситуацію рік тому?

Тетяна Зез: Я думаю, що скоріш за все це, окраїни Донецька, посёлки городского типа, там дуже низький рівень життя був, низький рівень освіти, вони жили при Радянському Союзі краще. Я просто знаю, мама із сусідками-пенсіонерками кричали: «Росія!»

Василь Шандро: Ви підтримуєте з кимось стосунки? Ну принаймні переписуєтесь?

Тетяна Зез: В мене лишилась там сваха. Вона за Україну, але вона з своїх причин не може приїхати. І в мене там подружка, яка дуже хотіла б поїхати сюди. В неї тут і родичі є. Але чоловік якось там залишається. Батьки не хочуть, і він їх не кидає.

Василь Шандро: А як Ви вважаєте, чи багато там людей проукраїнських?

Тетяна Зез: Мені здається, що всі проукраїнські виїхали. А ті, що залишилися, вони не проти України. Ну якась частина. Із того, що залишилось, відсотків п’ять, які…

Василь Шандро: Тобто це не активна частина…

Тетяна Зез: Це не активна частина. Які хотіли б Україні жити. Як тоді я казала, відсотків тридцять – це були українці, які були налаштовані, займалися й культурою, і за мову голосували, вони поїхали одразу. Хтось воює в добровольчих батальйонах, хтось, як ми зараз, займаються культурою тут. І там ми займалися, в Донецьку, культурою.

Василь Шандро: Майстриня-вишивальниця Тетяна Зез у проекті «Ми різні. Ми разом». От власне хотів розпитати Вас трошки по ваше хобі, яке, очевидно, переросло вже в більше, ніж хобі. Ви ж викладади недовгий час в музичній школі? Так? То ви музикант за освітою?

Тетяна Зез: Так, я викладала клас фортепіано, я концертмейстер.

Василь Шандро: А от вишивка в Донецьку? Багато про це говориться, бо в Києві вже можна вільно ходити собі в вишитій сорочці. Ну й, в принципі, уже років п’ять-десять. Спробуй таке зробити в Луганську, чи Донецьку там два-три роки тому, невідомо. От Ви ходили в вишитих сорочках?

Тетяна Зез: Два-три роки тому можна було ходити. А вже коли барикади поставили біля ОДА – то вже було не дуже. Бо вже, знаєте, накал такий був. Страсти кипели.

Василь Шандро: Тобто цей момент, коли символіка…

Тетяна Зез: Да. Мій чоловік був на мітингу, там, де вбили хлопця із «Свободи». Там все вже просто кипіло. Це після того ми вже поїхали, бо мій же чоловік військовий і все рвався в Національну гвардію. Кажу, тільки, коли до Києва приїдеш, тільки тоді. Тому що там просто можна було до дому не дійти.

Василь Шандро: Великий клуб у вас вишивальниць був у Донецьку?

Тетяна Зез: В основному це були бабусі такі, знаєте, вже за сімдесят, за шістдесят. Чому я туди попала? Чесно скажу, я шила все життя, тому що треба було дітей одягати. Я більше шию. А коли Янукович до влади прийшов, мене таке зло розібрало, я кажу чоловіку: «Давай я тобі вишиванку зроблю!» А йому як раз п’ятдесят років в цей рік виповнялось. Тобто вишивати хрестиком я вміла. Це мене ще бабуся вчила. А коли стикнулося, що треба, я зрозуміла, що це не так-то і просто – взяти вишити вишиванку. І отак я попала в цей клуб. Хто у нас вишивав, просто вишивав. А в цьому клубі «Світлиця», це був при обласній бібліотеці імені Крупської, там був клуб жіночок. І вони там вишивали, саме українські вишиванки робили. 

Василь Шандро: Власне українські так? 

Тетяна Зез: Так. Саме українські. Оце були жіночки, які були патріотки. У нас керівник клубу була Рижкова Валентина Максимівна. Вона взагалі «рухівка» була…

Василь Шандро: Доречи, яким було воно, оце українське життя у Донецьку? У нас дуже багато стереотипів є щодо цього, що можна, що не можна. Все забороняли, чи нічого не забороняли?

Тетяна Зез: Поки все було спокійно, то все було можна. Я ж коли дітей навчала, в нас навіть була така зверху вказівка, що обов’язково… Скажімо, дитина має зіграти два академконцерти на рік, крім екзамену, і обов’язково, щоб раз на рік дитина грала якусь п’єсу чи твір українського композитора. Це було обов’язково двадцять років. Не можу сказати, що всі грали, але вказівка така була. Українську мову також…

Мій батько, наприклад перейшов на українську мову принципово після першого Майдану. А оскільки він почав розмовляти, то ми автоматично, ми ж українці, переходимо на ту мову, на якій до тебе звертаються. Я вам можу сказати, що колись у тролейбусі, телефон у батька дзвонить, я беру трубку й переходжу на українську мову. Сидить якась жіночка, так піджала губи й каже: «Еще прилично одета!» Ну от таке було. Оце такий мирний час тоді був. А уже коли почали ці страсті кипіти, там уже, да, там таке… Краще було на російській, а на українській не розмовляти.

Василь Шандро: Як, на вашу думку, знайти порозуміння далі, після повернення територій, з людьми, про яких ви казали, що чекають, мабуть, певних подачок від держави, і людей з відсутністю певної відповідальності?

Тетяна Зез: В мене була, не можу сказати, учениця, але жінка, яку я навчала народних швів, не просто хрестик, а народних швів, вона сама народилася в Києві, навчалася в Києві, так вона казала, що «мені все одно, яка влада, аби я працювала». Я думаю, що якщо людей, які залишилися, буде задовольняти зарплатня, їм буде все одно, яка буде влада. Вони при ній будуть жити, все, це отака пасивна частина населення…

Василь Шандро: То з тим треба змиритися просто?

Тетяна Зез: Я не знаю. Це дуже важке питання, в мене нема відповіді на нього. Я знаю, що я ніколи вже не повернуся в Донецьк, це остаточно. Тому що я займалася українською культурою, діти казали мені вже давно: «Мама, їдь, бо то, чим ти займаєшся…» Я просто намагаюся впроваджувати ось що: вишивка – це ужиткове мистецтво, скажімо так, не носять вишиванки – окей, добре, давайте носити сучасну якусь моду, але з українською вишивкою. Тому ми й проектом займаємось, етнографічною вишивкою. Це саме громадянська і національна позиція. Я в Донецьку навіть вмовила, в мене було три людини, які захотіли таке носити.

Василь Шандро: Було б краще, якби було не три, а тридцять або триста.

Тетяна Зез: Було б краще.

Василь Шандро: Дякую Вам за участь в нашій програмі. Це був проект «Ми різні. Ми разом», гостею студії була майстриня-вишивальниця пані Тетяна Зез.

Виготовлення цієї програми стало можливим завдяки підтримці американського народу, що була надана через Агентство США з міжнародного розвитку USAID та Інтерньюз. Зміст матеріалів є виключно відповідальністю автора та не обов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та Інтерньюз.