«У Краматорську бояться повернення бойовиків», — письменник Валентин Тарасов
У рамках проекту “Ми різні. Ми разом” – розмова про місто Краматорськ і його жителів очима письменника, телережисера, краматорчанина Валентина Тарасова. Валентин Тарасов розповідає про те, як змінилося місто після окупації бойовиками “ДНР”, звільнення і взагалі за той рік, що тривають бойові дії на сході. Із зовнішніх змін, які помітні одразу, найважливіші – це знесення…
Ведучий: В ефірі «Громадського радіо» проект «Ми різні – ми разом» при мікрофоні журналіст Василь Шандро, гостем студії сьогодні є журналіст, письменник, драматург, телережисер – пан Валентин Тарасов. Вітаю вас, пане Валентине.
Валентин Тарасов: Доброго дня.
В.: У проекті «Ми різні – ми разом» ми зазвичай говоримо про те, що нашу країну об’єднує незважаючи на те, що часто ми говоримо, що ми дуже різні. Ви народилися у Краматорську і очевидно говоритимемо саме про це місто, яке зазнало дуже багато різних перипетій, було там дуже багато різних подій протягом останнього року. Яка ситуація зараз у Краматорську?
В.Т.: Я буквально місяць тому був дома, їздив до мами і спілкувався, звичайно, і з родичами, і з сусідами. Якщо не знати, що там штаб АТО, і взагалі, що місто пережило, то в принципі можна подумати, що нічого не сталося, як воно жило, так і живе. Єдине, що я пройшовся по головній площі – не стало Леніна…
В.: Не стало Леніна – і це добре?
В.Т.: Так, я вважаю, що це добре. Судячи с того, наскільки ці істукани притягували до себе енергію і людей, які налаштовані були антиукраїнські, то на сьогоднішній день центр і площа виглядали таким чином: голуби, серед них багато мам, татусів і бабусь з дітьми, які годували цих голубів, трошки далі купа, 50-60, підлітків на велосипедах і на роликах, на газоні тут же сиділи буддисти, які медитували, – і от така затишна картина… (В.: Мирного життя.) «Штаб АТО», розумієте. Звичайно я бачив там наших хлопців зі зброєю, але їх дуже рідко там можна зустріти, там нема такого, що військові дуже впадають в око.
В.: Місто дуже змінилося за останні два роки?
В.Т.: Зовні воно не змінилося. Але всі, с ким я спілкувався – мої однокласники, нотаріуси, сусіди – всі мене питали як людину, яка приїхала з Києва, що буде далі, чи буде наступ. І оцей острах повернення – він є. І звичайно, люди хвилюються, тому що вони дещо пережили і побачили, когось це навчило, когось не навчило. І є певні категорії, яких поки не торохне в голову прикладом персонально, нічого не буде. До речі, такий приклад. Російський журналіст брав інтерв’ю у однієї жінки, яка на той час повернулась з Іспанії в «Росію», яка тут повинна була би бути, вона була налаштована на це. І поки її з племінником не зупинив «бабай», якого вона впізнала, і крикнула: «Ой, я Вас впізнала!» А він побачив якусь символіку чорно-червону на машині, хоча це був просто тюнинг якійсь, і він почав з нею дуже грубо розмовляти, і вона йому зауваження зробила, за що і отримала прикладом в спину. Потім їх потягли в приміщення СБУ, яке було захоплене, там з під неї стілець вибивали… Оце її навчило, тепер вона боїться, що вони повернуться. Але є, звичайно, люди, які так і залишилися «рашистами». Це просто, як було в тридцяті-сорокові роки «коричнева чума», то зараз «аквафрешева чума», яка намагається насадити всьому світу, всій Європі «рашистський» мир.
В.: Тут я вас можу запитати як людину, яка пов’язана з телебаченням, з журналістикою, наскільки засоби масової інформації спричинили ту ситуацію, яку ми зараз маємо на сході.
В.Т.: Я і до цього періоду розумів, що той інформаційний потік, в якому ми перебуваємо завдяки Росії, дуже небезпечний, тому що ми починали розвиватися по-різному: вони залишилися у «совку», вони, по суті, не відходили від нього. І зараз він ще, на мою думку, набуває смаку фашизму. А ми, Україна, почали рухатися в іншому напрямку.
В.: В зв’язку з чим? Хіба у нас не рівні можливості? Ми часто говоримо, що туди не їздили письменники, чи туди не їздили співаки з концертами, але не можна говорити, що у Вінницю багато їздили письменники і співаки з концертами.
В.Т.: Ну, тут історично склалося так. Розумієте, коли в тридцяті роки чверть населення вимерла, в тридцять другому – тридцять третьому, то заселення було дуже потужне. Потім заводи, які будувалися, і приїздило дуже багато людей… (В.: З різних куточків.) Так. Навіть ті, які збиралися з України, вони відривалися від свого коріння, і там формувалася певна маса народу, яку тримали в певних умовах. Наприклад, в радянські часи там було всього 5 театрів на 5 мільйонів населення області, бібліотек було менше, ніж треба. І це було нормою – праця, праця, праця. Звичайно, там сформувався свій прошарок інтелігенції, але ментально частина її була весь час з Росією, з Радянським Союзом, і зараз, по суті, ми пожинаємо плоди «совка». От у нас зараз іде війна «совка», ну і Росія підключилась. Але, якщо брати саме населення Луганської і Донецької області, «совок» у нас є по всіх областях. От мені закинула в Сумах жіночка: «От Донбас, такі-сякі і все інше». Я кажу: «Та прийди Путін з військами в Сумську область, ми б мали таку ж саму картину». Бо я ж наблюдав, коли було захоплення Краматорська, скільки там людей виходило на проросійські мітинги, виходило 200-300 людей. А вже навіть коли захопили місто, і там були бойовики, на проукраїнські вийшло 1000. Але там дуже багато інертної маси, яка каже: «Якби тільки не стріляли, нам все одно, де». Я питаю: «А що при Гітлері теж нормально було б жити?!» Ну це ж маячня, це ж кріпацтво якесь, це рабство. Філософія «хазяїн годує –і нормально», тоді він гарний, а все інше не цікавить, ти вільний в чомусь чи ні. Така філософія, вона і привела до того, що сталось.
В.: Письменник, драматург і телережисер Валентин Тарасов є гостем нашої студії. Нагадую, це проект «Ми різні – ми разом». В другій частині програми ми намагаємось поговорити про те, що нас об’єднує. Ви в одному інтерв’ю колись казали, що зі школи любили українську літературу, і що в радянські часи найбільш цікаві книжки у бібліотеці можна було прочитати саме українською мовою, оскільки місто Краматорськ було русифікованим. Парадоксальна ситуація, Ви жили і виростали в російськомовному середовищі, звідки з’явився, по-перше, цей потяг, чи Ви якісь кпини відчували на собі, презирливі погляди через це? Чи можемо ми говорити про якусь інакшість, чи «українство» сприймалось якоюсь інакшістю с принизливим, можливо, певним контекстом?
В.Т.: Ви знаєте, до якогось віку ми не розрізняли хто ти: росіянин, українець, єврей, і взагалі для мене ця тема не існувала, ми про це і не думали. І російська, українська – сприймалося і те і те. Звичайно, в Радянському Союзі була така тенденція, що до українського ставились більш презирливо. Це вважалося мовою селянства більш. Ну от Краматорськ – 70 процентів українців етнічних, це офіційні дані. Під час, коли я вчився, там з тридцяти з чимось шкіл було дві всього українські. Не було презирливого відношення, бо ми всі, звичайно, більше російською спілкувались, але ми всі вивчали українську мову, літературу. Кажуть – «національне», я вважаю,що людина відчуває себе українцем чи росіянином, чи євреєм по своєму світосприйняттю. Для мене українська пісня звучить по-інакшому, я її емоційно сприймаю по-інакшому, ніж російську. І це було з самого дитинства, я пам’ятаю, показувало вистави українське телебачення, і я навіть в дитячому віці ці вистави сприймав набагато більш емоційно, ніж російські вистави. Це було для мене незрозуміло тоді, це я зараз аналізую і розумію, що по своєму вихованню, по своєму відчуттю, я українець.
В.: Пане Валентине, і на завершення, мабуть, запитання. Пошук спільного – попри мову, попри різне читання історії, віру в різних героїв і так далі, все ж таки у нас є загальна об’єднавча ідея?
В.Т.: З ким?
В.: З тими людьми, які, може, припустилися помилки, як ми можемо вважати.
В.Т.: Ви знаєте, є певна категорія людей, яким що не зроби буде погано. І вона на сході присутня, і в Краматорську присутня, ім що б не сталося – все погано, все проти них. І оце той «совок». Є люди, які можуть і хочуть, а є ті, яким аби годували. Таких людей треба просто тримати в певних законних межах, забезпечувати нормальне існування для всіх, давати економічний розвиток, тоді вони будуть просто жити і не будуть заважати розвитку.
В.: Але набагато хто вже очевидно зрозумів, Ви наводили навіть приклади, що є і спільні речі, зрозуміло, що це після певних перипетій і не дуже добрих подій.
В.Т.: Так, вони посиділи без зарплати, без пенсії, вони зрозуміли, що «а хто ж буде годувати», хоча до цього їм ставили питання: «А як ви будете жити, хто вас буде годувати, звідки ви гроші будете брати?» Відповідь була така: «Заводи будуть працювати, і в нас все буде нормально». Ну це ж тільки божевільний не розуміє, що зв’язки і все інше, воно існує в якихось законах економічних. Тому я вважаю, що взагалі-то треба, щоб державна політика в тих регіонах працювала на покоління, на школярів. У нас в Краматорську є випадки, коли певні проросійські, «профашистські» у вчителів прояви є навіть зараз. Це не може бути!
Ведучий: Сподіваюсь, що того, що нас об’єднує буде набагато більше, ніж того, що нас роз’єднує, принаймні, в найближчому майбутньому. Я дякую вам за участь в нашій програмі. Це був проект «Ми різні – ми разом», гостем студії був пан Валентин Тарасов, письменник, драматург, телережисер. Дякую Вам, на все добре.
Валентин Тарасов: Дякую!
