Фото: Громадське радіо/ Світлана Шкурай
«Небо завжди було з ластівочками, веселе, а то якісь літаки, чорні, з димом», — Віра Баринова-Кулеба згадує вересень 1941 року, коли до її рідного села на Полтавщині увійшли німці.
Тепер їй 79 років. Вона — художниця і викладачка Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури. Нагороджена званням Народного художника України. Її роботи можна побачити в музеях та на виставках в Україні, а також за кордоном.
Зараз Віра Іванівна працює над новою картиною — зображує матір. У своїй роботі, як і багато інших митців, художниця спирається на спогади дитинства. Проводи батька на війну, його повернення, сцени з сільського життя та багато тварин — усе це на її картинах.
«Я малюю те, що у мене в душі, те, що я пережила, те, що для мене найдорожче. Це батько, мати, земля, діти, це любов», — говорить художниця.
У майстерні, куди нас запросила Віра Іванівна, окрім її робіт, досі зберігаються речі, які оточували її в дитинстві — мамина прядка та дитяча колиска. Є тут і каски, і ланцюг, яким під час війни прив’язували полонених. Їх тримали у місцевій церкві, зазначає пані Віра.
«Якраз на Воздвиження у вересні місяці в село в’їхали німці. Вони були на мотоциклах, грали на тих гармоніках, белькотіли не нашою мовою. У чорному всі, сміялися. Дим ішов від тих мотоциклів. Ми полякалися дуже. Німецькі літаки і наші били, стріляли все і прострелили корову. Куля пролетіла, мабуть, між ребрами на спині. Я глянула, а переді мною очі корови, і корова плаче. Це для мене було таке страшне. Кричу: «Бабо, корова плаче». Баба вилізла спокійно, взяла клоччя, вмочила в дьоготь і заткнула цю дірочку», — каже Віра Іванівна.
Проводи батька на фронт врізалися в пам’ять маленької дівчинки, а згодом втілилися у картині «Чекаю батька».
«На гвинтівки жінки причіпляли хусточку, або своє ім’я, або просто зав’язували на пам’ять. І батько мене ніс, а тоді на краю села посадив, і каже: «Я повернуся». І у мене картина: я сиджу із яблучками, чекаю», — згадує Віра Баринова-Кулеба.
Вона розповідає про картини, гортає альбоми з репродукціями її робіт та показує фотографію, зроблену у 1943 році.
На війну, окрім батька, забрали й дядьків Віри Баринової-Кулеби, хтось загинув, хтось повернувся з інвалідністю.
«Дядько мій Яків служив в кавалерії, його відпустили, він прийшов. У 41-му році буквально у той же місяць його забрали. Це були страшна трагедія. Синок тільки в колисці, ще немовля, Петрусь, а Сашунька такого віку, як я, 2,5 роки. Дядько Яків увійшов, упав над тією колискою. Він так плакав, що і дід, і баба думали: «Щось буде». Тільки пішов, через декілька днів прийшли звістка, що він зник безвісти. І баба все життя чекала. Може, він живий. Може, він без рук, без ніг. Може, він десь у полоні. Ті люди, які повернулися, мало розповідали. То зараз багато розповідають про війну. Батько тільки одне нам, дітям, сказав. Німці, тікаючи, що хочеш знищували, їм же треба було через Дніпро, то, каже, ми підбігли до колодязя води напитися. Батько підбіг, як глянув — а там діти плавають потоплені, і батько зомлів», — пригадує Віра Іванівна.
За радянських часів, згадує художниця, її картини не були дуже відомими, бо не відповідали лінії партії: «Треба було малювати перемогу солдата, а я малюю дядька без руки, треба малювати то, а я малюю війну, у ямі сидять».
На картинах Віри Іванівни не тільки Друга світова війна, малює вона й те, що відбувається зараз на Донбасі. Нам показує роботу, на якій зображена матір, котра схилилася над сином, а з двох боків на картині напис: «Мамо, матусенько, простіть за чорну хустину, простіть за горе і сльози. Мамо, матусенько, простіть, бо я любив Україну. Ваш синок».
«Ми малими були — війна. І зараз, коли ми, діти війни, вже відходимо, то для нас це страшне, що і зараз ми живемо при такій війні в Україні. У мене до сих пір перед очима, як ми з мамою вибирали картоплю, і раптом мама картоплю витягла, а вона пирієм проросла наскрізь. А мама й каже: «Оце ж так, мабуть, і пробивають людей. І у мене до сих пір ця картоплина в очах», — говорить Віра Баринова-Кулеба.
Художниця досі пригадує один випадок, який стався з нею під час війни: «Мама доїла корову в хліві. А я стояла з кухликом, чекала, щоб мама налила мені парного молочка. Коли увійшов німець. Мама перелякалася і впала під коровою, а він: «Но-но-но, матка». Я ж стояла у біленькій сорочечці. Він підходить. Тоді сів на порозі, узяв мене на руки, а маму заспокоює: «Не бійся, не бійся». Розкрив свою котомку, достав мені грудочки цукру, шоколадку, ножиці, пообрізав мені нігті. Чого він обрізав нігтики, я не знаю. Потримав на колінах, а тоді почав плакати, що в нього така сама доня, як я».
Одні події Віра Іванівна запам’ятала краще, інші відтворює зі слів батьків, але спогад про завершення війни для неї один із найбільш яскравих і найцінніших.
«Кінчилася війна тоді, коли прийшов батько. Не було ніяких повідомлень, не було ніяких газет, не було ніякого радіо. Ніхто нічого. Тільки прийшов батько. Він постукав, ми до дверей, до віконця. Це я ваш тато. Він був весь сірий, як ото пилюга, як ото земля. Сіра шинель, сіре обличчя, сіра пілотка, сірий рюкзак. Абсолютно сірий, як ото з землі встав. Сів, зразу схопив нас усіх трьох, а менший почав плакати, він злякався, хто він такий, батько. Батько розв’язав котомку, дав мені дві стрічки шовкові — зелену і червону, дав цукру, дав олівці. Я вперше побачила олівці у 45-му році. Я знаю, що ми зранку прокинулися, а в хаті було видно, і ми побачили батька. Вікна ж зразу відкрив. І батько був у білому, у білих підштанниках, у білій сорочці. І ми побачили світло, ніби сам Бог вернувся», — згадує Віра Іванівна.
Аудіоверсію історії слухайте у прикріпленому звуковому файлі.