Постер до фільму "Моя бабуся — парашутистка"
Поліна Піддубна: Дякую за питання. Це фільм про мою бабусю та її життя, коли вона жила у Таджикистані, займалася парашутним спортом, працювала акушеркою.
І в той же момент цей фільм подорожує в часі, бо онука, яка переживає певномасштабне вторгнення, намагається дозвонитися до своєї бабусі. І вона досягає молодої версії цієї бабусі, яка живе в Таджикистані. Вони розмовляють про ідентичність, про війни, які не кінчаються, і також про багато інших важливих тем.
Так, ідея цього фільму з’явилася до мене у січні 2022 року, бо я хотіла зробити фільм про феміністичне життя бабусі та її активності в Центральній Азії.
І потім, коли розпочалося певномасштабне вторгнення, я зрозуміла, що кожне покоління моєї родини страждало від війн, переселень, геноцидів, і я вирішила поєднати оці дві теми.
Влад Бундаш: Звісно, коли ми говоримо про документальне кіно, то зараз я бачу певний такий розквіт його в Україні, тому що в документальному кіно трішки легше, і можна швидше реагувати на ті події, які нас оточують, ситуації, в яких ми зараз живемо. Воно певним чином трішки легше створюється, ніж ігрове кіно. Але мені тут цікаво вас розпитати, чому ви обрали саме анімацію, саме як ось таку форму розповіді своєї історії, історії вашої бабусі.
Поліна Піддубна: Я — режисерка анімаційних фільмів, і я насамперед працюю із анімацією, бо мені ця форма мистецтва найцікавіша.
Дивіться, в анімації можна намалювати те, що незадокументоване, тобто якісь спогади або навіть переосмислення цих спогадів, і можна багато чого зробити. Те, чого не можна зафільмувати. Тобто, знаєте, якщо є якісь записи розмов і немає відео, це відео можна намалювати. І саме тому я вирішила працювати з цим.
Влад Бундаш: Знаю, що за сюжетом фільму Поліна дзвонить своїй бабусі у минуле і розпитує її про її життя. І тут мені дуже цікаво розпитати вас як режисерку, як проходила підготовка і сам задум. Як формувався анімаційний фільм? Тому що ви справді зідзвонювалися зі своєю бабусею і проводили з нею інтерв’ю.
Поліна Піддубна: Так, я зідзвонювалася із бабусею та її сестрами і проводила інтерв’ю. І потім також читала дуже-дуже багато матеріалів про історію Східної Європи, Кавказу, Центральної Азії, бо фільм був дуже, знаєте, про колективний досвід. Тому що я вірю, що багато сімей також проходило через це.
Також я їздила з дослідженнями до різних країн, по Україні, до Грузії, до країн Центральної Азії, і також проводила там дослідження, знімала фотографії, також стрибала сама з парашутом. Тобто в мене дуже-дуже, знаєте, багато є якихось натхнень, і я їх використовувала у фільмі. Це насправді дуже цікаво.
Влад Бундаш: І тут, звісно, виникає запитання, ким є ваша бабуся? Що ви про неї можете розповісти? І наскільки відбулася ця метаморфоза із реального життя у фільм?
Поліна Піддубна: Моя бабуся позодженням башкірка. Вона народилася в Узбекистані, потім переїхала в Таджикистан. І у 90-х там була громадянська війна, і вони з мамою бігли в Україну.
У фільмі я фокусуюся на родинну історію із материнської лінії. Тому що я взагалі коли росла, була з нею незнайома. Я росла в українському контексті.
І я думаю, що відбувається саме впізнавання родинної історії, яка не українська, а яка інша і більш невідома.
Влад Бундаш: Тут дуже цікавий, як на мене, аспект саме цього фільму, тому що він поєднує різні напрямки. Це і відновлення вашої сімейної пам’яті, це, певним чином, деколонізація, відновлення історії, реальної історії.
Наскільки, з вашої точки зору, аспект цієї деколонізації важливий у анімаційному поетичному кіно?
Поліна Піддубна: Знаєте, для мене анімаційне кіно є дуже емпатичним медіумом. Кіно взагалі, а анімація, як на мене, найбільше має такі засоби виразності, бо глядачі можуть проживати теми набагато ближче, і на них може приходити якесь нове розуміння або щось знайоме, і таким чином вони набувають якогось емоційного катарсису, і проживають ці теми та відпускають.
Ну, і взагалі, деколонізація — це тема, яка дуже актуальна і в Україні, і в інших країнах пострадянського простору.
Цей фільм дуже відгукується зараз аудиторії у Казахстані, наприклад, і я дуже рада, що така історія, її чути також в інших країнах, і людям це якось близько.
Влад Бундаш: Якщо далі говорити про вашу стрічку, знаю, що вона була відібрана до короткого списку категорії студентського кіно в межах Каннського кінофестивалю.
Розкажіть більше про цей досвід, це ще було у травні, і які відгуки отримували від закордонної аудиторії?
Поліна Піддубна: Так, це був чудовий досвід, це дуже велика честь бути відібраною із першим фільмом, зі студентським фільмом на Каннський кінофестиваль. Дуже багато чого відбувалося, і знаєте, моє життя до та після, воно зовсім інше. Тобто зараз мене знає набагато більше людей, більше можливостей.
Дуже багато людей знає про цю стрічку, і це дуже-дуже круто. Там було багато подій, показів, і я можу сказати, що людям дуже сподобався фільм, про нього дуже багато писало журналістів, закордонних медіа і в Україні, і в Німеччині, і у Франції…
Зараз багато конфліктів у світі і людям дуже важко концентруватися на всьому. І я вважаю, що це дуже сумно, тому що ця російська загарбницька війна, вона також зачіпає Європу.
І, звісно, хотілося б, щоб люди, особливо в Європі, більше на це реагували, бо це щось таке, що також їх торкається.
Мені здається, що кінематограф — це такий дієвий інструмент для того, щоб розповідати закордонній аудиторії те, що насправді відбувається в Україні.
Влад Бундаш: Знаю, що також ваш фільм номінований на Національну кінопремію «Кіноколо-2025», якраз у категорії «Найкращий анімаційний фільм».
Що для вас означає ця анімація і наскільки ви бачите різницю між закордонними фестивалями, преміями і вітчизняними?
Поліна Піддубна: Звісно, для мене це дуже велика честь, що фільм номіновано, і що люди, кінокритики, які обирають фільми, бачать цінність цього фільму. Мене це дуже-дуже радує.
Слухайте розмову із режисеркою Поліною Піддубною повністю у доданому аудіофайлі