На Сході України важко жити з проукраїнськими переконаннями, — Марина Люта

Скільки б ми не давали можливості людям на Донбасі визначатися з їх позицією, вони цього не оцінять, — Василь Лютий

Гостi

Василь Лютий

На Сході України важко жити з проукраїнськими переконаннями, — Марина Люта
https://static.hromadske.radio/2016/05/hr_ur2_2015-12-09_rodyna_lyutyh.mp3
https://static.hromadske.radio/2016/05/hr_ur2_2015-12-09_rodyna_lyutyh.mp3
На Сході України важко жити з проукраїнськими переконаннями, — Марина Люта
0:00
/
0:00

Говоримо про те, що кожен четвертий з опитаних внутрішньо переміщених осіб не збирається повертатися додому на постійне місце проживання на Донбас. Опитування проводили спеціаілсти Київського міжнародного інституту соціології. Чому такий великий відсоток тих, хто не бачить себе  на малій батьківщині, — з’ясовували у програмі «На свіжу голову».

Гостями студії були Василь та Марина Люті, внутрішньо переміщені особи з Луганщини, волонтери «Донбас-SOS», журналісти.

В студії — журналісти Ярина Скуратівська та Тетяна Кононенко.

Ярина Скуратівська: Київський міжнародний інститут соціології провів опитування, згідно з яким 54% опитаних хочуть повернутися додому, 26% збираються повернутися додому впродовж року. А інші поки не визначилися. При цьому 25% не збираються повертатися додому впродовж наступних декількох років. Чому внутрішньо переміщені особи не планують повертатися на свою малу батьківщину?

Марина Люта: Ми взагалі не класичні переселенці. Це я родом з Луганщини, а Василь прожив у Києві досить довго, а потім переїхав до мене на Луганщину і ми жили там впродовж 5 років.  Там народилась перша дитина. На Луганщині у нас була і викладацька діяльність, і культурно-просвітницька. Ми це робили разом, згуртували навколо себе молодь, але завжди думали, що от треба переїжджати до Києва.

Ярина Скуратівська: Але чому? Ви ж народилися там, це ваша мала батьківщина.

Марина Люта: Розумієте, там було досить складно жити, маючи такі певні проукраїнські патріотичні переконання. В моєму місті, а це Рубіжне, україномовних людей було … 3 людини. А населення міста було близько 80 000 осіб. У місті деякі взагалі робили вигляд, що не розуміють української мови, деякі, наприклад сусіди, якщо чули, що ми розмовляємо українською, казали, що ми спілкуємося польською.

Ця територія вже вважається звільненою, вона біля Сєвєродонецька і Кремінного, це навіть не Донбас, це ще луганська Слобожанщина, там ментально люди більш українські, але вони себе так не позиціюють, на жаль. 

Ярина Скуратівська: На ваш суб’єктивний погляд, чи багато людей не бачать себе вже на своїй малій батьківщині.

Марина Люта: Відсотків 60. Особливо тих, хто поїхав звідти в першу чергу. Як ми наприклад. Були складені списки людей по всіх районах, і нас розшукували по тих списках. Василь перший поїхав. Ми з малою пізніше. Це було досить складно і страшно. Нас очікували зі зброєю поруч із будинком, трошки під дулом походили з дитиною в садочок. Тому зараз складно оцінити. Я дивлюся по своїх знайомих, які поїхали з Рубіжного і Сєвєродонецька, більшість залишилася там, куди вони поїхали. Особливо це підкреслюється тим, як відбулися місцеві вибори. І хто прийшов відповідно до влади.

Ярина Скуратівська: Фактично не хочуть повертатися на звільнені території люди, які розуміють, що там нічого не змінилося, тобто з суто таких ідеологічних обставин. Чи є ще щось?

Василь Лютий: Є й інші обставини. Я часто їжджу на Схід і дивлюся чи змінилася ситуація, а вона, насправді, не змінилася. То таким, як ми повертатися туди просто немає сенсу, бо там панує бардак. А інша частина дотримується такої паразитуючої позиції. У Києві непоганий заробіток, зокрема на будівництві. Я бачив людей, які приїхали звідти, і непогано влаштувались на якихось будівельних майданчиках не лише простими робітниками, але й керівниками певних ділянок. А дорогою додому, у поїздах, вони агітують, що Україна погана. Людей таких подвійних стандартів насправді  дуже багато.

Ярина Скуратівська: Але ви їм нічого не зробите. Ви не забороните їм жити в Києві, заробляти. У нас же демократія.

Василь Лютий: Демократія в країні, особливо під час воєнних дій, це занадто натягнута позиція. Тому що скільки б ми не давали можливості людям на Сході визначатися з їх позицією, вони цього не оцінять. Мої друзі кажуть, що повертаються зі Сходу з таким шаленим осадом на душі, що розуміють, що нічого фактично зробити із цією ситуацією, щоб бодай врівноважилась, неможливо.

Тетяна Кононенко: Ця  вся ситуація зі зросійщенням Донбасу процвітала на фоні відсутності культури.

Василь Лютий: Так, я вже не кажу про якусь економічну підтримку. Театр, кіно, музика — всього цього не було, а тепер і поготів немає. Варто було б включити усі параметри української освіти і культури на Сході і в Криму, у нас би зараз не було проблем. Такий собі культурний десант мав би зробити свою справу за 20 років.