Фото сайту www.dif.org.ua
Більше 40 відсотків українців у поточному році давали гроші волонтерам — на потреби армії або в якості допомоги переселенцям. У середньому кожен віддав волонтерам 300 гривень. Чи варто припинити волонтерську допомогу, щоб таким чином стимулювати державу краще піклуватися про потреби громадян, — з’ясовували у програмі «На свіжу голову».
Результати нового дослідження коментують Ірина Бекешкіна, директор Фонду «Демократичні ініціативи» та волонтер «Народного тилу» Роман Сініцин.
В студії працюють журналісти Євгенія Гончарук та Ірина Славінська.
Євгенія Гончарук: Яка зараз ситуація зі збором коштів? За які строки сьогодні збирається та чи інша потрібна сума?
Роман Сініцин: Це залежить від конкретного проекту і від того, з чим порівнювати. Наприклад, коли була активізація бойових дій, надходження впали в три рази, але не можна сказати, що підтримки людей немає.
Євгенія Гончарук: Чим більше допомагають: грошима чи якимись речами?
Роман Сініцин: Люди приносять все. Це залежить від конкретної волонтерської організації. Наприклад надходження від організації «Народний тил» 60 відсотків — це гроші від великого та середнього бізнесу. Саме тому спад людської активності, про яку говорять волонтери, ми відчули трохи менше.
Ірина Славінська: А як заохочувати великі підприємства регулярно допомагати?
Роман Сініцин: Можна спілкуватися з власниками, або з людьми, які напряму відповідають за прийняття рішень і розповідати про конкретні потреби конкретного підрозділу. З великими донорами ми працюємо проектно. Наприклад, коли конкретному підрозділу потрібні три тепловізори, або два автомобілі. Вони задовольняють цю потребу.
Євгенія Гончарук: Як би ви відреагували, якби вам сказали, що треба припинити вашу роботу, або її нарешті почала виконувати держава?
Роман Сініцин: Якщо дивитися глобально, то певні потреби держава вже повністю забезпечила. Якщо минулого літа ми істерично шукали бронежилети, маски і засоби захисту, то сьогодні з цим проблем немає взагалі. Зараз є величезна проблема з оптикою, тепловізорами і засобами виявлення.
Євгенія Гончарук: А в чому ще сьогодні є потреба? Чи є необхідність далі реформувати Міноборони, щоб кошти на ці потреби виділялися ефективніше?
Роман Сініцин: Проблем ще лишилося дуже багато. Навіть якщо люди з волонтерського середовища інтегруються в систему постачання Міноборони, вони там наштовхуються на величезний спротив системи. Останні 22 роки Міноборони було «бізнес-структурою», де розпилювалися величезні суми коштів. До сьогодні там фактично нічого не змінилося. Завдяки новим людям, як потрапляють в Міноборони, зміни там відбуваються, але вони дуже повільні, немає запиту на реформи.
Євгенія Гончарук: Тобто чи треба принаймні дрібним волонтерам припиняти роботу аби стимулювати державу?
Роман Сініцин: Певний волонтер може їздити у конкретний підрозділ на певний опорний пункт, щоб допомагати конкретному взводу. Такий волонтер може возити туди фактично все, починаючи від бензопил, яких немає, і закінчуючи нічною оптикою, якої теж немає. Якщо він припинить туди їздити, то і допомоги не буде. А чи буде якась активізація держави, я не знаю.
Ірина Славінська: А якщо говорити не про армію, а про людей, які проживають в так званій «сірій зоні», їм продовжують допомагати чи там теж спостерігається спад волонтерської активності?
Роман Сініцин: «Народний тил» не займається такою допомогою, але є маса громадських і волонтерських ініціатив, які це роблять. Наскільки я знаю, там є проблеми навіть з продуктами харчування. Ближче до лінії зіткнення все дуже сумно.
Ірина Славінська: Пані Ірино, поясніть будь-ласка результати дослідження, проведеного вашим фондом. Розкажіть про два регіони-лідери у волонтерстві: західний регіон і Донбас. Наскільки дивною є ця добірка і пара лідерів?
Ірина Бекешкіна: Така добірка не дивна. Волонтери західно регіону і Донбасу переважно займаються різними справами. В Україні кількість людей, які займаються волонтерством, тобто не тільки дають гроші, але приділяють цьому свій час, становить 13%. В лідерах волонтерства — Захід (17%) і Донбас (19%). Ці регіони мають свою спеціалізацію: на Заході найбільше допомагають армії, а на Донбасі переважно допомагають переселенцям. Переселенців на Донбасі, в підконтрольних Україні районах, значно більше, ніж на інших територіях країни.
Євгенія Гончарук: З чим можна пов’язати меншу активність Києва?
Ірина Бекешкіна: Київ конкретно не фігурував у дослідженні. Результати Києва розмиваються результатами всього центрального регіону.
Ірина Словінська: Чи пам’ятаєте ви конкретні відсотки щодо центрального регіону?
Ірина Бекешкіна: В Центральній Україні, включно з Києвом, до волонтерської праці залучено близько 13%. Трохи менший відсоток у південному та східному районах. Там близько 8%, але це теж досить великі цифри. Але якщо порівняти з результатами 2013 року, тоді ще війни не було, кількість волонтерів зросла не на багато. Тоді було 10 відсотків, а зараз їх 13 відсотків. Але збільшилася кількість часу, яку волонтери приділяють волонтерській діяльності. Волонтери стали набагато активнішими. Також удвічі зросла кількість тих, хто жертвував гроші на різні доброчинні акції. Раніше було 23 відсотки, а сьогодні це вже 41 відсоток людей. Але також треба пам’ятати, що у порівнянні з 2013 роком різко впала гривня і збідніло населення.
Також змінилася структура пожертв. Сьогодні абсолютна більшість всіх грошей жертвується на армію. Така ситуація спостерігається в усіх регіонах. Найбільше жертвують в західному регіоні, приблизно 90 відсотків. В центральному регіоні — 72 відсотки. В південному 63 відсотки, а на Сході — 66 відсотків. На самому Донбасі теж жертвують багато — 56 відсотків людей допомагали українській армії.
Ірина Словінська: Якщо найбільше жертвують на армію, то хто є на другому місці?
Ірина Бекешкіна: На другому місці перебувають люди з інвалідністю, а на третьому — переселенці з окупованого Криму та зони бойових дій на Донбасі. Тут теж є істотна різниця. На Донбасі переселенцям допомагають більше, в тому числі і грошима (37%), на Заході менше (8%).
Все це можна пояснити тим, що за останні роки люди стали більше відчувати свою причетність до української спільноти і нації, і зрозуміли, що країну треба рятувати.