facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

«Ми 10 років вчились у війні»: як дорослішали цьогорічні випускники

«Наші дорослі діти» — це проєкт Руслани Кравченко та Анастасії Багаліки. Він розповідає про цьогорічних випускників, які всі 10 років навчання провели у війні. Говоримо про виклики, які не зламали наших дорослих дітей

«Ми 10 років вчились у війні»: як дорослішали цьогорічні випускники
Слухати на подкаст-платформах
Як слухати Громадське радіо
1x
Прослухати
--:--
--:--

«У нас буде випускний у школі, тобто нам дадуть атестати. Але, на жаль, такого випускного, як до війни, уже не буде».

Ні випускного, ні навчання, ні життя, як до війни, вже не буде. Цьогорічні випускники — перші, хто провчився всі 10 років у війні. Вони пішли до школи у 2013-му — році, який дав початок новій історії України. То був рік надії перемовин щодо вступу в ЄС, мить глибокого розчарування, побиття студентів на Майдані Незалежності у Києві, події Євромайдану та Революції Гідності.

Виклик перший: Євромайдан, війна на Сході, окупація Криму, зросійщення

«Починаючи з першого класу, я пам’ятаю, як нас забирали зі школи батьки, коли відбувалися події Майдану».

Марта на той час ходила до школи на лівому березі Києва. Каже, що батьків просили забирати дітей зі школи через страх сутичок на вулицях навіть відносно спокійного району. На уроках все частіше вчителі тривожно згадували про ворога і прямо називали його Росією. Замість дитячих історій про літери та слова, першокласники чули про анексію Криму і події на Сході України. Однак примітно, що, попри вагоме зросійщення України, на лівому березі столиці російська мова у школі була факультативною, розповідає Марта.

«У мене в класі не було російської мови саме як уроку, дисципліни, але в інших класах вона була. Факультативна, але її проводили обов’язково. Мені пощастило, що в моєму класі не було цього уроку взагалі».

Марта/Фото: Руслана Кравченко, Громадське радіо

Зовсім інша ситуація була у Харкові, розповідає ще одна героїня цього радіофільму Олександра. Викладання у місцевій школі №51 велося російською мовою. Учні спілкувалися нею ж, вчителі — також. Важливо, що після початку повномасштабного вторгнення ситуація докорінно змінилася. Як би це не було складно.

«На початку було дуже важко, тому що я чула українську мову тільки на уроках з української мови. А з самого народження все життя говорила російською», — згадує Саша.

Тато Олександри Андрій розповідає про зросійщення дітей на власному прикладі:

«Це все йшло з дуже давніх пір. І з часом ми розуміємо, що у нас дуже сильно витісняли нашу українську мову. Ми навіть це не помічали, ми навіть не акцентували на цьому уваги. Ми живемо на території України. У нас повинні бути переважно уроки якої мови? Української. І література, і українська мова. Якщо згадати навіть свою школу, яка була дуже-дуже давно, я пам’ятаю, що у нас було обов’язково три уроки російської мови і два — української. У Саші теж ж саме було. У нас завжди російська мова переважала».

Олександра з однокласником/Фото надане Громадському радіо

Зараз у школах Харкова та й усієї України викладають виключно українською мовою. Прикладом для дітей повністю перейти на українську були не лише батьки, а й вчителі. Водночас і Саша, і Марта згадують, що свого часу вони й самі були прикладом для викладачів.

Виклик другий: коронавірус

Це був початок 2020 року. Дівчата тоді навчались у 6-7 класах і разом з усією країною постали перед новим викликом — пандемією коронавірусу. Мама Марти Юлія згадує цей період з острахом, адже тоді у дітей почалося знайомство із дистанційним навчанням:

«Взагалі мені пощастило, що я особливо навчанням доньки не займалась — вона все робила самовстійно. Але поки це налагоджувалося, то більше проблем було у вчителів, ніж в учнів. Діти їм допомагали, як могли. Але таке враження, що перший період, мабуть, половини уроків не було, поки все налагодилося. Це були восьмий клас і частково дев’ятий. Тоді їм було потрібно оперативно пристосуватися до самостійного життя. І, звісно, вони відносно справились, я сподіваюся. Але якщо порівнювати дистанційне навчання і онлайн-навчання — це неспівставні речі».

Юлія та Марта/Фото: Руслана Кравченко, Громадське радіо

Схожої думки й тато Олександри Андрій. Він згадує, що в Харкові була дещо інакша ситуація з онлайн-навчанням. Влада міста закликала відвідувати школи, тому чоловіку, через побоювання за здоров’я доньки, довелося писати заяву на ім’я директора.

«Ми одразу відчули зниження знань, тому що бачили, що онлайн-навчання — це погано. І загалом, у нашому мисленні це виходило за якісь рамки. Ми бачили, що діти то виходять на навчання, то не виходять, то вчителі виходять, не виходять. І це дуже впливало на навчальний процес. Тому я був проти онлайн-навчання. Це ми зараз розуміємо, що коронавірус відійшов на другий план. А раніше я навіть писав записку директору школи, що я беру на себе повну відповідальність за те, що Саша не буде навчатися офлайн. Тобто не буде ходити в школу. Тому що я був проти, щоб вона перебувала в скупченні дітей. Ми розуміємо, що деякі батьки виходять на роботу, і можуть хвору дитину привести до школи. Мені було спокійніше, коли Саша була вдома. 

Але через деякий час Містерство освіти разом із Міністерством охорони здоров’я видали наказ про те, що забороняють відвідування школи в офлайн-форматі і переходять на онлайн-освіту. Але у нас у Харкові все було інакше. Мер сказав, що діти будуть навчатися офлайн. Але згодом все ж таки всі школи і всі заклади освіти перевели на онлайн-освіту», — згадує Андрій.

Олександра/Фото надане Громадському радіо

Ми не могли не поцікавитись думкою щодо онлайн-навчання у вчительки. Викладачка математики та інформатики з Броварів Вікторія Андруша також розповідає про труднощі. Учні її класу тоді лише починали вчитись у середній школі і знову ж таки постали перед викликом, якого не чекали.

«Від самого початку їхнього навчання вони, звичайно, думали, що всі будуть ходити на уроки, навчатися, дізнаватися щось нове, пізнавати світ. Але так склалося, що коли вони перейшли до середньої ланки школи, перших півроку-рік в деяких діток була адаптація, тому що початкова школа — це був один вчитель, далі йде багато вчителів, дітям потрібно переміщуватися по всій школі. І так склалося, що вже в кінці 5 класу, починаючи 6 клас, починалася пандемія. Потім, відповідно, онлайн-навчання. Складно було призвичаїтися, тому що дехто ніколи не користувався онлайн-сервісами. Так само вчителі: хоч і проходили таке навчання, але, як ми знаємо, на практиці завжди все відбувається по-іншому. Тобто в дітей одразу відбувалося перелаштування способу їхнього мислення, їхня робота та співпраця з вчителем. Це було зовсім по-іншому. Потім, коли вже діти відносно навчилися працювати з дистанційним навчанням, почалося повномасштабне вторгнення.

У нас у класі були діти, які були переселенці ще з 2014-2015 років. Вони лише відійшли від окупованого світу, який в них був. І коли вони прийшли до нас, у спокійне середовище, для них знову відбулася ось ця зміна», — згадує Вікторія.

Однак, як розповідає викладачка, діти швидко призвичаїлись та зрозуміли, чого від них вимагають:

«Проте ось зараз, коли вони вже випустилися, вони кажуть, в нас було все. Попереду хоч щось і чекає, але ми вже спробували все. Тобто діти навіть самі по собі готові до будь-якого розвитку подій в майбутньому. Навіть окупація та війна їх не зламали. Діти стали набагато раніше дорослими в деяких сенсах. Хтось психологічно змінився, хтось — зовні. Хоч і дитині 13, 14 чи 15 років, але помітне її дорослішання».


Слухайте також: Зустрінемось на Драмі-2. Два роки після Маріуполя


Учні подорослішали й з іншої причини. Їхню вчительку Вікторію Андрушу російські окупанти півроку утримували у російських СІЗО та колоніях. Її викрали з дому батьків на Чернігівщині за те, що вона передавала українським воїнам інформацію про техніку росіян. Діти дуже переживали й чекали на повернення, згадує Вікторія:

«Я повернулася до роботи не одразу після повернення в Україну. Спочатку ми просто спілкувалися з дітьми. Багато дітей, з якими я не особисто спілкувалася, захоплено дивилися або ж просто віталися. Хтось міг підійти і запитати, як у мене справи, чи вже повернулася до школи, чи ні. Я говорю навіть про тих дітей, які не з моєї школи, не з мого навчального середовища. Мої ж діти щиро обіймали. Мені дуже сподобався момент, який теж вказує на дорослішання. Діти не ставили зайвих питань. Не запитували: «А як вам було у полоні? А що вам там робили?». Навіть не лише старші, а й учні 6-7 класу нічого не запитували».

Виклик третій: повномасштабна війна

Війна, яка зробила дорослими наших дітей, увірвалася в їхнє життя жорстоко та стрімко. Колись ми, покоління 80-х та 90-х, слухали історії ветеранів про Другу світову і дивувалися жорстокості окупантів. А ще, запитували старших, як таке можливо. Можливо. У сучасному світі, у центрі Європи вже третій рік відбувається загарбницьке повномасштабне вторгнення. Юля згадує історію з дитинства Марти. Як на мене, дуже показову:

«Я просто згадала такий момент: у першому красі Марта мала групу продовженого дня була. Ми приходимо її забирати, а вона в сльозах, плаче, не може заспокоїтися. Ми її запитуємо, що сталося. Вона каже: «Вчителька нам розповідала про Другу світову війну. Я знаю, що моя прабабуся була під час цієї Другої світової війни. А вчителька розповідала, що якаст дитина ховалася під ночвами від обстрілів. І мені так страшно стало за цю дитину».

І це я зараз згадала. Ми навіть не могли тоді уявити, що з нашим дітям доведеться пережити схожі емоції».

24 лютого 2022 року Марта з Юлею поїхали до свого рідного містечка на Київщині. Саша з мамою — за кордон. Там навчалися онлайн у харківській школі. Дівчина каже, що попри відсутність вибухів та повітряної тривоги, все ж хотіла швидше повернутися додому.

«Я на початку виїжджала за кордон, а потім повернулася до Харкова. І зараз я тут знаходжусь. За кордоном спокійніше, там немає вибухів, повітряних тривог. Але почуваєш себе як не в своїй тарілці. Хочеться додому, до рідного міста», — згадує Саша.

Родина Олександри/Фото надане Громадському радіо

На початку повномасштабної війни онлайн-навчання в Україні активізувалось знову. Усі були навчені досвідом періоду пандемії, тому особливих труднощів саме з цим не виникало. Однак часто діти не могли приєднатися до уроків через вибухи, повітряну тривогу, а згодом і відключення світла, згадує Олександра:

«Коли тільки все почалося, деякий час ми взагалі не займалися. Потім вже почали виходити знову в Zoom із вчителями. Але ті, хто були в Харкові, зіштовхнулися з відключенням світла, і стало вже складніше виходити на уроки і вчителям, і дітям. А ті, хто були за кордоном, їм було досить легше в цьому плані. Було таке, що на уроки виходять один, дві, три дитини, але завжди робили запис уроку. Тобто ті, хто не змог приєднатися до уроку, завжди потім могли наздогнати матеріал».

У містечку на Київщині Марта та Юля активно займалися волонтерством, адже невеликий за населенням Богуслав стрімко став другою домівкою для вимушено переміщених людей.

«У перші дні ми розуміли, що війна, але нам треба щось робити, тому що якщо ти не будеш чогось робити, ти не справишся з цим. І ми почали з того, що зробили трафарет і ходили по Богуславу маркували укриття. Але потім зателефонували знайомі, сказали, що в Богуславі організовують волонтерський штаб. І ми туди долучилися. Я спочатку займалася гуманітарною допомогою, Марта допомагала на складі. Це справді давало якісь сили», — згадує Юлія.

2022-2023 навчальний рік став для Марти особливим. Дівчина сама поїхала до Львова на курси майбутніх графічних дизайнерів. Вона вчилася і новій професії, і паралельно відвідувала онлайн-навчання у рідній київській школі. Жила в гуртожитку, відчувала себе самостійною та дорослою, тому особливо повертатися до Києва не хотіла.

«Можливо, коли в мене були друзі, то мені дуже хотілося повернутися в колектив, бо я сумувала за шкільним життям. У 10 класі я сама обрала навчатися онлайн у своїй школі, тому ще тоді переїхала у Львів на навчання. Я сама жила в гуртожитку зі студентами і паралельно навчалася у своїй школі онлайн, але тоді до мене було якесь особливе вставлення вчителів. Воно було негативним, але я це пережила і дуже собі пишаюсь», — додає Марта.

Творчу професію обрала собі й Саша. Вона вже багато років займалася у художній школі Харкова і мала плани на вступ ще після 9-го класу, але цьому завадили росіяни, згадує її тато Андрій:

«Крім загальної школи, донька ще навчалася у художній школі імені Рєпіна у Харкові. Вона дуже багато років там навчалася. Вона повинна була закінчити 9-й клас, вступити в Харківський художній ліцей, але плани дещо змінились через росіян».

Третина класу вчительки Вікторії з Броварів тимчасово переїхала жити за кордон. Однак змогли приїхати на випуск в Україну.

«Якщо орієнтуватися, що в класах понад 30 учнів, то в середньому до школи ходили близько 20 учнів. Багато дітей продовжували навчання дистанційно, але навіть з-за кордону приїхали на випускний до нас, в Україну», — згадує Вікторія.

Діти були надзвичайно раді побачити один одного, розповісти про свої досягнення і разом згадати період до війни. Зараз у них ніби й одне навчання, але сприймається воно зовсім по-різному. У кожного є свої виклики. В одних чужа країна і чужа мова, в інших вибухи і повітряні тривоги. Однак ці досвіди не можна порівнювати, наголошує Вікторія:

«Те, що вони не чують повітряних тривог, для них це набагато краще, набагато спокійніше. І коли вони навчаються онлайн, коли ми з ними зустрічаємося на консультаціях онлайн, то, звичайно, у них інше сприйняття всього. Діти, які живуть в Україні, як би це сумно не звучало, але вони звикли до того, що є повітряна тривога».

Вкрадене дитинство

Мама Марти Юлія називає ці роки вкраденим дитинством. І тут важко не погодитись.

«Це справді сумно, але дитинство в них в багатьох аспектах вкрали просто. Вкрали наші вороги. Мені дуже шкода цих маленьких діток, які через це все проходять, які проходять це не так, як ми тут, в Києві, а проходять і в місцях, близьких до бойових дій. Мені і батьків шкода, правда. Як з цим всім справлятися нам всім? Це дуже велике випробовування. Тобто дитина має усвідомити, що таке війна, і як їй з цим жити далі».

Водночас тато Саші, Андрій, зауважує, що діти пристосувались до умов сьогодення:

«Я пам’ятаю, я був на роботі, і Саша мені телефонує, каже, я тут з магазину вийшла, а у нас вибухи. Ви знаєте, наші діти, як і ми, вже настільки пристосувалися до цього».

А ще Андрій радить говорити з дітьми завжди і всюди, як їхня родина часто робить вечорами у незламному Харкові. Такі реалії сьогодення. Водночас ми віримо у світле майбутнє наших дорослих дітей.


Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Поділитися

Може бути цікаво

Шукала сина серед живих і мертвих: історія викраденого в Бучі Владислава Поповича

Шукала сина серед живих і мертвих: історія викраденого в Бучі Владислава Поповича

Чому дорослі вчаться у профтехах: пояснює заступник міністра освіти і науки

Чому дорослі вчаться у профтехах: пояснює заступник міністра освіти і науки

Ми бачимо провал державної комунікації у сфері енергетики — Володимир Омельченко

Ми бачимо провал державної комунікації у сфері енергетики — Володимир Омельченко