Слово «ждати» — не росіянізм і не суржик

Не знаю чому, але значна кількість українців слово «ждати» вважає росіянізмом, тому уникає його в українській та надає перевагу синоніму «чекати». Упевнена, у них є на це свої причини. Але одразу зауважу, якими б не були ці причини щодо ухвалення вироку «росіянізм», усі вони хибні.

Бо, по-перше, слово «ждати» було в нашій мові споконвіку, адже походить з прасловʼянської мови, тобто спільнословʼянської мовної єдності, й це також означає, що звучання цього слова подібне в усіх словʼянських мовах, а, по-друге, лексему «ждати» жоден зі словників не подає як архаїзм, тобто не подає як застаріле слово.

На цю позицію чомусь не впливає навіть народне прислівʼя «Ждали, ждали та й жданики поїли» та всім відоме зі шкільної програми Шевченкове, зокрема йдеться про уривок із його вІрша «Я не нездужаю, нівроку…»:

Лихої, тяжкої години,

Мабуть, ти ждеш? Добра не жди,

Не жди сподіваної волі —

Вона заснула: цар Микола

Її приспав.

Щодо самої приказки «Ждали, ждали та й жданики поїли» або «Ждали, ждали, та й ждАнки розгубили», що є різновидом фразеологізмів, тобто стійких зворотів, та означає «втратити надію на можливість дочекатися кого-, чого-небудь» на сторінці 532 «Словника фразеологізмів української мови» за укладанням Віри Білоноженко, Ірини Гнатюк, Валентини Дятчук, Надії Неровні, Тетяни Федоренко, хочу зауважити ось що: щоб стати прислівʼям або приказкою, а отже, осісти в мовній свідомості та бути зрозумілим на кілька століть уперед, мовній одиниці треба подолати тривалий шлях формування в напівтемряві лабіринтів історії. Дуже тривалий шлях. 

Сама ж лексема «ждати» була відома вже першій літературно-писемній мові словʼян у формі «жьдати», зокрема на сторінці 221 «Старославянского словаря» за редакцією Р. М. Цейтлін та інших, що охоплює рукопИсні памʼятки X–XI століть, та староукраїнській мові XIV–XV століть у формах «ждати» та «ждать», які фіксує «Словник староукраїнської мови XIV–XV ст.: у 2 т.», точніше сказати, перший том 1977 року на сторінці 355; у ньому ж на сторінці 312 знаходимо й дієслово «дожидати», тобто «(чого) чекати, дожидати», а також дієприслівник «дожидаючи». 

Укладачами цього словника були провідні українські мовознавці та історики мови: Дмитро Гринчишин, Уляна Єдлінська, Валентина Карпова, Іван Керницький, Лев Полюга, Розалія Керста, Михайло Худаш. Головною редакторкою була Лукія Гумецька.

Колектив, який очолював Дмитро Гринчишин, мав у планах укладати словник староукраїнської мови ХІ–XVIII століть, але колективу укладачів не дозволили цього зробити, не дозволяли навіть укладати словника XIV—XVIII століть. Вчених, які вважали, що українська писемна мова починає свій відлік щонайменше з XI століття, звинувачували в націоналізмі. Але оскільки всі словʼянські народи вже працювали над таким словником, то щоб не відставати, академія наук та Інститут мовознавства погодилися, щоб колектив авторів укладав такий словник.

Тому автори почали не з ХІ століття, а з XIV століття. Професорка Лукія Гумецька побудувала словник лише на памʼятках ділового стилю й у такий спосіб зуміла обійти тогочасну радянську цензуру. І хоч укладачі словника зазнавали постійної критики з боку тогочасних ідеологів, адже совєти працю визнавали «неактуальною», а тематику «застарілою», все ж завдяки наполегливості Лукії Гумецької вона була довершена, видана, а її вартість для науки належно оцінена.

У «Словнику української мови XVI – першої половини XVII ст.» 2002 року, що є першою в історії української культури працею, яка подає інформацію про книжну і народнорозмовну лексику української мови цього періоду, лексема «ждати» у формах «ждати», «ждаті», «ждать», «иждати» засвідчена вже з двома значеннями, зокрема на сторінці 131 у випуску 9 читаємо: 

1. «(Кого, чого, на що і без додатка) (очікувати) ждати, чекати»;
2. «(Чого) (сподіватися) ждати».

До слова, «Словник української мови XVI – першої половини XVII ст.» створила група наукових працівників відділу української мови Інституту українознавства імені Івана Крипʼякевича НАН України. Ця лексикографічна праця хронологічно продовжує двотомний «Словник староукраїнської мови XIV–XV ст.», укладений у тій самій установі під проводом професорки ЛукІї Гумецької та опублікований у 1977–1978 роках. Девʼятий випуск цієї праці містить 1297 слів на літери Д (дѣдичь — дѧкъ), Е, Є, Ж, З (з — загонити).

Отже, слово «ждати» широко вживали й у староукраїнській літературній мові XVIII ст., й стало надбанням нової української літературної мови, про що переконливо свідчить наведений мною приклад із поезії Тараса Шевченка, йдеться про вірш «Я не нездужаю, нівроку…».

Тепер зазирнімо в «Етимологічний словник української мови» у семи томах. Може здатися, що на сторінці 190 у його другому тОмі якісь суцільні ієрогліфи, а не зрозумілі кожному та кожній умовні скорочення. Погодьтеся, без підготовки там можна голову зламати. Але добре, що ваша авторка Світлана Біла у подкасті «Ошатна українська» усе це розбере по кісточках.

Тож розгадані словникові ребуси навколо етимології слова «ждати» ведуть на сторінку 220 першого тому «Словника української мови» 1920 року лексикографа Дмитра Яворницького, що був задуманий як доповнення до «Словаря української мови» за редакцією Бориса Грінченка і містить тільки ті слова, яких у ньому не було або вони мали інше значення. Отже, там зафіксоване слово «ждальня», що означає, цитую: «<…> комната, гдъ больние ожидають пріема докторомь». Сам Яворницький посилається на часопис «Життя і знання» 1913 року. Тобто більше ніж 100 років тому люди приходили у таку собі «чекальню».

І мій куций ліричний відступ. Бо, до слова, сучасний «Словник української мови: у 20 т.» фіксує теж це слово «ждальня», але як застріле і рідковживане та в значенні «приміщення для очікування» з такими прикладами: 

• Дворець |вокзал| стояв посеред поля, і в ньому під ту пОру… не було нікого. Ждальня була зачинена на ключ, бюро також (Б. Лепкий); 
• Ждальня стала майже повна… Тисячний раз дивилася ця звичайна, невибаглива кімната на все однакову, все таку саму різношерсту юрбу (Б.-І. Антонич).

А якщо перенестися від Яворницького з Катеринослава (сучасного Дніпра) до Львова і погортати виданий там 1886 року двотомний «Малорусько-німецький словар» Євгена Желехівського та Софрона Недільського, то на сторінці 219 ми знайдемо і слово «ждати», яким укладачі фіксують його німецькі відповідники «warten» та «erwarten», і слово «ожидати» із відповідником «erwarten», і слово «ждАнок» із німецьким відповідником «Erwartung», уявляєте?!

Тобто не «очікування» чи «чекання», як звикли говорити зараз, а саме як «жданок». І тут же укладачі додають приклади вжитку, тільки вслухайтеся: «мені не до жданків» —  «ich habe nicht wie zu warten», «ich mag nicht länger warten». Тобто те, що у 2026 році перекладають найпростіше як «я не маю часу чекати» або «я не можу більше чекати», ошатною споконвічною українською це звучить «мені не до ждАнків». Овва! 

А «жданики» або «жданки» — це, відповідно, «те, чого чекають». 

Утім, й це ще не все! Гортаємо словник до сторінки 562 й фіксуємо слово «ожИданка» із тим самим німецьким відповідником — «Erwartung». А якщо повернутися назад, на сторінку 193, то почерпнемо ще глибші відтінки слова «дожИдАня». Укладачі пояснюють його двома іменниками «das Erwarten» і «die Erwartung» в нинішніх значеннях «очікування», «надія», «сподівання» та трьома дієсловами:

• «erwarten» — тобто очікувати, сподіватися, вимагати, чекати на; 
• «warten» — очікувати, чекати;
• «zuwarten» — бездіяльно чекати, зачекати, очікувати.

Розумієте, як тонко можна одним українським словом перекласти спектр значень 5 німецьких слів? 

Річ у тім, що «Малорусько-німецький словар» Євгена Желехівського, завершений у публікації Софроном Недільським і містить понад 64 000 слів, до появи українсько-російського словника Бориса Грінченка був найповнішим джерелом української лексики. Укладений переважно на західноукраїнському матеріалі, словник відіграв важливу роль у поширенні нової української мови на Західній Україні та витіснення з ужитку «язичія». У словнику застосовано желехівку, західноукраїнський фонетичний правопис, зумовлений діалектними рисами місцевих говірок.

Якщо ми зазирнемо в «Словарь української мови» Бориса Грінченка, то відшукаємо ще й лексему «піджОд», яким лексикограф фіксує точний переклад російських слів «поджидание» та «ожидание». 

Іще в нашому «Етимологічному словнику» віднаходимо слово «дожидальня» із приміткою, що це «чекальня». Але в якому значенні його слід уживати — ні пари з уст ані «Етимологічного словника», ані «Малорусько-німецького словаря» Желехівського та Недільського, на який посилається «Етимологічний словник», затято мовчить й праця «Говір батюків» 1912 року Івана Верхратського.

Бо ж розумієте, ошатні слухачі та слухачки, «дожидальня» була в українському науковому мовомисленні початку ХХ століття в термінах для залізниці, зокрема у «Термінольоґічному збІрнику Міністерства Шляхів» Української Народної Республіки, який надрукували у Києві 18 жовтня 1918 року. Цей збірник уклали як російсько-український перекладний словник. Тож російське «залъ ожиданія» переклали лексемами «дожидальня» та «чекальня», тобто як зал чекання на вокзалі.

Але я б хотіла дізнатися, чи не йдеться також й про «дожидальню» як таку, до прикладу, що розташована на узбіччі траси з трьома стінами і довгим бетонним козирком, в якій можна ховатися від дощу, чекаючи автобуса або попутної машини, коли всеньке небо облягли темні й густі хмари.

Завжди треба дивитися вглиб слова…

Я вже зазначала про те, що слово «ждати» було в нашій мові споконвіку, адже походить з прасловʼянської мови, тобто спільнословʼянської мовної єдності, й це також означає, що звучання цього слова подібне в усіх словʼянських мовах, послухаймо:

• білоруською це «ждаць»,
• російською «ждать», 
• польською «żdać»,
• чеською «ždati»,
• словацькою «ždať»,
• словенською «ždêti»,
• болгарською [жда] — «чекаю», те саме, що [жꙑда́],
• старословʼянською «жидѫ», «жьдѫ», «жьдати»;
• давньоруською «жьдати»; 
• прасловʼянською «žьdati», «-židati».

А тепер — найсоковитіша етимологічна вишенька на мовному тОрті. Наше «ждати» споріднене з давнім індоєвропейським коренем «gheidh-». І цей корінь тисячоліттями жив під флером значень «вимагати, жадати і… бути скупим», уявляєте? У литовців цей корінь породив слова «geidžiù» та «geĩsti», що означають «пристрасно бажати».

У латиській мові це звучить як «gàidît» — «чекати», а у зниклій прусській мові «gēidi» означало «чекають».

Нововерхньонімецькою мовою це — «Geiz» у значенні «скупість», натомість давньоверхньонімецькою та середньоверхньонімецькою — «gīt», що означає «користолюбство, жадібність». Ба більше, у давньоанглійській, мові англосаксів, було дієслово «gitsian», і перекладали його як «жадати».

Сучасний «Словник української мови: у 20 т.» наводить «ждати» з такими значеннями та прикладами вжитку:

• «Перебувати де-небудь, щоб побачити когось, зустрітися з кимсь; чекати, очікувати»:
• А може, вона навмисне так довго одягається, щоб знову непомітно позирати, як поводиться Петро, ждучИ її? (В. Кучер); 
• І не раз після того можна було бачити його, як понурий сновигав біля Ратієвщини, наче ждав кого (Панас Мирний); 

А також у значенні «розраховувати на чиє-небудь повернення, на прихід, появу когось, чогось, на здійснення чого-небудь»: 

• ЖдАла [дівчина], щоб настала ніч (Леся Українка); 
• Петрик щодня з війни ждав батька (В. Кучер); 
• ТовАриші ждуть команди (О. Гончар). 

«Надіятися на що-небудь, сподіватися чогось; чекати», «бути призначеним, неминучим для кого-небудь»:

• Вона почувала, що її жде велике горе (І. Нечуй-Левицький);

«Гаяти час, зволікати з чим-небудь, розраховуючи на здійснення, появу чогось»:

• Божозовський ждав тиждень, ждав другий, а суду не було (І. Нечуй-Левицький); 
• Воно якби Василь сміливіший, то ми, може б, і побралися; тільки він жде, поки батькові рік вийде [після смерті] (Панас Мирний).

Про питомість на українському ґрунті лексеми «ждати» переконливо свідчать похідні «жданики», «жданки» у значенні того, чого чекають, на що надіються, про що мріють, а також похідне «жданнЯ» як дія за значенням «ждати».

До слова, є навіть давні імена Ждан і Ждана

Ну добре, з етимологією та словниками ми розібралися. Думаю, що вдосталь вичерпно. А як щодо живої мови на щодень? Адже вкрай часто стійкі вирази перекладають калькою, навіть не підозрюючи, які соковиті та колоритні відповідники зафіксувала наша мовна традиція. Розгляньмо кілька популярних зворотів. 

До прикладу, російське «время не ждёт» можна і треба, звісно, перекласти як «час не жде» або «час не чекає». Але послухайте, як звучить такий варіант: «час тіснИть». Коротко й точно.

Якщо ви хочете сказати «не заставил себя долго ждать», забудьте про незграбні конструкції, бо українська має ошатні відповідники «не забарився» або «не загаявся».

«Лексему «ждати» ми ні в кого не запозичували»

Вислів «всё приходит вовремя для того, кто умеет ждать» українською звучить як «хто жде, той діждеться» або «чекай, аж час прийде».

А якщо «ждали, ждали, да и ждать перестали»? Вустами української народної мудрості: «Ждали, ждали, та й годі сказали». Або згадуємо наших галицьких друзів Желехівського та Недільського й кажемо: «Ждали, ждали, та й жданки погубили / жданики розгубили / і жданики поїли». Це ж геніально! 

А «ждать у моря погоды» як правильно й ошатно українською сказати? Просто: 

• «виглядати над морем години (погоди)»; 
• «чекати (ждати) біля (коло) моря погоди»; 
• «марно сподіватися (чекати, дожидати) чого».

Замість «жди беды» або «ждите неприятностей» ми кажемо коротко й влучно «начувайся», «начувайтеся».

Іще є такі фразеологізми, як-от:

• «продавати жданики», що означає обіцяти, але не виконувати;
• «тепер і дожидайся…, доки рак свисне (як, коли, поки рак свисне і т. ін.)», що означає «ніколи» або «в невизначеному майбутньому». За легендою, ця ідіома виникла як жарт, адже річковий рак не видає звуків — отже, подія ніколи не настане.

Тож фразеологія дуже давно узаконила слово «ждати» та похідні від нього. 

Висновуємо, що лексему «ждати» ми ні в кого не запозичували. Але й не варто росіянам, які століттями у нас тільки те й робили, що безбожно крали, його в такий спосіб «дарувати», хибно думаючи, що воно російського походження. Ми вкрай подетально зʼясували, що це зовсім не так.

Про дієслова «чекати» й «дожидати», «ждати», що є абсолютними синонімами, писав ще Борис Антоненко-Давидович у праці «Як ми говоримо», цитую далі:

«<…> між ними нема ніякої значеннєвої різниці, тільки й того, що перше вживається переважно в говорах Правобережжя України, а друге й третє — здебільшого в говорах Лівобережжя, але в літературній мові їх однаково широко вживають: «Олександра давно вже зварила вечерю і чекала чоловіка» (М. Коцюбинський); «А мати спати не лягала, дочкУ вечерять дожидала» (Т. Шевченко); «Не на тебе ждать я буду» (Леся Українка).

Надарма не в міру ретельні працівники редакцій часом виправляють дієслово дожидати на чекати: в цьому нема ніякої потреби.

А от між дієсловами чекати, дожидати, ждати й дієсловом сподіватися є деяка семантична різниця. Якщо візьмемо дві фрази: «Я чекала на тебе» і «Я сподівалася, що ти прийдеш», — то враз відчуємо певну відмінність у змісті. Якщо в першій мовиться лише про дожидання, то в другій, крім дожидання, вчувається ще й надія на прихід.

У фразі «Я не сподівалась нікого до себе в гості» (Леся Українка) мовиться про те, що не покладалось надії на прихід гостей, а в фразі «Я не чекала нікого до себе в гості» відчувається, що прихід гостей, може, й був сподіваний, але до цього не готувались.

Памʼятаючи про перевагу, яку надає українська мова дієслову й дієприслівникові над віддієслівним іменником, про що мовилось вище, слід уникати таких висловів із віддієслівними іменниками, як у чеканні, в сподіванні:

• «Він простОяв перед дверима в чеканні дві години»;
• «Я залишилася в сподіванні, що він таки повернеться».

Такі фрази краще й природніше побудувати, користуючись дієприслівником:

• «Він простОяв перед дверима, чекаючи дві години»;
• «Я залишилася, сподіваючись на те, що він таки повернеться».

Слово «ждати» є і у відомій поезії «Лебеді материнства» Василя Симоненка: 

У хмельнІ смеркання мавки чорноброві

Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

Будуть тебе кликать у сади зелені

Хлопців чорночубих диво-наречені.

Іще у Василя Симоненка читаємо:

Не вір мені, бо я брехать не вмію,

Не жди мене, бо я і так прийдУ.

Я принесу тобі свою надію,

А подарую смуток і біду.

А  також:

Я теж ждатиму знову весни, «як земля у спеку жде дощу» (В. Симоненко).

Згадаймо, що писав Володимир Сосюра:

«Під небом оцим хмурочолим знов буду я ждати весни».

Іван Франко 1898 року писав:

«Чи побіди довго ждати?

Ждати довго!» То й не жди ж!

Нині вчися побіждати,

Завтра певно побідиш.

Сучасні автори теж широко вживають «ждати», послухаймо уривок з твору Ліни Костенко «Берестечко»:

Чого ти ждеш? Якої в Бога ласки?

В твоїх редУтах проростає мох.

Оце і все. Одна така поразка

закреслює стонадцять перемог!

Зачекайте-но, а романс «Черемшина», створений у 1965-му! Виконання «Черемшини» саме Дмитром Гнатюком наче заціпило першому космонавтові незалежної України Леоніду Каденюку. Запис пісні він взяв з собою на орбіту 1997 року, тож цей український романс разом з питомим словом «жде» прозвучав й у космосі:

Всюди буйно квітне черемшина,

Мов до шлюбу вбралася калина,

Вівчаря в садочку, в тихому куточку

Жде дівчина, жде.

Мова — це не стерильна лабораторія. Вона жива. І її очищення не повинно перетворюватися на механічне вилучення всього, що хибно має паралель з мовою загарбників. Бо тоді ми ризикуємо втратити власне українські слова, споконвічні, а не росіянізми. Та оскільки мова стала тією зброєю, яку видали кожному та кожній ще від народження, тож знайте, ошатні слухачі та слухачки, ухваливши рішення забувати російську й учити українську, розмовляти нею, ви перейшли вже на бік світла й добра, і в такий спосіб ви робите ворогові дуууууже боляче. Робімо це разом з подкастом «Ошатна українська» зі Світланою Білою на Громадському радіо!