«Перетвірники» — це історії українців та українок з прифронтових і окупованих територій, які евакуювались, адаптувались та змогли розпочати нове життя. Це подкаст про тих, хто перетворює свою справу на новий початок.
Єлизавета Цареградська: Чим ви займаєтесь?
Вікторія Полфунтікова: Мені 23 роки, і наразі я працюю у сфері контенту. Також веду власний блог. Здебільшого він про мене — це лайфблог про переїзд, нові етапи в житті та трохи про гумористичні ситуації.
Єлизавета Цареградська: Як відбувалося формування вашої ідентичності? Ви усвідомлювали себе українкою з дитинства?
Вікторія Полфунтікова: Такого розуміння точно не було. Принаймні я спілкувалася з іншими кримчанами, моїми однолітками, і знаю, що подібне чула неодноразово.
Йдеться про те, що як такої ідентичності не було. У тому сенсі, що українкою ти себе не відчуваєш просто тому, що з 2014 року поруч із тобою майже немає нічого українського: ти не чуєш мови, не бачиш цієї культури. Водночас росіянкою ти себе теж не відчуваєш. Те, що Росія анексувала цю територію, не означає, що ти раптом стала росіянкою.
І мені здається, що така криза ідентичності була у багатьох, хто живе або жив у Криму. У мене теж дуже довгий час не було цього відчуття. Я не могла віднести себе ні до жодної країни, ні до жодної культури, просто тому, що України в моєму житті було замало, а Росія ніколи не відчувалася чимось моїм.
Напевно, ця ідентичність почала формуватися не так давно. Приблизно з 15 років вона поступово складалася, і вже зараз, можливо, я можу назвати себе українкою.
Єлизавета Цареградська: Яким ви пригадуєте 24 лютого 2022 року?
Вікторія Полфунтікова: Я пам’ятаю, що прокинулася — це був мій навчальний день, я мала їхати в університет. Перше, що я побачила, — повідомлення в університетській групі. Мої одногрупники писали, що щось почалося. Тоді ще ніхто не розумів, що це повномасштабна війна, принаймні того ранку. Писали, що заїхали танки, що про це повідомляють родичі з підконтрольної Україні території. У багатьох там були рідні.
Я приїхала в університет, і атмосфера була дуже незрозумілою. Не те щоб усі були пригнічені, але ніхто до кінця не розумів, що саме відбувається. Напевно, хтось уже тоді думав, що це справді війна, але вголос цього ніхто не говорив.
Ми пішли на пару — це була філософія. Майже всю пару ми говорили про те, що сталося, тому що всі прокинулися й побачили, що заїхали танки й щось відбувається. Якщо в перший день про це говорили як про щось незрозуміле — мовляв, просто щось почалося, — то вже на другий-третій день це почали виправдовувати.
Хоча, напевно, навіть у перший день, можливо, вже заходила мова про те, щоб це виправдати: мовляв, «там нацисти». Дуже часто вже в перший день звучала така думка: «Так, це погано, можливо, почалася війна, це жах, але в Україні ж нацисти». І якщо в перший день це ще звучало між рядків, то вже на другий, третій день і далі це почали масово виправдовувати й пояснювати саме так.
Звісно, були люди, які просто казали, що це жах, що це війна. Але існував досить поширений наратив: «Так, це війна, це жахливо, але вона закінчиться, щойно Україна складе зброю, а ми розберемося з нацистами». Приблизно так це й пояснювали.
Єлизавета Цареградська: Ви пригадуєте той момент, коли для себе чітко вирішили, що хочете виїхати на підконтрольну Україні територію і будувати своє життя тут?
Вікторія Полфунтікова: До останнього моменту я вагалась. Але десь на третьому курсі я все ж вирішила, що, найімовірніше, буду виїжджати. Після закінчення університету я таки виїхала, але вже на третьому курсі почала збирати гроші й планувати переїзд, тому що це дуже дорого, особливо якщо їхати на підконтрольну Україні територію.
Проте я ще довго вагалася, чи варто мені переїжджати, просто тому, що це мій дім і я ніколи не жила так далеко від нього. Але все це поступово накопичувалося. Ти сумніваєшся, виїжджати чи ні, але водночас бачиш, що відбувається навколо, і розумієш, що все стало якимось дуже дивним. Це вже було зовсім не так, як я пам’ятаю свій дім до повномасштабного вторгнення.
Єлизавета Цареградська: А що найбільше вас мотивувало? Що найбільше вам не подобалось в Криму?
Вікторія Полфунтікова: Була якась масова істерія навколо цієї війни. Я жила серед людей, які жили в Україні. Були дорослі люди, які пам’ятали Україну значно довше, ніж я. І вони все одно говорили про «нацистів», виправдовували цю війну. Я не розуміла, як можна щиро жити з такими переконаннями. Тому що так, ти можеш дотримуватися різних поглядів, можеш бути проросійським, можеш хотіти жити в Росії. Але той факт, що ти хочеш жити в Росії, не означає, що ти маєш бажати смерті українцям. Так не повинно бути. Хочеш жити в Росії — живи. Хіба це проблема?
Але я дуже часто таке чула. Я не розуміла, як так виходить, що я живу поруч із цими людьми, а вони настільки сильно ненавидять Україну. За що? І вони справді підтримують цю війну, а війна — це смерті, це жах.
Єлизавета Цареградська: Як саме відбувався ваш виїзд з окупованого Криму?
Вікторія Полфунтікова: Виїзд був довгим, і не лише в дорозі, а й через підготовку до нього.
Спочатку я їздила до Мінська, щоб отримати посвідчення на повернення. У мене не було жодного українського документа, крім свідоцтва про народження, тому я вирішила підстрахуватися й оформити посвідчення на повернення в українському консульстві в Білорусі. Спочатку я приїхала до Мінська, подала документи, потім повернулася до Криму й чекала на відповідь два тижні.
Далі знову поїхала до Мінська, забрала документ, повернулася до Криму, зібрала речі та купила валюту. Тому що валюту в Криму ще потрібно замовляти — її немає у вільному доступі, як тут, в Україні, де можна просто зайти до обмінника. Там її потрібно замовляти в банку й чекати певний час.
Після цього я зібрала речі й знову поїхала до Білорусі. Спочатку поїхала до Москви, звідти пересіла на потяг і доїхала до кордону, до гуманітарного коридору «Мокрани — Доманове». Уже з кордону поїхала до Ковеля, а звідти — до Києва. Тобто безпосередньо шлях від Сімферополя до Києва тривав майже чотири-п’ять днів.
Єлизавета Цареградська: Скільки коштів ви витратили на це?
Вікторія Полфунтікова: Так, приблизно 8–10 тисяч гривень на маршрут Сімферополь — Москва — Брест. Уже точно не пам’ятаю, скільки саме вийшло. За щось платили в рублях, за щось — у доларах. Але загалом це було приблизно до 10 тисяч гривень.
Єлизавета Цареградська: Для ваших родичів було важко прийняти цей факт, що ви обрали саме такий шлях? Чи підтримували вони вас?
Вікторія Полфунтікова: Вони, звісно, не були в захваті. Але там просто сталася розмова: я сказала, що хочу виїхати. Я хотіла нормально про це поговорити, просто повідомити, щоб це сприйняли. Але цього не сприйняли, сказали, що я роблю якусь дурницю. Тоді я мовчки зібрала речі й поїхала.
Єлизавета Цареградська: Принаймні не перешкоджали вам?
Вікторія Полфунтікова: Просто тому, що я не сказала, що їду. Я повідомила, що вже приїхала в Україну, коли була в Києві. Я просто написала родичам, що я в Києві. Ну, що вже можна було зробити — я вже була тут.
Єлизавета Цареградська: Ви прибуваєте до Києва. Ваші дії: що ви робите, коли опиняєтесь у столиці? Чи були у вас знайомі? Чи мали ви куди приїхати, чи вже домовилися заздалегідь? Як ви загалом для себе визначали подальший план дій?
Вікторія Полфунтікова: Знайомих у мене тут особливо не було. Ще перебуваючи в Криму, я написала до київського хостелу й запитала, чи можу орендувати в них місце, хоча в мене немає документів. Вони відповіли, увійшли в ситуацію, і я приїхала. Але це була п’ята година ранку, а заселення — з 14:00. Я просто приїхала о п’ятій ранку і думала, що робити: чекати заселення? Не хотіла витрачати час.
Я почала писати по всіх оголошеннях про житло, питати, чи зможуть здати мені без документів. О дев’ятій ранку відгукнувся один рієлтор. Ми з ним зідзвонились, він запитав, звідки я, я сказала, що з Криму. Він відповів: «Так, у мене є варіант».
Ми зустрілися з ним, і виявилося, що в нього або донька, або племінниця виїжджала з окупації. Коли він почув, що в мене така ситуація з документами, що я щойно приїхала і шукаю житло без них, він вирішив допомогти й знайшов мені житло. Тобто я знайшла постійне житло ще до заселення в хостел.
Я вже тоді заспокоїлася, тому що було де жити — не на кілька місяців, і все. Я відпочивала, бо п’ять днів була в дорозі.
Далі в мене в планах було просто піти й подати документи на паспорт. Я приїхала в п’ятницю, тож попереду були ще субота й неділя, а державні органи в ці дні не працювали. Тому я вирішила відкласти це до понеділка. У суботу та неділю я просто відпочивала і трохи погуляла по Києву.
Єлизавета Цареградська: З якими проблемами ви зіштовхнулись під час оформлення документів? Взагалі, маючи на руках лише свідоцтво українського зразка, наскільки реально зараз оформити українські документи?
Вікторія Полфунтікова: Це абсолютно реально, але, звісно, є певні поширені проблеми, з якими стикаються. У мене не було проблем із подачею на паспорт лише тому, що я все спланувала ще до приїзду. Але загалом існують типові труднощі.
Тобто ти приходиш у ДМС, адже подаватися можна лише там. І в тебе є тільки свідоцтво. Для того щоб отримати паспорт, потрібно пройти процедуру встановлення особи.
Хтось із твоїх родичів, у кого є українські документи, бажано чинний паспорт, має зв’язатися по відеозв’язку з працівником ДМС і підтвердити: так, я знаю цю людину, підтверджую її особу, що це справді її свідоцтво про народження, і що вона не намагається нікого обманути.
На цьому етапі це велика проблема для багатьох кримчан, тому що в багатьох є проросійськи налаштовані родичі, і вони просто не хочуть свідчити.
У мене родичка засвідчила. Вона це зробила, тому що, ну, а куди вже було діватися — я вже була в Києві. І що, мене залишати тут без документів? Просто з принципу. За мене засвідчили, і все — це тривало дві хвилини.
Просто дві хвилини відеозв’язку та кілька питань. Потім ще приблизно місяць потрібно було чекати, поки виготовлять паспорт. Але, мабуть, головна проблема в тому, що кримчани не завжди знають, кого попросити, щоб за них засвідчили особу.
Тому що проросійськи налаштовані родичі, по-перше, бояться контакту з українськими органами. Бояться відеодзвінка, необхідності показувати документи, своє обличчя, представлятися. Бояться, що потім їм за це щось буде, через те, що вони спілкувалися з державним українським органом.
І загалом багато хто з них просто принципово відмовляється когось засвідчувати.
Другий момент, з яким стикаються (на щастя, у мене такого не було), пов’язаний із тим, що Крим давно окупований. І, наскільки я знаю, після 2014 року там залишилися лише електронні бази з українськими записами в реєстрі.
Деякі люди стикаються з тим, що подаються в консульство, щоб отримати так званий «білий паспорт». Консульство робить запит до державного реєстру, а там немає запису про свідоцтво про народження. Просто тому, що його туди не внесли. Можливо, документи залишилися в архівах у Криму, але це вже кримські архіви, і Україна не має до них доступу — лише до електронної бази.
Це теж створює проблему. Тоді потрібно звертатися до адвоката, щоб внести запис до реєстру, підтвердити, що свідоцтво справді існує і що людина народжувалася, тобто держава про неї знає.
У мене, слава Богу, все було в реєстрі, і мені з першого разу видали «білий паспорт» — посвідчення на повернення.
Але це дві найпоширеніші проблеми: або відсутність запису в реєстрі, через що неможливо отримати «білий паспорт», або неможливість подати на паспорт узагалі, бо дані просто не підтверджуються під час перевірки свідоцтва про народження. Або ж немає родичів, які можуть засвідчити особу, або вони принципово відмовляються це робити.
Люди вирішують це по-різному: просять не тільки маму, тата, дядька, тітку, бабусю чи дідуся. Але загалом це велика проблема, бо родичів знайти складно. До війни, наскільки я пам’ятаю, потрібно було три родичі — і це було майже неможливо. Особисто я не уявляла, де знайти трьох людей із документами, які могли б за мене засвідчити.
Коли ж це змінили й дозволили одного родича по відеозв’язку, я дуже зраділа, бо одного ще якось можна вмовити засвідчити, а трьох — уже значно складніше.
Єлизавета Цареградська: Як ви набували нове коло спілкування?
Вікторія Полфунтікова: У мене коло друзів з’явилося досить раптово. Приблизно на третій або четвертий день після того, як я була тут, мені подзвонила волонтерка з організації та сказала, що їй передають дані з кордону про молодь, яка виїжджає з окупованих територій, і що вона допомагає цим людям. Вона запропонувала підтримку.
Єлизавета Цареградська: Тобто вас самі знайшли?
Вікторія Полфунтікова: Так, самі знайшли. Це був єдиний фонд і єдина волонтерка, яка зі мною зв’язалася за весь час.
Вона запропонувала допомогу з документами та інформаційний супровід, оскільки добре знає всю цю процедуру. Але я на той момент уже все подала. Вона сказала, що якщо що — звертатися.
Потім виявилося, що вона ще веде кількох хлопців і дівчат, які приїхали з окупованих територій. Також з’ясувалося, що існує телеграм-група для людей, які приїхали з окупації. Мене запитали, чи хочу я, щоб мене туди додали. Я погодилася — подумала, що буде з ким поспілкуватися.
Там я познайомилася з людьми, які також приїхали: хтось із Криму, хтось із Донецької, Луганської областей. Вони теж нещодавно переїхали й стикалися з такими ж проблемами. Так у мене й з’явилося певне коло спілкування.
Потім я вже влаштувалася на роботу, з’явилися інші кола знайомств і так далі. Але друзі — це, радше, люди, які теж сюди приїхали й мають такі самі проблеми, як і я.
І було легко в тому сенсі, що ти ділишся своїми труднощами — з картками, з документами — і тебе розуміють. Тому що хтось через це вже проходить, а хтось уже пройшов.
І це класно, коли ви так об’єднуєтесь: у певних ситуаціях можете допомагати одне одному, наприклад порадити, в який ДМС краще податися, де швидше оформлюють документи. Або дати свою картку людині, щоб вона могла розрахуватися за проїзд, коли ти сам був у такій же ситуації без картки.
Єлизавета Цареградська: Чи закликали б ви людей виїжджати з окупованих територій? І якщо могли б закликати, то які поради ви могли б дати цим людям?
Вікторія Полфунтікова: Напевно, я розумію, що багато людей не виїжджають просто тому, що не хочуть залишати свої домівки та справи, які вже мають, і побудоване там життя. Але я б все одно сказала, що якщо ти замислюєшся над виїздом, варто це зробити, тому що ситуація з часом ставатиме гіршою. Зараз на окупованих територіях уже небезпечно, і, принаймні в Криму, з кожним роком стає все більше обмежень.
Я б закликала виїжджати. І, звісно, певний час буде страшно, невідомість лякатиме — це нормально. Але головне повірити в себе і в те, що ти зможеш побудувати життя заново. Це цілком можливо.
Також важливо розуміти, що якщо ти вирішиш виїхати, то тут тебе не зустріне держава якимось негативним чином. Не варто боятися, що приїдеш і тебе не приймуть або ти не зможеш тут облаштуватися. Тут усе можливо.
Навпаки, тут набагато більше можливостей, ніж на окупованих територіях, де зараз сильно обмежують свободу. Так, важко залишити все, що там є, але, можливо, ти залишиш щось там — і отримаєш значно більше тут.