«Перетвірники» — це історії українців та українок з прифронтових і окупованих територій, які евакуювались, адаптувались та змогли розпочати нове життя. Це подкаст про тих, хто перетворює свою справу на новий початок.
Єлизавета Цареградська: Ви психолог, який наразі працює з дуже чутливою та складною темою, пов’язаною з дітьми, які зазнали втрати під час війни. Якою є ваша життєва історія? Де ви народилися?
Олександр Берьозка: Я народився в Херсонській області, у селищі Каланчак. Воно розташоване приблизно за 20 кілометрів від Криму.
Там я народився, закінчив школу, а після цього більшу частину часу проживав у Херсоні, бо вступив до Херсонського державного університету. Навчався там п’ять років, а потім майже до 2022 року, до початку повномасштабного вторгнення, працював і жив у Херсоні.
Єлизавета Цареградська: Яким ви пам’ятаєте 24 лютого 2022 року? У якому емоційному стані ви зустріли початок повномасштабного вторгнення?
Олександр Берьозка: На той момент я перебував у стані гострого переживання горя, тому що за десять днів до початку повномасштабного вторгнення, 14 лютого, помер мій батько.
Перші дні після його смерті я був повністю занурений у це. Потім увага поступово почала переключатися на події, які розгорталися напередодні війни.
На дев’ятий день після смерті батька я не поїхав додому, хоча він жив у Каланчаку. На той момент ми з майбутньою дружиною винаймали квартиру в Херсоні. Вона захворіла, і я боявся, що якщо почнеться війна, ми опинимося в різних містах.
Здавалося, що це може розлучити нас на тривалий час, а в умовах невідомості й загроз питання безпеки було найважливішим.
23 лютого ми пішли до аптеки й купили все необхідне, що могло знадобитися в перші дні війни.
Про початок повномасштабного вторгнення я дізнався з телеграм-каналів, тому що вибухи в Чорнобаївці було чути не дуже добре. Але коли я вийшов на вулицю, то побачив стовп диму з боку аеропорту.
Було нерозуміння, що робити далі. Була певна паніка. У моєї майбутньої дружини була висока температура. На той момент ми ще не були одружені — ми одружилися вже безпосередньо під час окупації.
У неї була висока температура, і вона випадково розбила градусник. Я пішов виносити його на вулицю, тоді побачив, що сусіди, з якими ми до того майже не спілкувалися, вже зібралися разом.
Фактично в перший день усі перезнайомилися. Ми почали облаштовувати підвал. У нас було три п’ятиповерхові будинки, і вирішили, що в одному з них підвал найбільш зручний і чисти й. Ми всі разом почали його прибирати. До вечора, коли вже почалися бої на Антонівському мосту, підвал був повністю підготовлений. Наступні кілька днів ми провели саме там, ховаючись від обстрілів.
Єлизавета Цареградська: Ви провели в окупації близько п’яти місяців. Якими були для вас ці місяці? Як ви проживали цей досвід?
Олександр Берьозка: Ми планували одружитися ще, мабуть, у 2016 році, але постійно відбувалися якісь події, через які ми все відкладали й відкладали.
Наприкінці січня або на початку лютого я вже розумів, що моєму батькові залишилося недовго жити, тому хотілося встигнути одружитися, поки він ще був із нами. Ми подали заяву до ДРАЦСу, і реєстрацію призначили на 4 березня.
Тато, звісно, не дожив до цієї дати. А коли настало 4 березня, ми вже не планували йти до ДРАЦСу, бо розуміли, що через початок повномасштабного вторгнення там на нас ніхто не чекатиме.
Але перед цим сталася ще одна подія. І коли я прийшов до вас на етер, мене різко повернуло в ті спогади, тому що все відбувалося в укритті місцевого Суспільного.
Для херсонців ця будівля більше відома як «Скіфія», адже так раніше називався Херсонський обласний телеканал. Тому її й досі зазвичай називають «Скіфією».
Там було дуже хороше протиядерне укриття. Ми зробили такий висновок, по-перше, з огляду на його конструкцію, а по-друге, тому що там були лічильники Гейгера, протирадіаційні костюми та відповідні медикаменти.
Коли з боку ворога почався ядерний шантаж, ми сприймали його дуже серйозно. Мозок тоді працював так, що нам здавалося: якщо ядерний удар і станеться, то по Херсону вдарять у будь-якому разі. Тому кілька днів ми ховалися саме там.
На той момент ми ще не до кінця розуміли, що відбувається. Антонівський міст переходив із рук у руки: то наші відтісняли росіян, то ворог знову заходив. У якийсь момент ми навіть не помітили, що Херсон уже був оточений і російські війська почали заходити безпосередньо в місто.
Ми не подумали, що обласна телерадіокомпанія, мабуть, буде одним із перших об’єктів, куди вони прийдуть. Адже пропаганда — один із головних інструментів ворога. Але на той момент нам це навіть не спадало на думку.
До цього ми провели там кілька днів і ночей. Удень перебували вдома, а на ніч спускалися в укриття. Коли росіяни зайшли до будівлі, ми були внизу, а вони — нагорі. Ми зачинилися. Вони намагалися відкрити двері, хотіли їх зірвати, але зрозуміли, що це не вдасться, тому що двері були дуже міцними. Можна сказати, що ми випадково опинилися в заручниках: вони перебували нагорі, а ми — внизу.
Того разу ми взяли із собою обручки. Зараз одна з них на мені, а тоді вони ще лежали у скриньці, тому що ми не були одружені. Просто всі найважливіші речі брали із собою.
Це було приблизно об одинадцятій вечора, у ніч із 2 на 3 або з 3 на 4 березня. А на 4 березня в нас якраз була призначена реєстрація шлюбу.
Ми були впевнені, що нас уб’ють. Про Бучу тоді ще нічого не знали, але жодних ілюзій щодо ворога не мали. Майбутня дружина запитала: «Може, вдягнемо обручки? Усе одно нас уб’ють. Нехай хоча б перед смертю ми надягнемо їх одне одному». Але ми їх тоді так і не вдягли.
Тієї ночі в мене було відчуття, ніби я перебуваю не у своєму тілі. Сильний страх наклався на виснаження через брак сну. До того ж ми намагалися поводитися максимально тихо, щоб нас не помітили.
Вони розуміли, що всередині хтось є, але не могли туди потрапити. І саме в цей момент, можна сказати, остаточно викристалізувалися мої цінності.
Єдине, про що я шкодував, думаючи, що ось-ось помру, — це те, що після мене нікого не залишиться, що в мене не буде дітей. Жодних інших думок тоді не виникало. Я не думав ані про досягнення, ані про подорожі — ні про що. Думав лише про те, що помру, а після мене нікого не буде, залишиться порожнеча і я більше ніяк не буду представлений у цьому світі.
Зараз у нас є син Ярослав, йому рік і дев’ять місяців. Ми почали планувати дитину майже відразу після тієї ночі в бункері. А народився він уже в Києві, у 2024 році.
Єлизавета Цареградська: Коли настав той момент неповернення, коли ви зрозуміли, що потрібно виїжджати? Ви провели в окупації близько п’яти місяців — це був тривалий час. Ви довго вагалися чи просто не мали можливості виїхати?
Олександр Берьозка: Склалася сукупність факторів. На той момент я працював дистанційно, фактично на фрилансі. Це дозволяло нам якось виживати, але в останній місяць уже не було можливості заробляти гроші адекватним шляхом.
Крім того, ми жили в орендованій квартирі. На початку війни домовилися з власником, що через ситуацію можемо тимчасово не платити. Але час минав, у нього також були потреби, які треба було закривати, тому згодом ми знову повернулися до питання оплати.
Останньою краплею, мабуть, стали слова тодішньої міністерки з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірини Верещук про те, що люди, які залишаються в Херсоні, заважають військовим відпрацьовувати по цілях. Виникла думка, що не хочеться бути тим, хто заважає людям, які виконують свою роботу.
До того ж ми жили в районі, де буквально з усіх боків перебували росіяни. Поруч була будівля обласного управління СБУ, яку захопила ФСБ РФ, будівля обласного управління поліції, СІЗО та колонія, де вони облаштували катівні.
Неподалік був і монумент Перемоги, на якому вони вивісили свою червону ганчірку. Її постійно охороняв патруль із чотирьох-п’яти людей, тому що хтось регулярно намагався її зняти.
Мабуть, спочатку я не виїжджав, бо не хотів заважати. А потім виїхав, по суті, з тієї самої причини.
Єлизавета Цареградська: Як обрали Київ для переїзду?
Олександр Берьозка: Не відразу. Спочатку ми виїхали до Івано-Франківська з доволі простої причини: знайомі наших друзів допомогли знайти там житло.
На той момент ціни на оренду зросли до захмарного рівня. Я знаю багато людей, які не виїжджали з прифронтових територій саме тому, що не могли дозволити собі оренду житла. Нам же знайшли помешкання, за яке ми платили символічну суму: комунальні послуги й невелику доплату. Це було значно менше за тодішні ринкові ціни.
В Івано-Франківську ми прожили майже рік. Я працював психологом у мобільній бригаді, але згодом цей проєкт закрився, і я почав шукати нову роботу, розглядав різні варіанти.
Я міркував так: оскільки я ВПО і не маю власного житла на підконтрольній Україні території, то, в принципі, можу жити будь-де. Тоді на мою заявку відгукнувся благодійний фонд «Рокада». Мені запропонували роботу, тому я переїхав до Києва і близько трьох років працював у цьому фонді.
Єлизавета Цареградська: Чи закликали б ви інших людей виїжджати?
Олександр Берьозка: Я б закликав виїжджати лише одну категорію людей — тих, хто має дітей.
Вони відповідальні за своїх дітей, за їхню безпеку та життя, тому не мають права цим нехтувати. Якщо ж дітей немає, то це вже має бути особистим вибором кожної людини.
Звісно, якщо говорити, наприклад, про літніх людей, то там, навіть під окупацією, вони мають власне житло, за яке не потрібно платити, і можуть жити, умовно, зі свого городу.
Коли ж вони приїжджають сюди, то або опиняються в дуже поганих умовах, або взагалі не можуть фінансово потягнути ані оренду житла, ані задоволення елементарних побутових потреб.
Тому, якщо ми закликаємо людей виїжджати, то маємо забезпечити їм належні умови для адаптації — як психологічної, так і матеріальної.
На початку були виплати для ВПО в розмірі двох тисяч гривень. На той момент завдяки їм відчувалася хоча б якась підтримка з боку держави. Потім ці виплати для більшості людей скасували, залишивши їх лише для окремих категорій.
Але найбільш проблемним моментом, про який я хотів би сказати, є, мабуть, несправедливий ринок нерухомості. Горе, з яким зіткнулися сотні тисяч, а фактично мільйони наших громадян, інші люди сприйняли як золоту жилу.
Без жодного співчуття вони різко підвищили ціни на житло. Це відразу руйнує уявлення про нашу солідарність та об’єднаність, тому що така поведінка йде з ними всупереч.
Єлизавета Цареградська: Чи розглядаєте ви таку можливість повернутись до Херсона? Чи мрієте про це?
Олександр Берьозка: Найбільше мені хотілося б прийти на могилу до батька й до інших рідних, які залишилися в окупації. Це те, чого мені, мабуть, найбільше бракує.
Сам Херсон не окупований, але перебуває під щоденними, цілодобовими обстрілами. Під Херсоном досі живуть батьки моєї дружини. Вони не хочуть виїжджати, і ми вже прийняли їхнє рішення.
Я хотів би повернутися, але розумію, що ні того Херсона, ні того Каланчака, які я любив, уже немає. Тепер це дещо інші місця. Після війни вони вже не будуть такими, якими були раніше. Шрами війни залишатимуться дуже помітними ще тривалий час.
Коли Херсон звільнили, а окупанти після цього почали нещадно його обстрілювати, спочатку боліло за кожне зруйноване місце. Ось мій університет. Ось заклад, куди ми часто ходили й де пили каву. Ось місця, де ми часто гуляли.
Зараз я вже ніби прийняв, що все це втрачено. Можливо, не назавжди, але втрачено в тій формі, до якої я звик. І це насправді мені допомагає, тому що дуже часто люди ностальгують не лише за місцем, а й за певним часом.
Я розумію: якщо місце ще можна повернути, то час, коли воно було таким, яким я його любив, уже не повернеться. Це очевидно. І це, як не дивно, трохи протвережує.
Я дуже часто кажу іншим ВПО: у вашому паспорті написано, що ви — громадяни України. І в Донецьку, і в Ужгороді, і у Львові ви вдома. Тому ніхто не має права запитувати, чому ви сюди приїхали, адже ви приїхали додому.