«Перетвірники» — це історії українців та українок з прифронтових і окупованих територій, які евакуювались, адаптувались та змогли розпочати нове життя. Це подкаст про тих, хто перетворює свою справу на новий початок.
Єлизавета Цареградська: Ви з лівобережжя Херсонщини. Розкажіть свою історію. Де саме ви народились та зростали?
Марія Ткаченко: Так, мені дуже пощастило, адже таких мальовничих місць в Україні небагато. Я родом із Залізного Порту. Я дуже люблю це місце, хоча так було не завжди. Коли я там жила й навчалася в школі, мені хотілося кудись виїхати, реалізувати себе у великому місті, адже це все-таки село. Свого часу я певний період жила в Одесі, навчалася в Херсоні, трохи жила й у Києві, а потім періодично поверталася.
Коли почалася війна, я усвідомила, що мала можливість розвиватися саме там. Я працювала в туризмі, і розвивати туризм у рідному місті, показувати людям ці мальовничі місця — це, на мою думку, було б найкращим рішенням. Зараз я дуже шкодую, що так сталося і моя батьківщина перебуває в окупації. Думаю, якщо звільнимо село від російської окупації, я обов’язково використаю цей шанс.
Окрім туризму, у мене там є ще недооформлені паї — 5 гектарів землі. Вважаю, що сільське господарство також можна було б розвивати.
Єлизавета Цареградська: Ви дивитесь майбутнє з оптимізмом? Мрієте повернутися?
Марія Ткаченко: Знаєте, це усвідомлення прийшло до мене саме під час війни. Коли я це втратила, то зрозуміла, скільки можливостей тоді мала — я просто їх не бачила.
Єлизавета Цареградська: Якщо пригадати 2022 рік, початок повномасштабного вторгнення, розкажіть чим ви тоді займались? Як ви зустріли велику війну?
Марія Ткаченко: На той час я була в декреті. У мене все було добре: перше материнство, ти натхненна, розвиваєшся разом із дитиною. Усе складалося чудово. Я мала невеликий підробіток, щоб не занурюватися в материнство повністю.
Пам’ятаю той ранок, коли я вже була вагітна другою дитиною. Я була в шоці — мене просто трясло. Усі розуміли: у повітрі вже відчувалося, що щось має статися, люди говорили про можливу війну. Але мені здавалося, що це нас не торкнеться.
Єлизавета Цареградська: Ви виїжджали у перший же день? Наскільки важко було виїхати?
Марія Ткаченко: Уже тоді були проблеми. Мені було важко. Перший день — це був справжній жах.
По-перше, ти ні до чого не готовий: не знаєш, що на тебе чекає, як усе складеться далі, де буде твій чоловік, адже на той момент він уже був військовим. Ми виїжджали без нього. Я була з його батьками, і з ними ми прожили пів року.
Чоловік рухався своїм маршрутом. Це була повна невизначеність. А коли в тебе токсикоз і тобі й без того зле, переживати все це ще важче. Ми їхали машиною, і вночі в нас пробило колесо. Добре, що неподалік, у лісі, знайшлися люди, які допомогли. Ми замінили колесо й доїхали. Такий непростий тоді був час.
Єлизавета Цареградська: Але питань і вагань щодо того, чи виїжджати, не виникало? Це було зрозуміло?
Марія Ткаченко: Однозначно так. Я лише вагалася, чи виїжджати за кордон, чи залишатися в Україні.
За кордоном у мене є сестра, і вона дуже просила мене приїхати до них. Але я не відчувала в собі сил на такий крок. Згодом ми все ж з’їздили до неї в гості. Проте жити за кордоном я не хочу.
Єлизавета Цареградська: Чому?
Марія Ткаченко: Тому що, по-перше, якби я не могла забезпечити дітям безпеку й бачила, що їм важко, що вони не хочуть тут жити, я б зібралася і поїхала.
Але я не хочу, щоб мої діти росли без батька. Я за сім’ю.
Тут із нами всі: і моя мама приїхала, і батьки чоловіка. Ми як одна велика родина, і хочеться бути разом. Бо перші роки життя — найважливіші. А якщо ми поїдемо й повернемося пізніше, може статися так, що для дітей батько стане чужою людиною.
Єлизавета Цареградська: Спочатку ви виїхали на Хмельниччину, а вже потім обирали, де залишитися. Це залежало від місця служби чоловіка.
Київ — велике місто, столиця, але ви приїхали в доволі непростий час. Як ви пригадуєте той період? Як вас зустріло місто й загалом ті обставини, що склалися тоді?
Марія Ткаченко: Я не скажу, що мені було важко в цьому плані. Найважчим був перший день війни, коли я до кінця не розуміла, що відбувається.
Загалом я гнучка й доволі сильна жінка, можу адаптуватися до різних умов. Тому в мене навіть не виникало питання, як я житиму тут і що робитиму. Я знала головне — хочу, щоб сім’я була разом.
Єлизавета Цареградська: Як ви вибудовували нові соціальні контакти?
Марія Ткаченко: Я доволі люблю багато спілкуватися і можу просто заговорити з людьми на вулиці.
Наприклад, у садочку, коли донька пішла туди в три роки, ми познайомилися з групою. У нас була дуже класна група: ми всі збиралися разом, виходили на пікніки. Насправді таких взаємодій мало, наскільки я потім дізналася. Тепер ці діти разом пішли в школу, і ми досі підтримуємо спілкування. А тепер у садочок пішов менший син.
Також я познайомилася там із батьками й навіть увійшла до батьківського комітету. Тому у мене немає жодного бар’єра, щоб знайти собі подруг. В основному моє найближче оточення повиїжджало.
Єлизавета Цареградська: Ви говорили, що маму довелося вмовляти, бо вона все-таки хотіла залишатися. За вашими спостереженнями, наскільки важко їй далося це рішення? І коли воно вже було ухвалене та мама приїхала, чи помічали ви якісь труднощі з її адаптацією?
Марія Ткаченко: Їй було складно. Довелося вмовляти, бо ми були одними з перших жителів — корінними в цьому селі. Там поховані всі наші родичі, ми звідти самі. Її сестра залишилася на лівобережжі, тому було особливо важко.
Коли я запитала її, що допомогло виїхати, вона відповіла: «Тільки внук». Тільки народження внука змусило її зрозуміти, що може не побачити його, і вона вирішила їхати.
Вона виїжджала на одному з останніх рейсів через Запоріжжя. На останньому рейсі росіяни розстріли людей в маршрутці. Їй дуже пощастило. Але сама поїздка була стресовою. Вивертали всі речі.
Мама насправді хотіла повернутися назад. Вважала, що допоможе мені тут і потім зможе повернутися. Але переїзд закрили, і вона вже не змогла повернутися. Там залишався її чоловік, який згодом помер.
Медицина в умовах окупації на дуже низькому рівні. Навіть елементарну допомогу йому не змогли надати. Поки його довезли до лікарні, він уже загинув.
Єлизавета Цареградська: Ви якось долучаєтеся до ініціатив, пов’язаних зі спільнотою, можливо, з людьми, які також виїхали з лівобережжя Херсонщини ?
Марія Ткаченко: Знаєте, спочатку я була вагітна, потім народила, трохи адаптувалася, і вже потім почала волонтерити. Бо розуміла, що іншим людям ще важче. Я почала допомагати військовим: сім’я мого чоловіка — військові, він сам тут у більш безпечному місці, а інші родичі були на «нулі», тобто потребували допомоги, і я допомагала.
Також я відвідувала різні фонди. Наприклад, дуже добре знаю спілку «Поруч», ходжу туди на арттерапію й одночасно волонтерю — допомагаю на дитячих заходах або через інші фонди роздавати необхідні речі. Це здається неважкою працею, але дуже допомагає й підтримує людей.
Єлизавета Цареградська: Що вам це дає?
Марія Ткаченко: Мені теж легше, коли можу комусь допомогти, трохи полегшити адаптацію.
Я також бачу, як важко жінкам військових. Ми допомагаємо одна одній у спільному просторі. Крім того, я отримувала гранти, брала участь у різних заходах і навчаннях, багато спілкувалася з людьми з таких категорій. І бачу, що їм дуже важко адаптуватися.
Іноді це навіть призводить до депресії — моральний стан опускається донизу.
Єлизавета Цареградська: Коли виникає фрустрація чи важкі обставини, як тут зорієнтуватися і зрозуміти, куди йти, щоб шукати допомогу?
Марія Ткаченко: Якщо взяти село на Хмельниччині, куди ми спершу приїхали, там був колишній клуб і бібліотека, де збиралися жінки, плели сітки — і з ними можна було познайомитися. Загалом, коли знайомишся з людьми, вони тобі щось підказують.
Ми виходили на базар, і там теж люди спілкуються один з одним. Багато переселенців у всіх містах, тож один одного можна знайти. Зараз це простіше — їх уже багато всюди, і знайти підтримку легше. Елементарно: інтернет, вводиш у пошук «ВПО» або «переселенці», або «дружини військових», і з’являється купа груп, де люди пишуть, куди звертатися — за допомогою, психологічною підтримкою чи гуманітарною допомогою.
Є багато різних видів допомоги. Є спеціальні центри, куди можна приходити: малювати, вчитися, танцювати — дуже багато напрямів.
Головне — зробити крок назустріч. Навіть якщо прийшов сам, нікого не знаєш, це вже велика робота. Просто взяти й зробити цей перший крок — це важливо.
Єлизавета Цареградська: У вас є фабрика з виробництва пастили. Як ви до цього прийшли? Як реалізовували цей задум?
Марія Ткаченко: Я взагалі за здорове харчування, і коли з’явилася старша дитина, я замислювалася, чим її корисно нагодувати. Три роки вона не їла цукру, і я самостійно виготовляла для неї пастилу.
Коли постало питання, чим зайнятися, я зрозуміла, що люблю робити щось руками і готувати. Для мене це був чудовий варіант. Я отримала грант на цю справу, закупила необхідну техніку, почала робити перші продажі та сплачувати податки.
А потім почалися відключення електроенергії. Щоб висушити пастилу, безперервно потрібно 15 годин світла. Навіть якщо взяти грант на зарядний пристрій, то цієї потужності все одно не вистачає.
Зараз я у пошуках нових грантів, щоб трохи видозмінити справу. Я хочу продовжувати цим займатися, але коли стабілізується ситуація. Тим часом розглядаю інші варіанти смаколиків, які не потребують стільки ресурсів і уваги.
Єлизавета Цареградська: Ви наважилися б закликати людей виїжджати?
Марія Ткаченко: Я вважаю, що кожен має робити свій вибір і нести відповідальність за своє життя.
Я розумію, чому люди бояться виїжджати: це нове, страшне, невідомо, що буде завтра, чи буде підтримка. Але я точно знаю, що знайдуться люди, які підтримають. Зараз дуже багато людей за цінності, за сенси, вони допомагають один одному. Просто потрібно шукати тих, хто справді готовий допомагати. І для цього треба зібрати сили й зробити перший крок.
Цей перший крок — найважчий. Потім все йде легше, бо ти вже серед людей, є якась підтримка, і страх поступово зменшується.
Звісно, це важко — залишити все. Невідомо, що буде з будинком, в нашому, наприклад, вже живуть інші люди. Через дорогу будинку взагалі немає — люди ледве вижили. Тому треба зважувати всі ризики.
Я вважаю, що ризиків в окупації більше, ніж якщо ти переїдеш. Так, може бути неприємно, десь зачепить, або ти не будеш готовий. Але, на мою думку, це все одно менше за ризики й небезпеки, коли залишаєшся там.