«Варто рухатись вперед»: історія директорки школи з Херсона, що переїхала до столиці

«Перетвірники» — це історії українців та українок з прифронтових і окупованих територій, які евакуювались, адаптувались та змогли розпочати нове життя. Це подкаст про тих, хто перетворює свою справу на новий початок.

Про життєвий шлях

Крістіна Головченко: Я народилася в Херсоні. Уся моя родина проживала там до повномасштабного вторгнення. У 2022 році ми були змушені переїхати до столиці, де й продовжуємо свій шлях зараз.

Єлизавета Цареградська: Чим ви займалися в Херсоні?

Крістіна Головченко: Я — директорка Херсонської гімназії № 16 з вивчення мов національних меншин Херсонської міської ради. Увесь свій шлях після університету я присвятила педагогічній діяльності, а у 2019 році стала директоркою.
Заклад дуже особливий, із глибокою історією. Це єдиний заклад на півдні України, де вивчаються мови національних меншин. Ми викладаємо польську, німецьку та новогрецьку мови.

Наразі всі заклади Херсона працюють онлайн, і в нас є учні. Попри різні думки з цього приводу, усі заклади міста, зокрема й наша гімназія, продовжують працювати. У нас є діти, які залишаються з нами до кінця.

Про початок війни у 2014 році

Єлизавета Цареградська: Протягом вашої професійної діяльності в Херсоні чи спостерігали ви певні зміни з початку війни у 2014 році?

Крістіна Головченко: Ми були тим регіоном, який приймав переселенців із Донеччини та Луганщини. До наших закладів освіти приходили діти й учителі з цих регіонів, і ми надавали їм роботу. Уже у 2014 році ми робили перші кроки у волонтерстві: допомагали фронту, співпрацювали з волонтерами, збирали все — від посуду до постільної білизни.

Ми отримували подяки від учасників тодішньої АТО. Також багато спілкувалися з батьками переселенців. У них були хороші пільги та можливості.

Ми бачили, як вони починали свій бізнес. Те, що не могли продовжити на Донеччині, вони відновлювали в Херсоні — відкривали ресторани та інші справи. І ми пишалися тим, що люди можуть починати з нуля.

У нас навчався хлопчик, батьки якого мали ресторани в Донецьку. Його мама розповідала, що вони знову почнуть, адже знають, як це робити, і це для них не вперше — відкриватимуть бізнес уже тут. Я пишалася такими українцями, які починають із нуля й успішно будують свій шлях.

Повномасштабне вторгнення

Єлизавета Цареградська: Коли почалося повномасштабне вторгнення, якими ви пригадуєте перші дні? Чи були ви до цього готові, чи готувалися — як громадянка і як директорка?

Крістіна Головченко: Ми абсолютно не були готові. Зранку збиралися йти на роботу, до гімназії. Прокинулися від телефонного дзвінка сусідів із повідомленням про початок війни: бомбили Чорнобаївський аеропорт. Чули вибухи, але спершу не розуміли, що відбувається. Лише згодом, увімкнувши телевізор і почувши новини, усвідомили ситуацію. Ми не були готові зовсім.

Почали з того, що, по-перше, повідомили, аби діти не йшли до шкіл, а по-друге — щоб чергові школи готувалися приймати людей. Ми переглянулися й розуміли, що треба збирати якісь речі, але не знали куди й для чого. Згодом, коли я подивилася на ці речі, стало зрозуміло, що вони нам навряд чи допомогли б.

Потім ми згадали, що в нашому п’ятиповерховому будинку є підвал. Але коли побачили його стан — там було все, що нікому не було потрібне роками — разом із сусідами почали розчищати завали, виносити все на вулицю, адже розуміли, що певний час доведеться перебувати саме там.

Згодом ми отримали повідомлення, що наші школи стануть прихистками для жителів Антонівки — приміської території Херсона, поблизу Антонівського мосту, де точилися запеклі бої за місто. Саме вони першими почули й відчули на собі, що таке війна.

Усі херсонські служби спрацювали дуже злагоджено. Я, як директорка, школи розуміла, що потрібно відкрити аудиторії для приймання людей. Водночас мені телефонували й повідомляли: щойно стане відома кількість людей, одразу організують гарячі обіди.

Через два тижні після повномасштабного вторгнення ми відновили навчально-виховний процес онлайн, адже потрібно було виходити до дітей. Я розуміла, що вони налякані й не усвідомлюють, що відбувається. Тому ми намагалися повернути їх до певної рутини: уроки відбувалися, навіть якщо хтось доєднувався, а хтось — ні, адже діти виїжджали або змінювали місце перебування.

Ми розуміли, що таким чином можемо їх стабілізувати. Більше спілкувалися з дітьми, вони ділилися своїми відчуттями — це були радше психологічні заняття. Водночас ми продовжували працювати, а школи почали приймати людей із віддалених районів Херсона.

Більшість із нас тоді не розуміла, що означають вибухи і як їх розрізняти. Це вже зараз ми можемо відрізнити різні звуки, а раніше — ні. Тому, щойно чули будь-який вибух, одразу спускалися в підвал. У нас був створений чат із друзями.

Так склалося, що в будинку, де я виросла, виросли й наші друзі — ми були дуже згуртовані. Домовилися, що всі спускаємося в підвал, і облаштували там простір: зробили кімнату, навіть організували санвузол. Це було важливо, адже з нами спустилася дівчина, яка мала народжувати. Поруч була медична сестра, яка сказала, що все знає і зможе допомогти.

Ми підготували найчистішу кімнату для пологів, адже дівчина була на дев’ятому місяці, і ми не знали, коли це станеться. Тим часом школа приймала людей: там вони жили й харчувалися. Такою стала наша щоденна реальність.

Про російську окупацію

Єлизавета Цареградська: Як довго це протривало в такому ритмі?

Крістіна Головченко: Це тривало до травня. Потім ми, як директори, почали отримувати інформацію про те, що повинні виходити на роботу за російськими стандартами. Ми категорично цього не приймали: не брали до рук жодних документів. Військові розносили російські папери з вимогами з’явитися за вказаними адресами, але ми на це не реагували.

Єлизавета Цареградська: Хто керував цим?

Крістіна Головченко: Я розумію це так: була створена якась фейкова військова адміністрація, яка заручилася підтримкою окремих колаборантів. Ми отримували листи з вимогою зібратися на збори російською мовою, нібито для того, щоб обговорити, як відбуватиметься навчальний процес із 1 вересня. Я на ці збори не пішла, хтось пішов, хтось — ні, але для нас це не були легітимні управлінці, і ми не підпорядковувалися російським документам.

Ми розуміли, що за російськими стандартами жодна школа відкрита не буде. Влітку вони почали приходити до шкіл, питати, чому ми не на роботі. Ми ж працювали дистанційно, навчали дітей онлайн. Документи та особові справи, особливо дітей військових АТО, ми різали та закопували, бо це була катастрофа. У школі не залишалося жодних паперів — будівля була просто будівлею з навчальними класами. Усе перенесли в електронний документообіг і готувалися працювати за українською програмою.

Але в п’ятницю до чергового в школу прийшли російські військові й сказали: «Ми знаємо, де живе ваша директорка. Передайте, щоб вона в понеділок вийшла на роботу, інакше вона приїде туди вже з конвоєм».

Ми з родиною вирішили виїжджати. Швидко знайшли перевізників і вирушили через Василівку, бо тоді саме через неї можна було виїхати. Ми пройшли близько 50 блокпостів, дісталися Запоріжжя, а звідти вже поїхали до Києва.

Про переїзд

Єлизавета Цареградська: Коли ви влітку вирішили переїхати, ви розуміли, куди саме їдете? Чи це було радше про те, щоб просто потрапити на підконтрольну Україні територію?

Крістіна Головченко: Знаєте, тут треба бути обережною зі своїми мріями. Колись я мріяла жити в Києві. У Херсоні була чудова робота, заробітна плата — загалом усе було добре, але в мені жила ця мрія про Київ.

Ми навіть не сідали й не думали над тим серйозно. Друзі планували, куди виїжджати, а у нас такого не було. Ми точно знали, що залишимося в Україні — питання закордонного переїзду навіть не стояло. Тому ми поїхали в Київ практично з однією валізою і тут уже почали свій новий шлях.

Про адаптацію в Києві

Єлизавета Цареградська: Коли ви опинилися в Києві, чи був у вас якийсь план дій?

Крістіна Головченко: Ми приїхали на два тижні, у липні. Чоловік у серпні збирався їхати додому. Ми приїхали з літніми речами, але я розуміла, що в серпні додому не поїдемо — місто окуповане, його звільнили лише в листопаді. Ми залишалися на своїх роботах у Херсоні й постійно були в очікуванні повернення додому. Навіть не шукали тут роботу.

Так, ми знайшли квартиру, бо жити у рідних довго не можна — три дні, і вже незручно. Квартиру орендували на місяць, попередили орендодавця.

Сина не переводили в київські школи, бо він навчався у Херсонському фізико-технічному ліцеї, дуже хорошому навчальному закладі. Я хотіла, щоб він його закінчив. Навчальний процес там налагоджений, пари проводяться на високому рівні.

Робота теж розпочалася, але ми жили в очікуванні, тому конкретного плану дій не було. Ми оформили довідки внутрішньо переміщених осіб — я і син, чоловік цього не робив. Можна було прийти та отримати допомогу, і, напевно, це було трохи принизливо для нас. Було соромно. Чоловік каже: «Ні, не потрібно, є люди, кому це справді потрібно». Я ж подумала: «Добре, я схожу, подивлюся, що там».

Дуже соромно, але коли я отримала допомогу у спілці «Поруч» і підписалася на їхні канали, вони шукали волонтерів. Я подумала: треба якось віддячити людям, бо було незручно просто отримувати допомогу. У Херсоні ми навіть не витрачали кошти, бо не купували російські продукти, тож гроші були, а витратити їх особливо ніде. Тому я вирішила, що треба щось віддати цьому світу.

А вони шукали керівника гуртка журналістики. Я подумала: у моєму дипломі десь значиться, що я вчителька української мови та літератури, редакторка освітніх видань. Колись у школі я відвідувала гурток журналістики, тож вирішила спробувати. Подумала, що можу розповісти дітям, як писати газети, що таке верстка, редагування, колонка, стаття, заголовки. Так і почала викладати просто для того, щоб виходити з дому.

Раніше ми жили інакше: зранку прокидалися, снідали, розбігалися по роботах, ввечері зустрічалися. А тут день у день все повторювалося: всі вдома, у Zoom, за комп’ютерами. Психологічно це було складно.

Я почала виходити на гурток раз на тиждень, потім поступово долучилася до життя благодійного фонду: волонтерила на фестивалях, щоб більше часу проводити поза домом. Так склалося, що я почала там працювати паралельно зі своєю школою, яку й досі не кидаю, навіть запрошую дітей до першого класу.

Ми заснували дитячий інтеграційний центр при благодійному фонді. Мене надихає місія та цінності керівників фонду — молодого подружжя з Донеччини, від яких можна багато чого повчитися. Вони показали, як працює голова фонду і як розширювати діяльність. В інтеграційному центрі у Києві зараз працюють уже 30 гуртків для дітей з досвідом переміщення.

«Варто змінювати професію»

Крістіна Головченко: Війна, у певному сенсі, відкриває вікно можливостей. Можна сидіти вдома, чекати на продуктовий чи гігієнічний набір, або реєструватися, щоб отримати допомогу — це, безумовно, добре. Але важливо виходити з дому в будь-якому віці, долучатися до спільнот, шукати херсонців, знаходити людей із тих місць, звідки ви виїхали, спілкуватися й розуміти, що ви не одні, що таких людей багато. Також важливо усвідомлювати, що можна знову працювати й навіть змінювати професію.

Це страшно, ніхто не обіцяє, що буде легко, але зараз можна перекваліфікуватися й продовжити життя. Раніше, якщо у трудовій книжці було більше одного запису, це часто сприймалося як проблема. Зараз це класно: ти можеш зрозуміти, що попередня професія тобі не підходить, перекваліфікуватися і рухатися далі.

Я хочу донести до людей зі статусом ВПО, що варто продовжувати жити, навіть змінюючи професію, якщо вона не збігається з тим, що ви робили раніше. Спілкування з людьми — це найцінніше, що у нас є. Це спільнота, підтримка, люди, які допомагають. Я переконалася, наскільки ефективно працює благодійність і волонтерство, і наскільки це важливо для всіх нас.

Чи варто виїжджати

Єлизавета Цареградська: Чи варто виїжджати людям, які проживають нині на менш безпечних територіях?

Крістіна Головченко: Я розумію, чому досі багато людей не виїжджають. Хтось тримається за тварин, хтось — за свій будинок, хтось піклується про рідних похилого віку, які маломобільні.

Але я, безумовно, за те, щоб виїжджати. Життя одне, і жодні матеріальні цінності не супроводять нас у той світ. Розумію, що це складно, особливо якщо йдеться про квартиру, але все одно варто рухатися вперед.

У межах того, що можемо зробити, у нас є програма підтримки новоприбулих людей. Коли люди евакуюються із зон бойових дій, ми можемо допомогти з роботою, забезпечити продукти, гігієнічні засоби та речі першої потреби. Програма називається «Підтримка новоприбулих людей». Ми також одразу допомагаємо дітям отримати місце в закладі освіти.

Ми співпрацюємо з однією компанією щодо працевлаштування, а також допомагаємо налагоджувати знайомства й шукати нові можливості через програму «Університет третього покоління». Пропонуємо безоплатну психологічну підтримку: індивідуальні консультації та групові заняття.

Звісно, я розумію, що не всі проблеми можна вирішити. Наприклад, людина може почути поради, але залишаються питання: «А де я буду винаймати квартиру?» На жаль, це не завжди можливо вирішити.

Разом із тим у нас є родини під опікою, яким ми допомагаємо шукати патронів — людей, які підтримують їх фінансово чи житлом. Наприклад, одна родина з Херсона отримує оплату за квартиру від жінки, яка побачила їхню історію в соцмережах. Такі кейси є. Це не масштабно, але існують фонди й люди, які допомагають. Головне — спробувати: пошукати, зателефонувати, дізнатися. Життя залишається найвищою цінністю.