5 років після евакуації: як працює у Києві донецький фонд «Ізоляція»

Цей випуск подкасту присвяченій не одній персоні, а відразу багатьом. Це — люди, що працюють у культурному фонді «Ізоляція». Майже 10 років тому його створили у Донецьку. Коли почалася війна, приміщення фонду захопили бойовики, а «Ізоляція» перебралася до Києва.
***
Кожен, хто був на заходах, які проводить фонд «Ізоляція», проходив дорогою від метро Тараса Шевченка, повз трамвайні колії — до промзони на березі Дніпра. Там, на території Київського суднобудівельного заводу, відбуваються виставки, покази фільмів, фестивалі. «Ізоляція» займає кілька приміщень заводу: чотири поверхи відведені на IZONE, де проходять усі заходи, а у будівлі гуртожитку для робітників підприємства знаходиться офіс працівників проєкту. Поруч — їдальня та в’їзд на завод, розповідає мені комунікаційна менеджерка фонду Катерина Іголкіна, коли ми проходимо територією.

«Сюди ходять обідати й працівники заводу, й «Ізоляції», я навіть бачила тут якихось офісних робітників. Я б сказала, що ця заводська їдальня — як хороший «суп», який перемішує людей із дуже різних прошарків суспільства і з різним досвідом. Адже люди із культурних індустрій не так часто мають нагоду посидіти поруч із пролетарями у найкращому і найнейтральнішому розумінні цього слова» — Катерина показує праворуч, на ворота біля прикрашеного гірляндами входу в їдальню. — «Поруч — в’їзд на територію заводу, на який не можна потрапити просто так, потрібна перепустка. Там, власне, і відбувається вся робота. Зараз ми заходимо у гуртожиток, який буквально за кілька будівель віз IZONE, але якщо не знаєш, де саме він знаходиться — ніколи не знайдеш».

У Донецьку «Ізоляція» також розташовувалася у приміщеннях підприємства. Звідси й пішла назва фонду — це був колишній завод ізоляційних матеріалів, розповідає директор з розвитку та комунікацій Михайло Глубокий.

«На Донбасі було і залишається дуже багато закинутих промислових приміщень, які ніхто не використовує і ніхто не знає, що з ними робити. У 2010 році «Ізоляція» провела велику конференцію щодо ревіталізації цих просторів — аби відкрити дискусію про те, що можна з ними робити. Ми зустрічалися з представниками місцевої влади, заводів. Конференція сама була своєрідною сайд-специфік інсталяцією, вона відбувалася в самому центрі міста у колишньому міністерстві вугільної промисловості — щоб люди розуміли, про що йдеться».

Міська влада активістів тоді не підтримала, тож вони почали реалізовувати проєкт своїми силами. Долучилося до цього деякі місцеві підприємці, які стали донорами фонду. Усе почалося з одного цеху, на якому колись зберігали пінопласт — там «Ізоляція» провела першу резиденцію, на яку запросили художників з усієї України. До 2014 року різноманітні заходи проходили уже майже в усіх приміщеннях колишнього заводу, туди можна було прийти на цілий день. Там був кінотеатр, книжковий магазин, який функціонував також як бібліотека, ресторан.

«У 2011 році у нас була величезна виставка Цая Гоцяна — відомого китайського художника. Тоді прийшли близько 500 відвідувачів протягом трьох місяців, бо люди не розуміли, про що йдеться. Нам телефонували та питали «А що таке арт-проект?», наприклад. Натомість потім, у 2013-2014 роках в один день на ярмарки чи інші великі заходи приходили по 2-3 тисячі людей. Публіка розвивалася разом із нами — ми створювали попит на культурні, мистецькі та освітні події. Також для нас було важливо, аби це не було просто розвагою, а й підтримувало місцеву економіку. Ми створили проєкт для підтримки креативних ініціатив — віддавали їм приміщення заводу, які не використовувалися. Вони платили лише за опалення та світло, але не мусили сплачувати оренду. У 2014 році ми планували запустити окремий будинок, який був би повністю заселений такими ініціативами, але територію захопили бойовики, і цю ініціативу не вдалося втілити. Ми сподівалися, що навколо «Ізоляція» утвориться мережа маленьких бізнесів, які з часом зможуть змінювати цю стару радянську економіку великих заводів».
Досвід спілкування із так званою «ДНР» працівники «Ізоляції» мали ще до початку війни. У 2013 році вони спільно з американським посольством проводили конференцію, яку зірвали люди з тими самими прапорами, під якими роком пізніше захоплювали донецьку облдержадміністрацію.

«Це була конференція для журналістів, де їм розповідали, як користуватися інтернетом, створювати блоги, використовувати Facebook… Місцеві проросійські партії вирішили, що це якесь «тренування американських шпигунів». З прапорами «ДНР» вони захопили «Ізоляцію», вибили двері та припинили цей тренінг».

У 2014 році вже було зрозуміло, про що йдеться, каже Михайло. Якийсь час «Ізоляція» продовжувала функціонувати. Але уранці 9 червня до фонду прийшли люди зі зброєю і заявили, що усі приміщення віднині належать самопроголошеній республіці та будуть використовуватися як склади для так званої «гуманітарної допомоги» з Росії. «Ізоляція» була разом з облдержадміністрацією однією з перших інституцій, які захопили в Донецьку проросійські бойовики. На верхівці терикону, що знаходиться на території колишнього заводу, одразу ж розмістили снайпера.

Цю територію перетворили на в’язницю. У 2016 році одночасно там перебували близько 70 осіб. Про все це сьогодні відомо завдяки тим, кому вдалося врятуватися — зараз «Ізоляція» збирає ці свідчення в окремий архів. Так, одним із цих в’язнів був історик Ігор Козловський, який пережив у Донецьку катування і якого визволили 2017 року за обміном. Там же утримують журналіста Станіслава Асєєва — його не вдалося звільнити досі.

Твори мистецтва, створені протягом 4 років роботи «Ізоляції» в Донецьку, бойовики знищили. Оскільки більшість із них — великі, вивезти майже нічого не вдалося, пояснює Михайло.

«Їх або порізали на метал і продали, або спалили. Так само зробили з бібліотекою. Роботи мисткині Марії Куліковської перетворили на цілі для стрільби».

Зараз триває суд над Романом Лягіним — одним їх ватажків донецьких бойовиків, главою так званої «ЦВК». За багатьма свідченнями, він безпосередньо причетний і до захоплення території «Ізоляції», і до створення там в’язниці й катівні. Проте зараз фонд у цій справі не визнають потерпілою стороною. Тим часом справу Лягіна хочуть перевести з Києва — де за нею слідкують журналісти й активісти, базується зараз сам фонд — до міста Селідово у Донецькій області. Наразі чекають на рішення Верховного суду, який має визначити, до чиєї юрисдикції належить ця справа. До цього засідання кілька разів переносили.

***
У київських залах фонду зараз триває кілька проєктів. Піднімаючись на третій поверх до кав’ярні, я потрапляю у велике приміщення, на підлозі якого лежить бруківка. Це — інсталяція під назвою «Ремонт», розповідає Катерина Іголкіна.

«Її авторка — Надія Каабі-Лінке, художниця, що має україно-туніське походження та мультикультурний бекграунд. Вона була вражена ремонтом як метафорою — починаючи від того, як ми робимо ремонти у своїх оселях і закінчуючи ремонтом як станом речей у країні, станом постійних змін, турбулентності, нестабільності. Для того, аби реалізувати проєкт, і заповнити цю залу, ми спеціально придбали 32 тонни бруківки. Пощастило, що «Ізоляція» знаходиться на території заводу і цей поверх може витримати таку вагу — приміщення звичайної галереї не дозволило б цього зробити».
Сама бруківка на підлозі нічим не закріплена, а розчин, який зазвичай для цього використовується, у вигляді форм для каміння знаходиться на стінах. На перший погляд він схожий на бджолині соти. Катерина каже, що особливо цікаво спостерігати за тим, як по-різному люди сприймають інсталяцію та реагують на неї — наприклад, деякі відвідувачі підіймали камені з підлоги та пробували закріпити їх у стіні.

«Дуже багато людей, потрапляючи сюди, казали, що перша асоціація, яка в них виникає — це Майдан і Революція Гідності, хоча художниця спеціально не комунікувала це саме так, і це навіть це був її перший задум. Загалом, звісно, бруківка як предмет, яким послуговуються революціонери у всьому світі — це символ виборювання прав та змін. Цей сенс художниця також вкладала, але вона не думала про Майдан та якісь конкретні політичні сенси. Утім, люди, потрапляючи сюди, не можуть позбутися таких асоціацій, і це правильно. Навіть дата відкриття інсталяції — 21 листопада; спочатку ми про це взагалі не задумувалися, а потім зрозуміли, що цей збіг, можливо — невипадковий. Цікаво, що відвідувачі з інших країн мають зовсім відмінні, свої асоціації. Наприклад, тут були британці — вони казали, що зрозуміли інсталяцію як алюзію на Брексіт».

Інсталяцію «Ремонт» можна подивитися в «Ізоляції» до 12 січня. Протягом року фонд проводить по 4-5 таких проєктів. 6 лютого відкриється нова виставка — французької художниці Ольги Кисельової, організована спільно з Меморіальним центром Голокосту «Бабин Яр».

«Спільно з науковою інституцією Ольга Кисельова дослідила дерева у Бабиному Яру — їхній вік, рідини, які циркулюють у стовбурах. Усю цю інформацію вона потім передасть через відеоінсталяції, розміщених на стінах. Це буде художній твір, але заснований на реальних наукових даних. Він стане унаочненням ідеї про те, що дерева і взагалі природа може мати пам’ять про трагічні події — але пам’ять, відмінну від людської. Людська пам’ять зазвичай якось інтерпретує факти, має нашарування того, як ми сприймаємо події — погано чи добре, хто у цьому винний; а дерева просто несуть інформацію. Дерева, які ростуть у Бабиному Яру вже дуже давно, є свідками всього, що там відбувалося, своєрідною капсулою часу».

Фонд також проводить постійні проєкти. У рамках «Арт-Середи» молодим митцям безкоштовно надають простір для проведення власних виставок і заходів. »Донбаські студії» — це міждисциплінарний проєкт із дослідження Сходу України. На резиденції «Ізоляції» приїжджають митці з інших країн. Проходячи офісом, ми зустрічаємо одну із них — Жульєт Дежуе із Франції, яка в майстерні саме працює над завершенням свого проєкт. У квітні вона має повернутися до Києва, аби презентувати його на новій виставці.

***
Наступного року «Ізоляція» запланувала спільний проєкт з організацією «КиївПрайд» — «Coming Out of Isolation 2.0», спрямований на подолання дискримінації, ксенофобії та упередженого ставлення до представників ЛГБТ+ спільноти. До участі запрошують митців, які працюють із відео. У січні та лютому вони працюватимуть над своїми проєктами у київській резиденції «Ізоляції», а потім відбудеться пітчинг, за результатами якого резиденти отримають гранти на створення відеоробіт. Їх покажуть на фестивалях, під час щорічного ПрайдТижня та на програмах проєкту «Гуртобус».

«Гуртобус» — це назва арт-автобусу «Ізоляції», а заразом — однойменного проєкту з підтримки децентралізації культурного сектору, який проводиться спільно з американським посольством. Його команда їздить різними містами України, організовуючи спільно з локальними організаціями та адміністрацією різні заходи. «Гуртобус» також має бути майданчиком для співпраці між митцями та місцевими громадами. Для цього працівники фонду взяли звичайний рейсовий автобус, зняли у ньому майже всі сидіння і перетворили на універсальний мобільний простір для подорожей і культурний хаб водночас, пояснює Катерина.

«Фактично це — поп-ап виставка, яка на один день приїжджає у різні міста та містечка України. Зранку цей простір дуже швидко розгортається, усередині автобуса проходить виставка, навколо можуть відбуватися лекції, майстер-класи, покази фільмів, будь-яка взаємодія з місцевою спільнотою. Наші куратори разом з командою розробляють програму, і виходить дуже якісна та інтенсивна взаємодія з мешканцями місцевих містечок».
Усього «Гуртобус» побував цьогоріч у понад двадцяти містах. Куратор проєкту «Донбаські студії» Дмитро Чепурний розповідає, як у Прилуках і Пирятині використав новий формат заходу, який побачив на літній школі в Німеччині.

«Ми збираємо людей на сесію саунд-скейпінгу, кожен має при собі телефон. Вони на 30-40 хвилин ідуть погуляти і записують звуки свого міста. Це дуже змінює погляд на простір, у якому ти живеш, бо зазвичай ми дивимося, спостерігаємо, а тут — відключаємося і слухаємо».

Відвідувачі проєктів «Гуртобусу» у різних містах записували відео, у якому передавали привіт жителям наступних міст — тих, куди команда збиралася їхати далі. Також Дмитро згадує про традицію варити борщ спільно з місцевими жителями — за рецептами, притаманними кожному окремому регіону. Зараз це переросло в окремий проєкт, у рамках якого хочуть створити мапу з усіма цими рецептами.

«Цікаво звернути увагу на вік учасників. В одному містечку кухарем був 17-річний хлопець із місцевого кулінарного коледжу, а в іншому — 90-літня бабуся, яку всі дуже поважають і чиї борщі дуже люблять».
Куратор проєкту — американець Клеменс Пул — каже, що з усіх містечок, які цьогоріч відвідав «Гуртобус», його улюблене — це Прилуки. Він також згадує про проєкт із приготування борщу і зазначає, що він створює неформальну атмосферу та об’єднує різні покоління.

«Люди проводять час разом, розмовляючи про своє ставлення до цієї страви, до приготування їжі загалом, про якісь особисті історії, пов’язані з цим. Так вони мають змогу відчути домашню атмосферу. Тим часом ми розпитуємо цих людей про їхній досвід, пов’язаний з кулінарними традиціями, і те, як він відображається у їхньому щоденному житті».

Зараз команда уже готує програму «Гуртобусу» на наступний рік — каже Клеменс. Планують також записувати подкасти.

***