Абрикоси й терикони, схожі на сфінксів: Любов Якимчук про дитинство та юність на Луганщині

У новому випуску програми «Персона» Олі Русіної письменниця Любов Якимчук розповідає, як вивозила батьків з окупованих територій, як мистецький фестиваль допоміг їм звикнути до нового дому та як вони з Сергієм Жаданом проводили поетичні вечори у прифронтових містечках.

Ведучі

Ольга Русіна

Гостi

Любов Якимчук

Абрикоси й терикони, схожі на сфінксів: Любов Якимчук про дитинство та юність на Луганщині
https://static.hromadske.radio/2020/02/hr-persona-2020-02-06.mp3
https://static.hromadske.radio/2020/02/hr-persona-2020-02-06.mp3
Абрикоси й терикони, схожі на сфінксів: Любов Якимчук про дитинство та юність на Луганщині
0:00
/
0:00

«Чи не з кожної точки цього селища видно терикон  — він величезний, його частина схожа на єгипетського сфінкса, я про це писала у «Абрикосах Донбасу». Потім якось я читала журнал «Нова ґенерація» і дізналася, як, приміром, Анатолій Петрицький їздив на Донбас і як українські футуристи також дивувалися териконам та порівнювали їх з єгипетськими пірамідами. 

Схід — це великі, відкриті простори, вулиці всі дуже широкі. Коли я вперше відвідала Львів, мені він здався дуже тісним, будинки тиснули на мене. Поки я не звикла, це було трохи некомфортно. Відчуття простору і волі дуже характерне для мешканців східних міст, я думаю. Як от для харків’ян  — Харків теж дуже широкий, для мене він є одним з найкрасивіших міст у світі.

А ще  — багато абрикосів. Цей мотив я теж використовувала у своїх текстах. Вони квітнуть усюди, це величезні посадки диких абрикосів; люди заробляли, збираючи їх і виносячи до поїздів. Абрикоси  — це такий місцевий маркер».

Так письменниця Любов Якимчук описує свої рідні місця на Луганщині. Вона народилася у селищі поблизу Первомайська, потім навчалася в Луганську. Зараз обидва ці населені пункти окуповані бойовиками. Але Любов поїхала звідти раніше  — магістратуру з теорії літератури вона закінчила у Києво-Могилянській академії. Це було складно, оскільки деякі предмети, необхідні при вступі до КМА, вона раніше навіть не вивчала. Люба згадує, як на Семінарі творчої молоді в Ірпені літературознавець Ростислав Семків якось спитав її, чи знає вона компаративістику. Такого предмета в програмі Луганського університету не було, тож дівчина пояснила, що вивчає його самостійно. Семків тоді ж увечері прочитав короткий курс з компаративістики — Любі та іншим студентам.

«Аби туди вступити, мені треба було здійснити нездійсненне. У школі я вчила тільки французьку, і при вступі в Луганський національний університет також складала її. Я навіть вступила на французьку філологію, але потім мій напрямок скоротили, і я залишилася тільки з українською філологією. Тож у мене був всього рік, щоб вивчити англійську на такому рівні, аби скласти іспит в Могилянку. Я дивом склала його саме на прохідний бал».

З того часу Любов Якимчук живе у Києві, тут у неї  — власна родина та дитина. У кінці квітня 2014-го вона поїхала додому з сином  — хотіла зрозуміти, що відбувається. Тоді ж, на початку травня, вона мала виступати на невеликому фестивалі поблизу Алчевська. Виступ зрештою довелося скасувати. Тоді Любов Якимчук була у рідному містечку востаннє.

Любов Якимчук / Громадське радіо
Любов Якимчук Громадське радіо

Спершу Люба поїхала в Луганськ і зустрілася зі своїми знайомими  — місцевими проукраїнськими активістами. Вони збирали гроші та предмети першої необхідності для військових. Тоді вони вже діяли підпільно  — у місті вдруге захопили будівлю облдержадміністрації, а також СБУ та прокуратуру. Траплялися викрадення людей, бо адреси активістів міліція «злила» проросійським бойовикам.

«Вони розповідали мені, що тоді відбулося: як під Луганську ОДА привозили автобуси немісцевих людей, які брали участь у захопленні і яких підкріплювати місцеві сепаратисти; я також дізналася, що наш спільний знайомий підтримує це і навіть виходив з битою під час захоплень цих будівель, брав участь у побитті активістів  — моїх друзів. Я вирішила побачитися і з ним.

Ми з ним зустрілися у кав’ярні на вулиці Радянській  — наскільки я знаю, вона досі так називається. А з іншого боку цієї вулиці знаходилася захоплена будівля СБУ, в якій тоді утримували наших спільних знайомих. Вони були в полоні, їх там катували, аби отримати якусь інформацію. Це була дуже дивна, сюрреалістична ситуація. Я розмовляла з ним, розпитувала, чому він так думає».

Знайомий Люби заявив, що ображений на Україну та українців, зокрема на книгу «Жлобологія» (антологія Антіна Мухарського від 2013 року, де зібрані 33 есеї культурних діячів  — ред.), на презентації якої російськомовні люди були представлені у негативному світлі. Але усе це, очевидно, стало лише приводом,  зазначає дівчина.

«Я побачила на власні очі будівлю СБУ  — там була навалена купа автомобільних шин, стояли якісь невідомі люди з автоматами, і це не була поліція; недалеко звідти жила моя сестра — на сусідній вулиці, буквально за 300 метрів. Я заходила з нею в супермаркет і знову бачила людей з автоматами без розпізнавальних знаків; правоохоронні органи не працювали, я боялася говорити в місті українською мовою».

Говорити тільки російською  — тоді це був спосіб убезпечити себе, згадує Люба. Її ж трирічний син знав лише українську. Тоді вона ухвалила рішення  — терміново повертатися до Києва. А після цього почала переконувати батьків, аби й вони виїхали до столиці.

Допомога родичам із переїздом із охоплених війною регіонів насправді пов’язана з багатьма, на перший погляд неочевидними, проблемами та викликами. Спершу батьки Люби взагалі не хотіли нікуди переїжджати, бо в Первомайську на той час було доволі спокійно. А навіть якщо зовсім поруч тривають воєнні дії, перша реакція людей  — удавати, що це десь далеко, а у них насправді все гаразд і треба займатися буденними справами.

«Батьки мене спочатку не дуже розуміли. Вони чули, що небезпека є в Луганську, але для них це було десь за 100 кілометрів. До речі, це дуже характерна реакція  — наприклад, мені розповідали, що, коли Первомайськ вже обстрілювали, мешканці Стаханова, який знаходиться за 20 хвилин їзди звідти, люди, котрі чули ці обстріли, питали тих, хто переїжджав із Первомайська  — а що, у вас там війна? Серйозно? Вони не могли в це повірити. 

Я це собі пояснювала так: ситуація змінювалася поступово. Спочатку приходять якісь люди з автоматами, стає страшно  — розповідала моя сестра, яка жила в Луганську. Потім, за якийсь час, скажімо за тиждень, вона звикала  — її не вбивали, вона ходила повз те захоплене СБУ і починала думати, що, в принципі, все не так вже й погано  — вона ж жива. Потім ситуація погіршувалася, відбувалася ескалація, люди знову і знову звикали. Вчилися заклеювати вікна навхрест, щоби скло не тріскало, перечікували обстріли у ванній або в підвалі». 

У певний момент люди починають вдаватися до своєрідного протесту. Так одного разу, коли Люба подзвонила батькові, виявилося, що якраз триває обстріл, а він, замість того, щоб сховатися, сидить і спокійно курить. Дівчина стала переконувати батька, аби він пішов до погребу, де перечікували обстріл мама та сестра, але він відмовлявся.

«Він не хотів туди йти, казав  — ну і що, що мене вб’ють, зате я помру у себе вдома, мені набридло ховатися. Про подібну ситуацію мені розповідала Алевтина Кахідзе, мама якої перебувала у Жданівці Донецької області і яка так само у певний момент почала казати «краще я помру в теплі і комфорті, ніж буду сидіти у сирому погребі».

Батьки Люби відмовлялися виїжджати до лютого 2015 року, переживши на Луганщині одні з найтяжчих ескалацій. Дівчина мала знайомого військового-розвідника, який попереджав її, коли ситуація починала загострюватися і була висока ймовірність обстрілів  — вона передавала це батькам. Інколи зв’язок пропадав майже на тиждень.

Навіть остаточно вирішивши переїхати, батьки та бабуся дівчини могли раптово передумати. Коли ж таки приїхали до Києва, кожні кілька тижнів поривалися повертатися до Первомайська. Забираючи з дому речі, вони неочікувано привезли доньці набір каструль, який мав бути її приданим, шкільні грамоти та свідоцтво про народження. Любов пояснює  — люди часто беруть із собою предмети, до яких прив’язані емоційно, й не обов’язково те, що може їм справді знадобитися.

Батьки дівчини жили спершу у квартирі її друга, потім у приватному будинку під Києвом. Там їм вдалося затримати на довше.

«Я розуміла тоді, що мені треба зробити, аби вони там залишилися —посадити город. Тоді в них буде регулярне, постійне заняття, до якого вони звикли, бо у нас в родині городництвом займалися з дев’яностих років. У мене ж було завдання  — за цей час знайти якийсь будинок, який ми можемо дозволити собі купити і в якому вони би погодилися жити».

Грошей у родини було небагато, і спершу їм не вдавалося знайти нічого підходящого. Аж поки Люба не поїхала до села Кибинці під Миргородом. Тоді вона не думала про купівлю в ньому хати  — хотіла відвідати місце, де народився поет-футурист Михайль Семенко. Однак саме там несподівано знайшовся будинок, який родина придбала.

«Я в якийсь момент зрозуміла, що стала головою сім’ї  — керую ними, управляю якимись процесами, є таким «головним менеджером». І коли батьки вже почали адаптовуватися, треба було повернути цю функцію знову їм. Це було складно, особливо з татом  —  через те, що хату ми купили частково на мої гроші, він довго не вважав її своєю». 

Адаптуватися на новому місці родині Якимчук допоміг проект «Метро до Кибинець», який Люба організувала зі своєю подругою. На фестиваль, присвячений Михайлю Семенку, приїжджали письменники та журналісти. Батьки дівчини приймали у себе гостей, готували для них та займалися організацією заходу. За якийсь час вони знайшли нових знайомих і стали у селі «своїми».

Люба каже, що ситуації, коли переселенці повертаються на Донбас, трапляються дуже часто. Назавжди виїжджають переважно після небезпечних ситуацій  — наприклад, полону. Але багато хто, навіть деякі Любині знайомі майданівці, зараз залишаються на окупованих територіях.

***

Нині Любов Якимчук працює із поезією, сценаріями та прозою. Кілька разів разом із Сергієм Жаданом та іншими українськими письменниками їздила у тур прифронтовими містечками на Донбасі. На такі заходи зазвичай приходить дуже багато людей: послухати, але передусім — поспілкуватися.

«Головна емоція, яку ми тоді відчували  — єднання. Ми приїздимо, нас приходять підтримати, але і для них самих цей захід  — нагода об’єднатися. Це як україномовні написи на футболках чи синьо-жовті стрічки. 

Вони приходили на всі ці заходи, щоби послухати, але і щоби  спитати. Наприклад, у щойно звільненому тоді Слов’янську нас питали, чи ми у Києві справді вважаємо їх зрадниками. Ми їх заспокоювали, казали, що не вважаємо нікого зрадником, що розуміємо їх, от Жадан сам з Луганщини, і я також. Сергій часто вказував на мене і говорив  — це ж ваша землячка. Це було дивовижні відчуття, що чимось нагадували Майдан».

Любов каже — зараз вона вже психологічно відмовилася від рідного селища як від свого дому. З батьками вони створили нову домівку, сама живе у Києві  — тож тепер навіть говорити про це легше. Коли війна закінчиться, вона хотіла би поїхати додому, подивитися, у якому стані будинок. Хоча мешкати там навряд чи буде можна: дім руйнується, там встигли пожити вже кілька бойовиків «ЛНР». Окрім цього, на початку війни вона написала на Фейсбуці пост з обіцянкою провести екскурсію Луганщиною, коли окуповані території звільнять. Зробити такий проєкт дівчина хоче й досі.

Говорячи про власну творчість, Люба пояснює, що її головні теми  — це початок ХХ століття й війна. Зараз вона працює над двома такими проектами. Дебютні збірки «У чотирьох стінах» та «, як МОДА» вийшли 2007 та 2009 року, а найвідомішою стала поема «Абрикоси Донбасу», написана 2015-го. На її основі разом із контрабасистом Марком Токарем вони створили однойменний музично-поетичний проєкт.